Тож не дивно, що автори цих книжок із добірки Ігоря Бондаря-Терещенка – кожен у своєму часовому проміжку – розповідають чергові захопливі історії, психологічна напруженість в яких не спадає до самісінького кінця.

Богдан Коломійчук. Експрес до Галіції. – Л.: Видавництво Старого Лева

Ця гостросюжетна історія – черговий роман відомого автора, в якому на читача чекають заплутані справи й небезпечні розслідування. За сюжетом, надворі весна 1906 року. Під час відпустки у Швейцарії комісар львівської поліції Адам Вістович несподівано втягується у небезпечну шпигунську гру, в якій на карту поставлено не лише людські життя, але й долі імперій. Розшифрувавши секретний документ, Вістович дізнається занадто багато, як на звичайного детектива з далекого австрійського Львова. У цей самий час з клініки в курортному Бадені зникає дивний російський пацієнт, якого розшукують розвідки одразу кількох країн, а у Венеції стається вбивство непримітного перекладача з німецької. Вістовичу доведеться з’ясувати, як пов’язані ці події та чому сліди, здавалося б, непов’язаних справ ведуть з далекої Венеції до Львова. "В найближчій пекарні чоловік купив паперовий пакуночок з теплими grissini’ й рушив назад до готелю. Цей хліб, що мав стати йому вечерею, приємно грів руку й навіть через пакунок відчувався його божественний аромат, від чого рот Піллера безперервно наповнювався слиною. Зрештою не витримавши, швейцарець вирішив з’їсти частину вечері на ходу. Чоловік дістав хлібець і з апетитом відкусив одразу половину. Прожовуючи, навіть сповільнив крок, а далі й зупинився. Врешті Антон помітив, що стоїть просто навпроти собору святого Марка. Химерні гострі форми будівлі врізалися в перші міські сутінки і густо-сіре венеційське небо. Споруда видалася йому величною, чоловік готовий був назвати її навіть гарною, але про себе знову нагадав шлунок. Різким голодним спазмом вн попросив ще хліба, й Антон йому не відмовив. Запхавши до рота наступний шматок, швейцарець зауважив, як низько кружляють над ним чайки. Напевне, їх привабила їжа, яку вони, набравшись нахабності, готові були б видерти з його рук. Швейцарець завбачливо згорнув пакунок і, втиснувши голову в плечі, майже побіг до готелю, так і не давши собі шансу бодай трохи полюбити Венецію. У своїй кімнаті він найперше знову розгорнув валізу і перевірив, чи на місці рукопис".

Юлія Чернінька. Барні 613. – Л.: Видавництво Старого Лева

Перед нами майстерно виписана львівська фантасмагорія з життя відомої артистки, яка бореться з власними демонами, що активізуються у загадковій "антикварній квартирі" в центрі міста, яку вона щойно придбала. Знайомі топоніми, які трапляються на кожній сторінці, лише нагнітають детективну тривогу, створюючи водночас класичний ефект справжнього трилера. Невже все це може коїтися на цих вуличках, у цих помешканнях, на цих сходових майданчиках, старих ліфтах і тим паче – древніх кам’яницях, де раніше міг бути і бордель, і казино, і вхід до персонального пекла? Та чи й проживає наша героїня своє життя? Поїздила світом, насолодилася славою… Та проте. Принаймні нову квартиру вона вибирала як "щось таке, що несе в собі історію й наповнене глибиною чужих емоцій". Але всі ці загадкові знаки, галюцинації, надіслані кимось інтимні відео під ніком "Барні 613" – невже це жартує її власна пам´ять? Чи, може, хтось намагається звести з розуму нашу героїню – завжди впевнену в собі, успішну та енергійну жінку? І хіба відповідь на всі запитання – у таємничих комірках, які з’являються в квартирі, бутафорських сценах і персонажах, які ніхто, крім жінки не бачить, і в невпинному піску, який точиться з усіх шпарин її нового дому? "– Ви в курсі, що квартира, в якій я мешкаю, м’яко кажучи, дуже дивна? – обережно запитала Марія, уважно вдивляючись в обличчя сусідки. Пані Стефа мовчала. Вона також уважно дивилася на Марію. – Ви розумієте, що я маю на увазі? – продовжувала та. – Розумію, – коротко відповіла сусідка. – У вас також відбуваються всілякі дивацтва? Марія намагалася розговорити пані Стефу, а та, вочевидь, вагалася. – Це неважливо, – нарешті відповіла вона. – Як це неважливо? – У вас свої проблеми, а в мене свої. Відробляти маємо кожен за своє. – Що відробляти? – Життя. – Ви про що?" У будь-якому разі, запитань у цьому містичному трилері вистачає, але чи встигне знайти на них відповіді головна героїня?

Наталія Довгопол. Мандрівний цирк сріблястої пані. – Х.: Віват

Починається все в цьому магічному романі з провалу, адже коронний номер мандрівного цирку – виступ велетенського ручного вовка – спиняє юна глядачка, яку всі вважають причинною: вона сходить на сцену й приборкує грізного звіра. Що це, як не відьмацькі чари? Цирк рушає далі, у сповнену пригод мандрівку українськими землями початку ХХ сторіччя, де доведеться шукати спільну мову з дивовижними істотами з давніх легенд. Але саме з тієї зустрічі у смугастому шатрі, на один вечір напнутому посеред скошеного поля, бере початок нова історія: про тих, хто шукає любові й справедливості, про людей і перевертнів, один з яких вибрався аж із самого Лемберга, що намагаються віднайти свою істинну сутність. "Вона просто рухалася, куди дмухав вітер чи куди скеровувала її рух відьма, – дізнаємося ми малу хоробру героїню, що приборкала вовка. – Одного разу Митрофанівна перекинула дівчинку на агатовий перстень, продала заїжджому купцеві на базарі за кілька кіп, а коли серед ночі мала спала, причинна оговталася в пана на столі й сама під вечір повернулася до відьми. Вона бувала вороною кобилою, качкою та мурашкою, а зовсім недавно завдяки знайомому водяникові побувала й рибою. Та звідки їй було знати, коли чари розсіюються? Ніколи в житті причинна над цим не замислювалася. Вона взагалі не думала. Вона просто існувала".

Ігор Бондар-Терещенко