Re: цензії

03.03.2024|Ігор Зіньчук
Моя правда
21.02.2024|Ганна Кревська, письменниця, членкиня НСПУ та НСЖУ
«Стежками босоніж» до широких доріг
19.02.2024|Ігор Чорний
Жертва на вівтарі патріотизму
Тренос за Узбережжям
Присутність відсутнього
13.02.2024|Валентина Семеняк, письменниця
Неймовірні містечкові пригоди про… призначення людини на Землі
Катарсис цього місця
06.02.2024|Віктор Вербич
Крізь безмір материнського болю: драма Марії Матіос
30.01.2024|Валентина Семеняк, письменниця
Ключ до пізнання – у назві
30.01.2024|Олександр Забарний, доцент Ніжинського державного університету ім. Гоголя, кандидат педагогічних наук, член НСПУ
На перехрестях Слова і Часу: сторінками нової книги Людмили Тарнашинської

Re:цензії

07.12.2023|13:34|Віктор Вербич

«Торкаючись серцем надій, очей і неба»

Віктор Мельник. Серед  суєти: поезії. - Вінниця: ТОВ «ТВОРИ», 2023. - 68 с.

Світло-ностальгійна мінорна  тональність, невимушене поєднання  ліричних  і філософських засад, болісне чуття проминальності, присуду всамітнення як порятунку від повсякденного напливу марнотної метушні – це риси нової книги поезій Віктора Мельника. Вибір назви, вочевидь, став своєрідним емоційним контрастним фоном  для сповідально-особистісно,  непоказового прагнення до  істини. «Ми маємо  ще мить на прощання із Богом», - після цього екзистенційного зізнання в однойменному тексті, що став  заспівом для збірки «Серед суєти», автор, «розпанаханийвіршем»,  урешті-решт резюмує, що оманливо-рятівною для поета продовжує залишатися «ілюзія слова. Остання ілюзія». Причому у різні часові періоди. Чи в означеній сарказмом констатації «…дозволяються вірші, Де зійшлися безвихідь і біль» (у поезії «Скажеш, сум – проти партії змова…», датованій 1989 роком), чи у  написаній, непевне, порівняно нещодавно  однойменній самонастанові: «Будь володарем слів, не приборканих, з’ярених, диких». 

Ліричний герой Віктора  Мельника – зазвичай без остраху здаватися «білою вороною»,  без жодного намагання до акторствування, участі в чужій грі. Але, безумовно, він далеко не завше – двійник автора. Адже  реалії та художній світ – зі своїми викликами,   парадоксами, всевладністю фатуму та відчайдушними намаганнями долати життєве море, не обманюючись. Оскільки 

І ніхто, і ніщо

Не зупиниться до вічності ближче,

Ніж за пів кроку («По жерсті барабанить дощ…»).

Концепт часу, конкретизований   в одному із чотирьох розділів («Дві тисячі двадцять другий»), універсалізований  в інших  («Останні ілюзії», «Доторки гравітацій», «За пів кроку до вічності»), - і  в константному міражі  нерідко невидимої межі між сном та станом, іменованим життям.  Та попри всю невідворотність у цьому безмірі митарств і для ліричного героя, і, безумовно вже, й самого автора рятівним залишається слово, адже

Без слів настануть темрява й знемога…

І навіть Богом, всемогутнім Богом

Був білий світ сотворений зі слів.

При цьому Віктор Мельник не намагається у цей  уже свій світ скликати всіх і вся, йому цілком достатньо  небагатьох, навіть поодиноких, які спроможні вмісти в собі   небо його мрії, підставити свої плечі під тягар болю, які не вдаватимуться до  пози, імітації. Творячи  (чи то у верлібровій стихії, чи згідно з канонами силабо-тоніки), він залишається вірним і «Прокляттю любові» (однойменний вірш), бачачи «готовність  зради У сутіні коханого лиця» («Тут свій Ірак…»), коли «простір впадає у транс» («Ти за такою даллю…»). Навіть торкаючись інтимного, поет  не опиняється у полоні ідеалізації, він дозволяє собі  сумнів, оминаючи світоглядно-образні стереотипи. Такий його світ, несподівано-парадоксальний, заглиблений у часоплин.   Коли «кульгає покалічений годинник» («Роз’їсть свідомість кислотою сну»), коли    «вітер розтріпує календар» («Я зникаю в моїх нерозумних тривогах»). Зрештою Віктор Мельник, не надягаючи маски показової оптимістичності, зізнається:

Я живу в печалі, як в повітрі.

Дихаю печаллю, і в  очах  

Світ стоїть - мов крізь шибки невитерті («І така прийшла мені печаль…»). 

Тож і цей витворений ним світ самодостатній, не схожий  інші. Можливо, такий спосіб художнього осягання буття словом зумовлений  і специфікою власного художнього мислення, й до певної міри наслідком україномовного освоєння у статусі невтомного перекладача текстів поетів і прозаїків Британії, Німеччини, Швеції,  Данії, Чехії, Польщі, Латвії, Болгарії, Грузії, Білорусі, Сербії, Словенії, Хорватії, Румунії, Іспанії… 

Однак ліричний герой «Серед суєти», попри  життєві лабіринти, не потрапляє у зачароване коло бездоріжжя. І відбувається це завдяки почуттю, яке він не поспішає вбивати категоричним    присудом кохання. Завдячуючи жінці, ймення якої не конкретизує  присвятами, не розтаємничує зоровими образами. Ця незбагненна сила, перед якою не владні відстані й час,   направду рятівна навіть тоді, коли «у глухоті кімнати Місця нема для слів» («Ти за такою даллю…»), коли ще раз приходить усвідомлення-осяяння: «…мене врятує тільки твій голос» («Одне твоє слово»). А коли серце звучить світлом натхнення - все одухотворене.  Щомиттєво, попри запрограмованість соціальними процесами чи викликами природи. Тоді маєш здатність відчути-побачити, що «сніг, легенький, мов білий попіл, І нечутний, мов павутинка»  («Білий привид устав…»),  що  навіть «жорстоке небо хмарами обм’якло» («Мороз  спадає…»).

У Віктора Мельника навіть поетичні рефлексії на політичні перипетії – у жодному  разі не заримовані пафосні декларації. Він не вдається до публіцистичних інвектив, гучного трибунного  пориву. Поетова «розправа» над улюбленцем зазомбованих мас імперії, патологічним  ненависникам України, - відповідно до світоглядними  концептуальними засадами та стилістикою «Серед суєти». Тому й  це побажання-візія – з карбом  невмолимості: 

…я хотів би в домовині путіна

встановити    радіоточку

і транслювати плач матерів

за дітьми

загиблими під час війни

безперервно

до самого кінця вічності («…я хотів би…»). 

Вочевидь, реалії сьогодення, коли триває масштабне російське вторгнення,  ще більш драматизують поетове сприймання світу. У цьому контексті його сум зумовлений і тим, що поранений ворог   залишається живим («…порадів би…»),  що «лишала зима метастази в серцях» («Божевільна весна добігає…»). Не вміючи сасообманюватися, Віктор Мельник   бачить прийдешнє  у проєкції «чорного хреста…, До якого прип’ято світ» («По зеніту ледь блискають…»), коли навіть усохла гілка вгорі – «як за небо зачеплений хрест» («В інтер’єрах лісів…»). Зрештою, навіть  переплетіння трагізму у долях народу, співгромадян,  держав, коли біль особистісний  і масштабується у планетарний,  не спроможні  вбити прагнення    до слова.  Життя – щомиттєва, споконвічна тема. І якщо «біль нас робить сильнішими» (Никола  Герджиков, «Триптих про щастя»),  хоч іноді й  дається  взнаки відчуття, що  «скоро твій час закінчиться» (Міхал Заблоцький, «Яновська»), та поет  залишається в іншій іпостасі, стверджуючи своєю творчістю: «У слово я вийду…»  (як Мара Заліте  у вірші, що розпочинається  цією констатацією). Я зацитував   цих авторів  в україномовній  інтерпретації  (відповідно з болгарської, польської та латиської)  Віктора Мельника. Адже  вони по-своєму  близькі для  нього, який   живе і творить  «торкаючись серцем надій, очей  і неба» («Зависнути в абстракції Елюара…»). 

Звичайно, кожен  сприйматиме світ  «Серед суєти» крізь призму свого настрою, у контексті своїх світоглядних парадигм,  інтелекту, мистецьких уподобань, роз-  чи закомплексованості. Хоча у  такий спосіб він, ставши для себе  співавтором,  правда, у кращому випадку лише  наближатиметься до сенсів, уміщених у текст і підтекст автором.  До того ж цей  читач  не буде  масовим. І не тому, що таким виявляється спротив тексту, який дозволяє ввійти у часопростір  свого світу обраним. Радше тому, що не архаїчний сучасник,   відгороджений віртуальною стіною інтернетного хайпу,  нерідко уже не спроможний навіть наблизитися до сутності художнього  слова. Тому і цей фактор не може не впливати на тексти (й підтексти) таких поетів, які, на відміну від своїх попередників, уже не мають гарантованих тиражів за  ідеологічні «паровози», ставлення свічок одночасно й Богові, й демону, розмінювання душі на матеріальні статки. Тож за таких  обставин кожен бранець  (а водночас і володар) слова, який не здатен його  вбивати пафосними догідливими славослів’ями чи заримованою або верлібровою озлобленістю,  приречений на те, щоб «повільно щезнути в сон і сум» («Осінній берег сповзає…»). Аби «в дзеркалі   неба» побачити себе «через триста років» («…в дзеркалі неба…»). 



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus

Останні події

01.03.2024|13:50
«Маріупольську драму» покажуть в Ужгороді та Києві
27.02.2024|14:06
«Книжка року’2023»: оголошені результати рейтингу
21.02.2024|13:57
Український ПЕН започатковує Читацький ПЕН-клуб
21.02.2024|13:02
11 березня у Львові відбудеться концертна програма «ТЕЛЬНЮК: Наш Шевченко»
14.02.2024|14:54
Сельма Лаґерльоф, «Морбакка» та література: книжкова розмова з Наталею Іваничук
12.02.2024|14:24
Пошуки сенсів, спогади та рефлексії матері воїна у книзі Олени Чернінької «Лемберґ: мамцю, ну не плач»
12.02.2024|13:33
Юлія Чернінька презентує у Києві свою нову книгу "Барні 613"
12.02.2024|13:29
У лютому 2024 року світ побачить нова книжка Андрія Любки "Війна з тильного боку"
12.02.2024|13:27
Міжнародна премія імені Івана Франка 2024: оголошено прийом наукових робіт
12.02.2024|13:25
Бестселер, від якого не відірватися: перші враження про книгу «Посібник з убивства для хорошої дівчинки»


Партнери