Якщо проза Мари Заліте  (зокрема  роман «П’ять пальців») прийшла до українського читача  внаслідок перекладу Ліни Мельник,  а драматургія (зокрема п’єса «Всі ми киці і коти») – перекладу Олександра Ірванця, постановці режисера  Валентина Козьменко-Делінде  в Національному театру імені  Івана Франка),  то  цілісно відчути енергетику та мелодику   поезії   маємо нагоду   завдяки  українськомовній інтерпретації Віктора Мельника. Раніше  кілька її віршів було вміщено в антології  «3 латвійського берега», перекладеній Юрієм  Завгороднім.

Вочевидь, не випадково перекладач-поет Віктор Мельник  обрав назву для  збірки  Мари Заліте «Дума про сонце». Пригадаймо у цьому сенсі, що  і в Рауля Чілачави книга перекладів «Райніс та Аспазія» має підназву «Трикольорове сонце». А книгу віршів Ояра Вацієтіса, яку український читач отримав ще  1981-го, світлої пам’яті Іван Драч   найменував «Бурштиновий оберіг», сконцентровуючи сенси у «сонячному камені». Можливо, такі лексеми – й данина ментальності латвійського народу, який, незважаючи  на перебування в християнському цивілізаційному  просторі, з особливим пієтетом щороку   в червні  святкує Янів день, що  пов’язують  як із постаттю Івана Хрестителя, так і з літнім сонцестоянням. Це спасенна сила  національної традиції, коли ліричний герой вірша Мари Заліте «Так сказав Янис», з побожним пієтетом  сприймаючи   неповторну літню днину («Море гладеньке, як стіл, Божий стіл, вкритий синьою скатеркою»), несе дарунок священнику:

Сусід усе ж таки, і Янів день, і

в мене  добра воля…

Диви, які кольори, кажу,

як одна вівтарна картина…

Янів день – це поганське свято. Відчуваю –

століття пливуть назад…

До речі, традиції латишів та українців у цьому сенсі суголосні: Янів день і свято Івана  Купала. На цих зріднених ментальних складових акцентує  назва першої українськомовної  книги латиської поетки, де поряд із «сонцем» - «дума»: й асоціація  з пісенним епосом нашого народу, й натяк на мелодику поетичного слова Мари Заліте, яка наголошує: «Пісня – це наша мати» («Приходим ми з трав зелених…»). До речі, її  вірші   стали текстами для пісень найвідоміших   композиторів (зокрема –  Раймонда Паулса).  Заліте – й авторка лібрето першої латиської рок-опери «Лачплесис», герой якої втілює нездоланну духовну силу, жертовну мужність і волелюбність народу.

Книга «Дума про сонце» засвідчує одну з визначальних граней таланту поетки - невимушено-природнє поєднання інтимного та філософського.  Як одна з ілюстрацій  вище висловленого  - вірш «Тільки», де світ вміщається в локалізації:

Тільки ніч і тільки море.

Тільки ти і тільки я.

І водночас  тут – карб приреченості, неминучості втрати  того, що єднає настільки близьких  двох, адже згасає рятівна таїна,  коли

Ти про мене знаєш  більше,

Ніж хотілося б мені…

Я про тебе знаю більше,

Ніж хотілося б тобі.

І як наслідок – риторичне  «Де любов сьогодні наша?» з екзистенційною констатацією  відчуження,  втрати того, що єднало, і  розходження  спільного шляху та дороги двох самотностей: «Тільки ти і  тільки я».

Мара Заліте – майстриня персоніфікацій.  У неї поетичне слово пульсує  життям,  коли «вічність топить щойно народжені зірочки» («Як ми домовились – не жду…»), «Ніч – медсестра із хрестиком на лобі» («Турботи дня у тебе…»), «великий навісний замок гавкає замість собаки» («Замкнутий дім»). У поетки промовляє  афористично водойма:

Поспішаючи жити, ви шукаєте життя  там,

де смерть. Я – це життя.

Жива вода. Щовесни

сповіщаю світу  про це

співом жаб, які надриваються

від любові  («Так казав ставок»).

У неї птах, утілення ніжності та унікальності, зрікає, роздумуючи про творче середовище, сумними й парадоксальними істинами:

Сноби, естети!

Дволикі, двоєдушні…

Весь вік я вчився

на вас не зважати.

Моє єдине життя

мені треба прожити самому.

Мою єдину  смерть

мені потрібно прожити самому.

Моя єдина пісня – для мене,

але присвячена вам («Так казав (співав) лебідь»).

Та навіть із домінантою болю вірші Мари Заліте – осонцено-світлі, це унікальна поетична ораторія латиського світу, сторінка з книги буття  незламно-волелюбного народу. Ці тексти, де модерне – у парі з чуттям причетності до національної традиції, без жодної  апеляції до патетики,  зворушують, надихають, навертають.  В епіцентрі образних домінант – і згадуване сонце, як-от: «Звичайно, я свідчитиму Сонце» («На боці сонця»), «Тільки  про сонце думаю» («Думати тільки про сонце»), «Мало сонця нам лишилось» (однойменний вірш), «…та нам не здогадатись, чому щоранку сонце загоряється нове» («Райнису»); і вода: «Вічність підписується в воді» («Рига в воді»),   «Під шкірою земною в жилах ріки» (однойменний вірш), «Тільки ніч і тільки море. Тільки всесвіт біля  ніг!» («Тільки»),   «Стільки, стільки, стільки, стільки, стільки, стільки, стільки в Даугаві води… Землю народжує Даугава. П’ють чисту, живу» («Так казала вивільга»), «Я – це життя. Жива вода» («Так казав ставок»); і пісок:  «Воля малої піщинки дуже важка мені» («Камінь і пісок»), «Тільки води й пляж піщаний» («Тільки»),  «Пташиний крик з мілин піщаних» («Мало  сонця нам лишилось»), «Час – шукач золота. Він просіває пісок» («Час – шукач золота…»). Така триєдність  (сонце – вода – пісок) – метафорична основа  поетичного світу Мари Заліте, яка разом зі своїми ліричними героями прагне «сказати, що земля відчуває моя» («Так  казав мій брат»). Коли щомиттєво «нас читає час» («Читальня»), поетка живе  і сьогоденням, у яке дихають  покоління предків, й усвідомленою своєю присутністю у прийдешності: «У слово я вийду вже завтра» (однойменний вірш).

Мара Заліте володіє даром  творити, чуючи пісні й помисли тих,  хто поклав свої життя на вівтар латвійської державності. Причому вона не вдається до декларативно-публіцистичної заангажованості, показово-повчальної дидактики, гнівно-ненависних інвектив. А останнє, здавалося б, запрограмоване  власним життєписом поетки, яка народилася на чужині – у Красноярському краї, куди після другої російсько-радянської окупації були вивезені її батьки. Тим паче, що  зараз імперія  знову зняла всі маски благопристойності і не приховує свого лиховісного оскалу як щодо України, так і щодо держав Балтії. Авторка  «Думи про сонце» не забуває про вірогідність повторення часу, коли  навіть у земляному сховку «ложе твоє перемелюють, переїжджаючи тебе, ланки гусениць» («Так казав мій брат»). Навіть тоді, коли все відчутніше проявляється «обличчя безумця, блазень на карнавалі» («Думати тільки про сонце»), коли  «щоріздва знов бої підступаються» («Небеса, небеса»), вона нагадує  на рятівній  жертовності і собі, й кожному сущому нині та тому, кому суджено бути завтра:

…і безплідною буде земля,

поки ти їй не віддаси свою плоть,

і пустим буде небо,

поки твоя душа не заселить його («…і сліпим буде ранок»).

Тож, дякуючи Марі Заліте  за життєдайне  поетичне слово, водночас і згадаймо відповідальну, дбайливу, талановиту працю поета-перекладача Віктора Мельника, який зумів перенести потужну латиськомовну енергетику на український ґрунт. При цьому також не оминемо  вдалого художнього оформлення книги, використання суголосного з текстами полотна «Очікування»  вінничанки Світлани Телець. Водночас хочеться сподіватися,  що український  читач матиме нагоду й надалі знайомитися з багатогранною творчістю Мари Заліте. Тим паче що прийдешній рік для неї – під знаком ювілею.