Re: цензії

19.10.2021|Віктор Вербич
Еліна Форманюк: «Тихо триватиме срібло і світло»
14.10.2021|Богдан Смоляк
Із книг неразових
08.10.2021|Надія Гаврилюк
Звук, що торкається серця
07.10.2021|Богдан Дячишин, Львів
Світло розуму любові
05.10.2021|Валентина Семеняк, письменниця
Коли ангел із зоряним крилом, тоді у серці - сонце
03.10.2021|Роман Ткаченко, Київ
Quo vadis?
"Доторки до первісної правди слів"
02.10.2021|Ірина Фотуйма
Кого слухатися Адамові?
01.10.2021|Михайло Жайворон
Емоційно предивні історії по-павлюківськи
Старші та молодші

Re:цензії

24.09.2021|10:21|Юлія Сільчук, філолог, поетеса, літературний критик

Що і кому говорить Євген Баран?

Баран Є. М. Говорить Євген Баран Щоденникові медитації, афоризми. ‒ Чортків: Золота Пектораль. 2018. ‒ 160 с.

Навіяне Екзюпері:

пишу не тому, що треба,

пишу тому, бо приручив…

Євген Баран

 

«…Оцю книжечку, спонтанну, як і попередні («Недописана книга…», («Недописана книга. Частина инча»), називаю «Говорить Євген Баран», бо я озвучую ті думки, які приходять і я встигаю їх впіймати у сіті слова…» ‒ так пояснює сам автор назву цієї книжки. І додає: «Книжечка під такою претензійно назвою не планувалася. Це не значить, що вона небажана…» А встигає Євген Михайлович таки чимало і, не зважаючи на порівняно скромний обʼєм книжки (160 с.), у своїх щоденникових медитаціях та афоризмах глибоко аналізує багато сфер соціального існування людини: і літературу (найбільшою мірою), і культуру загалом, і проблеми політики, і правду/неправду історії та ЗМІ, і соціальні мережі сьогодення (зокрема, ФБ), і суперечливі питання релігії, і окремі філософські істини, і, зрештою, перспективу сприйняття українцями себе ж у нашому історико-культурному просторі…

«Тримаюся високих орієнтирів. Не завжди вдається писати з тим високим прицілом. Уникаю конʼюнктури і фальші. Але не закриваюся в чотирьох стінах. Бо якщо говорю, то значить когось, напевне, виводжу із хаосу думок…» ‒ щиро зізнається пан Євген у передмові до книги. І я йому вірю. А ще, вдумливо прочитавши саму книжку, ділюся цим світлом пізнання і з вами, дорогі читачі, щиро сподіваючись іще когось «вивести із хаосу думок» та «…привернути увагу. Не до себе. Це знаю точно. До Слова. Яке мене покликало і веде…» (тут послуговуюся цитатами Є. Барана).

Хочу розпочати свій критичний аналіз книжки із розгляду тих щоденникових медитацій пана Євгена, які окреслюють глибинні і професійні погляди літературознавця на літературу. І, в першу чергу, наведу саме ті, часто афористичні, цитати, які вже не потребують жодного коментування:

«Література переживає не найкращі часи. Хоча, хто назве мені Золотий вік української літератури?» (с. 7)

«Віртуоз словесного жонглювання, який би не був вправний, все одно не буде письменником…» (с. 8)

 «Слово не збагачує, слово очищує.» (с. 15)

 «Література – химерне поле битви, де все паперове, крім смерти…» (с. 36)

«Жодна книжка не здатна відтворити людське життя» (с. 51)

«Книжка – це дорога до життя крізь дюни буднів…» (с. 52)

«Літератор, який не читає Ґете, може бути ким-небудь, тільки не письменником…» (с. 48)

«Поезія там, де ти її відчуваєш серцем. Воно у той момент від щастя розпирає груди.» (с. 150) (Мені особливо імпонує таке визначення критиком поезії.)

«Народна премія не в грошах. Народна премія – спроба відновити справедливість, якої нема (за Сковородою)…» (с. 41)

«Давайте відновимо Народну премію ім. Тараса Шевченка. Але без корпоративів. Корпоративів так багато, а літератури так мало…» (с. 41) ‒ напівсерйозно, напівіронічно про літературні премії…

«…В нас завжди так. Спочатку успішно творимо «літературних кумирів», потім безуспішно з ними боремося. А вся ця навкололітературна колотнеча або додає, або віднімає потенційних читачів. Швидше, віднімає…» (с. 30)

«…Всі наші потуги і оптимістичні візії читацької авдиторії вдаряються в таку величезну армію НЕЧИТАЛЬНИКІВ, що складається враження, ніби воюємо з «Парком Юрського періоду» за допомогою паперових квітів…» (с. 30) – життєва іронія, що межує з гротеском…

Ґратулюю авторові! Так, відчуваю гіркий післясмак від такої правди. До болю реальної правди (бо в наш час навіть правда поділяється на кілька категорій…) Але від правди, як то кажуть, нікуди не втечеш.

 

На думку критика і літературознавця Євгена Барана, трагедія сучасного українського писателя – оприлюднення неоприлюднюваних речей. Гіркотою та істиною відлунює у книжечці цитація автором Климента Александрійського: «Писати в книжці про все – однаково, що залишити меч у руках дитини».  Вона ж знаходить своє підтвердження і в принциповій позиції у погляді на літературу пана Євгена: «Я це завжди знав. Причини краху нашої цивілізації – вона навіть не котиться, а летить у прірву – в оприлюдненні того, що не піддається публічности…»

 

І, як уже складається традиційно, я спробую згадати ті імена творців Слова, які у тексті книжки «Говорить Євген Баран» позначені позитивним шрифтом, інколи навіть підкреслено жирним… Проте, особисто у мене, немає навіть тіні сумніву у професійності «відбору» «великого читальника в країні нечитальників». Імена ці, якщо між ними провести умовну лінію часопростору, можна поділити на дві категорії: 1)письменники позачасся (ті, які вже, на превеликий жаль, відійшли у засвіти) і 2)митці нашого часу. Так, Євген Баран із глибокою повагою згадує Михайла Слабошпицького, Богдана Бойчука, Богдана Рубчака, Бориса Олійника, Ростислава Єндика, Анатолія Криловця, Олега Лишегу, а також Євгена Чикаленка та Григорія Костюка («Ми ще й досі не усвідомили масштабу зробленого цими двома велетами українського духу…» ‒ зауважує про двох останніх. (с. 66)) Серед митців другої групи – досить багато імен, 95% із яких позначені позитивними відгуками літературного критика (є серед них і дебютанти, і відзначені літературними преміями «метри», і митці «середнього рангу»; я не буду вдаватися до подробиць, особливого порядку або ж додаткової класифікації, нехай вибачить і зрозуміє мене читач…). Це Андрій Содомора («Знатний Римлянин української культури»), Іван Малкович, Василь Портяк, Іван Яцканин, Юрій Тарнавський, Емма Андрієвська, Максим Дупешко, Анна Космач, Неоніла Стефурак, Наталія Мафтин, Іван Малкович, Ігор Котик, Мирослав Лаюк, Галина Пагутяк, Роман Горак, Ярослава Мельник (дослідниця життя і творчості І.Франка), Олексій Кононенко, Надія Мориквас (літературознавець), Власта Власенко («одна з найпристрасніших у своєму таланті поетес»), Юрій Андрухович, літературознавці Володимир Державин, Валерій Ніколенко, Олександр Горобець, «один із найкращих українських белетристів» Юрій Винничук, Василь Герасимʼюк, Іван Стефурак, Степан Алич, Оксана Забужко, а також Юрій Іздрик, Володимир Даниленко, Віктор Неборак, Ігор Калинець, Валерій Шевчук, Вʼячеслав Медвідь, Ніла Зборовська. Останніх сім імен пан Євген називає орієнтовно у такому контексті: «…Ще два-три імени… – оце і є той контекст української літератури після 1991 року, котрий… завжди буде українським.» (с. 156) Проте, як зізнається сам літературознавець, його більшою мірою «цікавлять не прізвища, а повторюваність літературних чи нелітературних проблєм…» (с. 123)

 

Свого часу перебуваючи на посаді голови Івано-Франківської обласної організації НСПУ, Євген Баран у своїх щоденникових медитаціях називає тих людей, «які розуміють всю відповідальність звання Українського Письменника» і тих, «які йдуть паралельно, роблячи індивідуальний внесок у громадську справу». Та натякає на третю категорію «спілчан»… Адже бачення паном Євгеном НСПУ – професійне: «Моє розуміння Спілки – не Клубу Геніїв, а творчих людей, готових робити спільну справу. Таких завжди мало…» (с. 70) «Так багато письменників і так мало спілчан!» (с. 63) – гірко висновкує Є. Баран…

Що ж стосується трактування критиком негараздів у сучасному літературному поступі, та й у сфері культури загалом, то моє особисте бачення, зізнаюся, співпадає з точкою зору метра:

«Проблєма творчих негараздів, то не перевитрати літпроцесу. Проблєма в людській байдужости, помноженій на індивідуальний егозациклености…» (с. 63)

 «Врятувати СЛОВО можна тільки відмовившись від літературної моди і конʼюнктури. Кожен вибирає, що хоче…» (с. 120)

«На моє переконання, література, яка не змінює самого автора, мало що може запропонувати читачеві…» (с. 123)

«Поки наші молоді автори творитимуть «тексти», доти у нас не буде літератури. Так само вичерпується джерело Поезії…» (с. 128)

Так, сумно. Однак правдиво… Так же гірко і безутішно, однак до болю актуально, звучать у цитаціях пана Євгена висловлювання есеїста Єжи Стемпковського (с. 133) про загрозу для якісної літератури «літературної моди» і «масовості» у книговидавництві: «…В міру зростання масової продукції книжок зміни літературних мод стануть чимраз швидшими, чимраз раптовішими, змітаючи сотні тисяч книжок, розхвалюваних недавно критикою і відзначених нагородами…» («Newlook», 1958).

А тепер – справедливе і професійне бачення Євгеном Бараном літератури, літературознавства і літературної критики: «З підказки вояка Франкової чоти: Все вартує вивчення, тільки вивчення не вартує усього…» (с. 48)

 

Зрештою, справжній критик – навіть у житті – завше критик. І це добре. Якщо говорити про Євгена Барана і трохи «відійти» від літератури, то можна зауважити, що справжнім критичним поглядом він оцінює будь-які сфери мистецтва (та й загалом – життя…) Так, Є. Баран принципово і безкомпромісно виставляє «плюси» і «мінуси» будь-яким мистецьким подіям, які відбуваються навколо нього. Наприклад, комплексну і доволі справедливу оцінку дає пан Євген неоОПЕРІ-ЖАХ «НАМLЕТ» за Вільямом Шекспіром… (с. 50) Не цитую. Раджу придбати книгу, прочитати і зробити відповідні висновки самостійно.

На сторінках книжки «Говорить Євген Баран»» знаходжу глибинні і мудрі національно-патріотичні роздуми. Ці думки, у переважній своїй більшості, є афоризмами:

«Ми всі заблукали, хто 300 літ, а хто і від хрещення. Може вийдемо на дорогу, не будемо йти манівцями?» (с. 14)

«Рабство – воно вихаркується століттями…» (с. 14)

«Війна – не час для дискусій, вона є часом світоглядного вибору.» (с. 14)

«Сьогодні маємо, нарешті, усвідомити, бодай перед цивілізаційною апокаліпсою, -- якщо врятуємося, то врятуємося Українцями.» (с. 13)

«Є речі, з якими не можна грати: мова, віра, нація.» (с. 25)

«Україна будується в серці, а тоді виростає у стратегію.» (с. 36)

«Бодай перед початком чи в процесі великої бойні МИ маємо ствердити своє СОНЦЕ! Хтось та виживе. І матиме орієнтир.» (с. 108)

«Віруючих в імперію завжди знищують першими. Знищує імперія.» (с. 25)

А ось – бачення літературним критиком української літератури та українського письменника на тлі воєнного сьогодення:

«Письменник, який в час війни твердить, що в нас не може бути літератури однією мовою, а двома, а то й чотирма, може й добрий письменник, але по життю – флюгер.» (с. 28)

«…Нема ніякої української російськомовної літератури. Є українська література і є література національних спільнот.» (с. 13)

 

«Чомусь ніхто не каже польськомовний український письменник, німецькомовний український письменник, іспаномовний український письменник, англомовний український письменник…» (с. 14)

 

Послуговуючись цитацією бл. священномуч. Григорія Хомишина і говорячи про політику та політиків, Євген Баран правдиво підкреслює суть українця: «…А наш нимродизм лежить в тім, щоби завсігди бути невдоволеним і бунтувати проти влади і авторитету. Кождий хоче розказувати і ділати на власну руку «Чому той має розказувати, а не я», такий у нас клич і засада.» (с. 46)

І, продовжуючи тему «суті українця», цитую: «Навіяне Сенекою: Найгірше, коли раб уявляє себе вольним…» (с. 76) Як правдиво і влучно!

Ідея державотворення Євгена Барана часто завуальована сумом від гіркоти усвідомлення нашої «різноколірності»: «Сьогодні якось прийшло усвідомлення (пізно), що в українця один колір державної стратегії – жовто-синій, але всередині державного утворення є ще кольори партійні, чиновницькі. Як влучно зауважив Андрій Курков – 42 мільйони Україн, помножені на партійні й чиновницькі відтінки…» (с. 78)

Іронічно і з підтекстом висловлюється пан Євген про українських політиків: «Так розумію, що рай – це спільнота без чиновників, а чистилище – чиновники без паперу.» (с. 90) Або навіть так: «Чиновникам заборонений, навіть, туалетний папір, бо вони його все одно використають не за призначенням…» (с. 90)

А ще – з гумором про сучасне і професійне: «Складаю Тести з давньої української літератури, телефонує знайомий, дізнається, чим займаюся, і розповідає анекдот: «Потрапляє складач тестів до апостола Петра. Апостол і каже: «Ось четверо дверей, одні з них ведуть у Рай…» (с. 36) Чудово! Ґратулюю і пану Євгену, і автору анекдоту… Проте, гірчить мені цей гумор: знаю з власного професійного досвіду: переведення усіх видів контролю знань учнів та студентів виключно у форму тестування сприяє полегшеному підходу здобувача знань до освіти як такої. Наслідки – не за горами…

А тепер – образно і гірко про культурний колапс, який нині переживаємо: «…Таке враження, що ми на «Титаніку», але в трюмах ще дивним чином затрималося повітря…» (с. 91)

Про «масову культуру» і її «некультурну» суть як таку: «Як ми любимо оксиморонні вислови, фрази чи, навіть, дефініції. Оперуємо поняттям «масова культура». Масовими можуть бути спротив, хаос, безлад. Культура – завжди індивідуальний Чин. І тільки. (с. 34) Здається, лаконічніше, точніше та вичерпніше про цю проблему і висловитися неможливо…

Коротко і влучно (майже наочно) про деградацію суспільства: «Навіяне: дідусь – коваль, син – підмайстер, онук – в найкращому разі, збирач металолому. Деградація суспільства, в історії деградації однієї сімʼї…» (с. 35)

Залишаючись людиною глибоко віруючою, Євген Барандосить критично споглядає церкву і релігію. (Серед улюблених авторів, які порушують релігійні (і не тільки) питання, фаворитом літературного критика і «звичайного читача літератури», за моїми спостереженнями, є Григорій Хомишин…)

«Україна – одна, Бог – один, шляхи – ріжні…» (с. 42)

«Церква завжди мудра, бо вічна яко Христос, але також завжди політизована…» (с. 43)

«У нас так багато людей вірить у власну місію, що забувають про найпростішу – залишатися Людиною…» (с. 44)

«…Суть не в людині. Суть у Христі, який любить, приймає гріхи, страждає, вмирає і народжується. Людина може тільки коментувати…» (с. 103)

«Ми всі є смертоносцями. Чим ближче до старости, тим більше неспокійні думки зайняті єдиною правдою, яка є на світі. Її імʼя – смерть.» (с. 138, цитація Василя Погорецького з книги «Хрест на вістрі буття»)

Є у щоденникових медитаціях пана Євгена афористичні трактування вічних і філософських істин (інколи в сучасній, «постмодерній» інтерпретації):

«Якось зрозумів одну просту річ: світ наскільки безмежний, що тебе у ньому просто нема…» (с. 86)

«Навіяне Сенекою: люди не змінюються. У кращому разі дрібніють, у гіршому скурвлюються. Нещасливі вмирають плачучи. Стоїки вмирають мовчки…» (с. 65)

«Кожна людина має право на власну дурість.» (с. 68)

«Кожна людина, яка уявила себе Богом, навіть не заглядатиме зі сподіваннями в очі апостола Петра, а бродитиме вічність темрявою, не маючи надії на світло.» (с. 68)

«Чи розуміємо, що ми помираємо зі смертю рідних?» (с. 97)

«Страх до всього нового перетворює нас у мумій страху.» (с. 87)

«Оригінальним легше бути, аніж добрим.» (с. 105)

«Надмірна пристрасть і любов убивають з не меншою жорстокістю і мазохістичним задоволенням, аніж ненависть…» (с. 105)

Критично, образно та іронічно висловлюється автор про Фейсбук як соціальну мережу:

«Фейсбук – се мініатюрна Вавилонська вежа. Всі говорять на різних язиках. Нич. Головне знати, яка твоя мова. І чи твоя мова є бодай подобизна тебе.» (с. 35)

«Фейсбучний «ексгібіціонізм» суголосний римському гладіаторству. О часи, о звичаї!..» (с. 35)

«На фейсбучному майдані і кулі фейсбучні…» (с. 52)

«Людина, яка трошки відвертіша за інших, у фейсбучній мережі уподібнюється до тореадора. Завжди не знаєш, що чекати від бика.» (с. 78) – як же образно і правдиво!..

«Фейсбук не зло, фейсбук ніщо. І те, що ми оприлюднюємо, теж ніщо. А що – що? Тільки не фейсбук, який дозволяє писати про ніщо…» (с. 147)

Є у книзі «Говорить Євген Баран», окрім щирого хвилювання за рідну літературу і націю, індивідуальне і людське… А саме – болісний та нерозривний, гідний високої людської поваги, звʼязок із матірʼю: «Один чоловік процитував слова свого батька: я помер тоді, як вмерла моя мама. Без патосу повідомляю: поволи вмираю. Не знаю, для чого пишу, для кого, просто рятуюся порожніми словами. Бо 2006-го, коли мамі тільки приснилося, що вона помре, я дістав інфаркт…» (с. 38) Або: «Помирають матері, й мої приятелі із запеклих і категоричних юнців перетворюються у втомливих і сивочолих чоловіків…» (с. 49) Зокрема, уже саме оформлення книги (ошатна ламінована обкладинка зі світлиною красивих і найрідніших пану Євгену людей – батька і неньки) навіює якийсь духовний трепет, підсвідомий смуток і налаштовує на вдумливо серйозне, відповідальне прочитання книжки…

Також перу письменника і літкритика болить тема майже одвічної ворожнечі між чоловіком і жінкою. Подекуди автор прагне вивести її, цю тему, із кола буденності на новий філософський рівень:«Чоловіче: між любовʼю до жінки і прагненням жінки нема відстані, лише одне велике непорозуміння.» (с. 98) Або ще так: «Між «любити жінку» і «прагнути жінки» жодної відстані, лише сімейний конфлікт…» (с. 98)

Продовжуючи тему «чоловіче/жіноче», Є. Баран ділиться з читачем власними неординарними спостереженнями: «Зауважив: чоловіка найдошкульніше може вдарити чоловік, жінку – жінка. Коли чоловік зачіпає жінку, а жінка – чоловіка, то вже гра поза правилами. На ці оцінки можна не зважати…» (с. 99) Подумки погоджуюся з автором. Як і з наступними його зауваженнями:

«Жіноча краса – це чоловіча зміна уявлень про перспективу ліній…» (с. 112)

«Хаос – се зло. Навіть в інтимних стосунках повинен бути порядок…» (с. 112)

«…Якби справді любили – чоловіки жінок, жінки чоловіків – то світ був би сливе ідеальним…» (с. 148)

У книжці (що характерно для пана Євгена) є спроба самоаналізу і самокритики. Як завше – глибоко і з претензією на хороший філософський смак:

«Прагну знайти межу, ходіння по якій не кривавило би…» (с. 9)

«…Бажаю з фейсбучної писанини виходити на… християнську правду… в собі.» (с. 15)

«…Боже, дай терпіння моїй дурости, бо мудрість, коли така є, дасть собі раду сама…» (с. 90)

«Ніколи не втомлююся від читання якісної літератури (така є, в тому числі й українська). Перманентно втомлюють коментарі про літературу (в тому числі заангажування мого імени з позитивним чи негативним відтінком).» (с. 74)

«…Критика для мене смішна, а література – далека. Так і ходжу по мінному полі напівправди…» (с. 157)

«Люди думають, що мені потрібний діалог чи провокація. Смішні. Мені потрібна нитка, яка веде. І тільки…» (с. 102)

«Каюся: навіть у страсний тиждень не можу позбутися старозавітного гніву до байдужих і корисливих людей…» (с. 100)

«…Дякую Богові, що дожив. І прошу пробачення, що замʼякий в житті і твердий в писанні…» (с.98)

Процес самоусвідомлення пана Євгена часто відлунює християнськими питаннями людяності, що, безсумнівно, підтверджує той факт, що критик Є. Баран – щирий християнин: «…Бо хвилює інше, від недавна, але – инче: чи я ще зберігаю людську подобу, чи втрачаю її назавжди…» (с. 56)

Здавалося б, від часу видання книжки «Говорить Євген Баран» минуло вже три роки, але… Книга не втрачає своєї актуальності. І в контексті воєнного сьогодення, і, впевнена, під призмою майбуття вона знайде (знаходить і знаходитиме) своїх істинних поціновувачів. Адже проблеми, які піднімає Євген Баран у своїх, я б сказала, літературознавчих, і навіть «життєзнавчих», медитаціях, вічні… Окрім теми високовартісності/низькопробності сучасної української літератури, яка так болить літературному критику, Євгена Барана не менш глибоко хвилюють і інші питання сьогодення… Чи виживемо ми як нація в умовах гібридної війни («протикультурної» та інформаційної в тому числі)? І, якщо вистоїмо, то чи залишимося Українцями? Чи не втратимо, зрештою, свою людську подобу в умовах апокаліпсису, що вже гряде? Чи здатні відшукати мир у собі ж? І, взагалі, чи ми іще вміємо помічати ті високі духовні орієнтири, що виставлені для нас самим Господом, а також тими велетами українського духу, здобутки яких ми так по-блюзнірськи стараємося перекреслити?.. Чи існує майбутнє у нашого Слова?! Чи бачимо ми, зрештою, вла́сне майбутнє?..

І, на завершення, – коротко і суттєво про секрет «літературознавчо-письменницької кухні» Євгена Барана: «Яка би в мене не була втома, і який би мене не допікав весняний авітаміноз – я йду: не за Тесленком, а за Тичиною: «Та нехай собі, як знають: божеволіють, конають, нам своє робить»… (с. 64) Або: «Я залишаюся біля СЛОВА. Це не СЛОВУ потрібно. Мені.» (с. 121) А ще: «Я – звичайний читач літератури. Це не посада. Моя зреалізована мрія» (с. 74) – без присмаку самозалюблености, щиро і влучно, хоча доволі скромно.

Ґратулюю пану Євгену і бажаю йому бачити на своєму життєвому шляху якнайбільше щирих українців і не менш щирих «писателів», тією чи іншою мірою достойних хоча би двох слів мудрої літературної критики Євгена Михайловича.  



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери