В особі Богдана Дячишина маємо перфектного читача, який, як вид, є вимираючим. Він читає багато, а його читацькі рефлекції, які він оприлюднює з 2014 року, створили п.Богдану реноме Активного Читача.

У новій книзі "В маленькій авторі слова", маємо зібраними більше трьох десятків авторських рефлексій, відгуків, розширених читацьких коментарів на прочитані ним книжки. Тут багато читацької любови і мало критики, сиріч її нема. Присвячена книжка пам’яті Петра Сороки, тому є закономірним, що відкривається книжка словом пам’яти про Петра Сороку.

Я вдячний п. Богдану за відгук на опубліковані мною спогади своєї мами, і не тільки тому, що це єдиний відгук на них. Звичайно, що це не літературні спомини, але як скалки народної пам´яти є цінним документом епохи і важливим джерелом родинної історії.

З авторів, чий творчий досвід вписується в історико-літературний контекст, відзначу Андрія Содомору (вибір Шевкому 2017 на користь Малковича був кон´юнктурним, хоча поезії останнього, написані в буколічно-християнському ключі, гарні для святкових мовно-патріотичних декламувань). Инчі автори (за винятком класичного вже Богдана Лепкого і академічного Миколи Ільницького), мають ріжний світоглядно-естетичний досвід, який ще не осмислений ні критикою, ні читачем. А треба було прочитати їхню творчість не тільки в контексті ювілейно-хвалебному (Микола Петренко, Любомир Сеник, Марія Людкевич, Богдан Чепурко, Олесь Дяк) чи процесуально-симпатизуючому (Світлана Короненко, Марія Ткачівська, Жанна Юзва, Наталя Гурницька, Любов Бенедишин), але й - "з погляду вічности"...

Що тичеться другої книжечки - "Вагота поетичного слова", то маємо спробу авторської вибраної антології львівських поетів (Ірина Калинець, Микола Петренко, Андрій Содомора, Петро Шкраб’юк, Богдан Чепурко, Богдан Смоляк, Ольга Яворська, Олесь Дяк, Любов Бенедишин), всіх авторів дев’ять. Власне, це відповідь Богдана Дячишина на антологію Івана Малковича української поезії ХХ століття: від Тичини до Жадана. Те, що Антологія Малковича є кон´юнктурною (особливо в частині поезії 70-х-90-х років ХХ століття), сумніву не викликає. Видавець Малкович матиме на сумлінні свідому маніпуляцію читачем і спотворення читацьких смаків. Але і варіянт Дячишина є читацьким, укладений з гарних побуджень, але далекий від ідеї Антології (квітник, найкраще з існуючого).

Загалом, ці дві книжки Богдана Дячишина ставлять більше запитань, аніж дають відповіді. Але в цьому й полягає завдання розумного читання: звертати увагу на проблємних питаннях літературного процесу, аби допомогти читачеві задуматися. Це одне з найголовніших завдань: думати. Богдан Дячишин се чітко усвідомлює.