Re: цензії

Як і було мною попередньо обіцяно в рецензії на роман Наталії Гурницької «Мелодія кави в тональності сподівання» (див. «Дозволь собі жити далі, або Атмосферне чтиво від Наталії Гурницької», зокрема на сайтах «Буквоїд» та «Читай.ua»), мова про чтиво львівської авторки матиме продовження. Дарма що у зворотному напрямку, бо ж дивним чином сталося так, що доля головної героїні Анни розгорнулася переді мною «навпаки» – від двадцятивосьмилітньої пані до сімнадцятилітньої дівчини, від молодої вдови, матері, котра не розмежовує дітей кревних і «набутих», однаково турбуючись про тих і тих, до юної сироти, яка, мешкаючи в тітки, спалахує щирим почуттям до значно старшого й одруженого чоловіка. Зізнаюся, що в мене був-таки певний острах, обумовлений потенційним розчаруванням, адже друга книга зазвичай сильніша за першу… Можу це констатувати, опираючись як на власний письменницький досвід, так і на судження інших митців. Тим паче наді мною тяжіла почута точка зору, згадана в попередньому матеріалі, щодо особистісної «невиразності» образу головної героїні, її неспроможності протистояти обставинам… Тепер можу тішитися, що чужа думка так і лишилася чужою, анітрохи не наблизившись до моїх читацьких вражень.

Роман «Мелодія кави у тональності кардамону» значною мірою перевищує обсяг іншої «Мелодії кави…». Йдеться не лише про кількість сторінок, а й шрифт: у першому випадку він помітно дрібніший, що, звісно, дається взнаки, адже посутньо ускладнює процес читання. І все ж за атмосферністю аналізований мною твір жодним чином не поступається «Мелодії кави в тональності сподівання», ба більше – переважує останній за гостротою інтриги та стрімкістю розгортання сюжетної канви. Якщо друга «Мелодія кави…» оприсутнює передовсім голос Анни, оголює її єство з усіма почуттями, переживаннями, розмислами, сумнівами, ваганнями, переконаннями, рішеннями, болем, розчаруванням, споминами, розгортає детально буття одного «Я», то перша «Мелодія…» («…у тональності кардамону») пройнята багатоголоссям, поліфонією душевних світів, на тлі яких знову ж таки вирізняється й увиразнюється голос Анни.

По прочитанню двох романів можу однозначно стверджувати, що Наталія Гурницька закохує реципієнта не лише в неповторне й напрочуд атмосферне місто Лева, а й у ХІХ століття як епоху вишуканих довгих суконь, романтичних капелюшків, казкових фіакрів… Дозволяє читачам пройтися знайомими й незнайомими львівськими місцинами – надто в час вимушеної ізоляції. Мені, приміром, вдалося побачити наживо Площу Ринок, Краківську, загадково-містичні кам’яниці, граційний Домініканський костел, вдихнути зашиту у власну пам’ять ауру комплексу Бернардинів… І відчути крайню тугу за улюбленим Львовом – до натільних мурашок… до сліз на очах… до тремору пальців… до оголеного нерва… І разом із тим, радість од відчуття Міста, від наповнення Його повітрям, від покрокової прогулянки стародавньою бруківкою, смакування кави… Зрештою, Львів у прозописі Н. Гурницької (попри окремі сюжетні вояжі до Жовкви) є не просто ключовим топосом, а й одним із «живих» героїв.

Обидва романи прикметні присвятами старшим представникам родини пані Наталії – бабці Гелі Ступці, котра для авторки була «трохи бабцею, трохи мамою» («Мелодія кави у тональності кардамону»); бабці Олі та дідусеві Івану-Михайлу Гурницьким («Мелодія кави в тональності сподівання»). Якщо останній складається з трьох розділів, то перший розщеплений на сім частин, що є логічним через більший обсяг тексту, ширшу часопросторову площину (1843 – 1855), залучення більшої кількості персонажів. Характерною особливістю обох творів є те, що розділи пойменовані музичними поняттями, які слугують підказками, орієнтирами для читача, більше того, увиразнюють сюжетні колізії, душевні перипетії. Наприкінці двох книг авторкою запропоновані словнички музичних термінів для зручного декодування музичних дефініцій і у висліді – артикулювання пафосу того чи того розділу (мінору/мажору), його функції (вихідної, кульмінаційної чи завершальної). Так само й природа не перебуває осторонь, а органічно вплітається в долі героїв, насамперед Анни, синхронно з людьми радіє/сумує, палає/гасне… Як потвердження – один із витягів:«Весною та влітку реальне життя для Анни знов перестало існувати, а весь світ сприймався лише як відображення її кохання до Адама. Для неї воно було в усьому: в сонячному світлі за вікном, у пишному буянні зілля довкола, у вранішньому цвіріньканні горобців на піддашші, у пахощах городових квітів, <…> навіть у теплому літньому дощі, який вистукував свої мелодії по дахах та ринвах і під музику якого їй так гарно мріялося короткими теплими ночами. Якби могла, зупинила б цю весну та літо, не дозволила б їм минати, танути, розчинятися»(с. 157).

Авторці в обох романах вдається майстерно живописати пейзажі, хай навіть то неприємна мряка, чи пронизливий вітер, чи сніг із ожеледдю… Хай навіть болить всенький світ, але тіло й душу завше зігріє філіжанка ароматної кави з кардамоном… І почуття Любові – пристрасне й водночас злагоджене, вибухове й рівночасно зцілювальне. І повірте: його потужної енергетики стачить на всіх… Бо головне його джерело – любов, яку авторка вклала у своє письмо, закодувала її, магічно й сакрально вшила, мов оберіг…

Хтось, можливо, добачить у творі жіночий любовний роман, хтось просто масліт, але насправді текст Наталії Гурницької – багатогранний, поліфонічний, з множинністю сенсів, проблем, з видимими й невидимими, поверхневими й міжрядковими компонентами. Часто порушуються питання, на які годі знайти однозначні відповіді, оприявнюються ситуації, з яких годі відшукати правильний вихід… Бо й життя ніколи не буває правильним і однозначним…

Зізнаюся, що важко писати другу рецензію: завше є загроза повторів, а цього би вкрай не хотілося. Разом із тим, прямий зв’язок між двома «Мелодіями кави», концентрування уваги на долі Анни, так чи так, спонукають до певних перегуків. Приміром, щодо музикування головної героїні, хоча в силу життєвих обставин та розгублює хист, принаймні так їй здається… І все ж музика вертає Анну у світ дитинства, дарує їй пам’ятне відчуття повноцінної і щасливої родини, бо саме мама прищепила доньці любов до гри на фортепіано… «Великий палець у кількох місцях порізала, долоню попекла, а тепер ще й мізинець прищемила. З такими руками й не підступишся до фортепіано. Пальці втратили потрібну рухливість і не слухатимуться її так, як раніше»(с. 15), – з болем розмірковує Анна, котрій незабаром виповниться 13.

Народжена в сім’ї священика, головна героїня з першої миті своєї з’яви на світ несе на собі карб, увага оточення всуціль прикута до її маленької істоти. А далі, коли з лялечки потроху вилущується метелик, сторонні погляди ладні проникати під шкіру, шматувати тіло, кривавити серце… Годі зробити хибний (неприйнятний для соціуму) крок, як тебе засудять до довічної ізоляції… Що ж тоді говорити про відступ від християнських канонів?.. Привселюдно приречуть до страти… Хай навіть не в прямому сенсі, але тортури будуть не меншими…

Наталія Гурницька невипадково розпочинає свій роман з дитинства Анни, її підліткового віку, коли дівчинка проходить етап ініціації, трансформуючись у дівчину, юнку, коли в дитячому тілі прочитується натяк на дорослість, брунькується краса майбутньої жінки… Анна ще не знає, що з її маленької постави, невиразного, як їй здається, обличчя невдовзі «вилущиться» панянка-красуня, котра зваблюватиме чоловіків – мимохіть, не відаючи того… А наразі вона вирізняється особливою щирістю й чуттєвістю, виявляє милосердя до тварин (переймається долею кішки з кошенятами), дбайливо няньчить тітчиних дітей, ставиться до них з трепетною ніжністю (знак того, що в майбутньому буде доброю матір’ю). Хоча не вдатна подолати відчуття панічного страху й відсутності опори під ногами – раннє сирітство далося взнаки: «Здається, переживши смерть мами, втратила відчуття захищеності від нещасть і тепер ніяк не може віднайти його в собі» (с. 14). Зазначу, що відчуття тривоги стане хронічним, надто посилюватиметься в результаті наступних втрат (див. вищезгадану рецензію). Втрат у долі Анни направду не бракує. Батькова смерть була першою з них, а оскільки припала на надто ранній вік героїні, то й не лишила по собі жодного спогаду. Батько мимовільно міфологізувався у свідомості дівчинки, тим самим не наблизившись, а навпаки віддалившись від неї. «Анна намагалася уявити тата як живу, близьку для себе людину, проте не могла, а тому поступово створила в уяві якийсь ідеальний образ і не змогла наділити його жодною індивідуальною рисою. Батько так і залишився для неї людиною з чужих оповідей. Більше вимріяла його собі, аніж знала, яким він був насправді»(с. 15). Брат Андрій, зважаючи на старший вік, є трохи ближчим до батька, тим паче, що успадковує його «духівництво». Останнє, гадаю, є спасінням для нього, своєрідним ковчегом, на якому той рятується, бо хтозна, як би могла скластися подальша доля малого шибайголови… Мовити про особливу близькість Анни з Андрієм не випадає, хоча втрата батьків повинна була цьому сприяти. Життя ще більше розводить сестру й брата, що змалечку різнилися своїми темпераментами, подеколи дослівно ставить їх на протилежні боки барикад, аби зіштовхнути у герці… Але трагедії не буде, кров не проллється… Хіба душі обох надриватимуться час від часу… Згодом приходитиме перемир’я… Бо ж голос кревності є потужнішим за всі дисонанси.

Як і голос Львова… Жодні конфлікти, погроми, революції не здатні його послабити, тим паче зламати. (Принагідно зауважу, що, на відміну від роману-продовження, «Мелодія кави у тональності кардамону» артикулює соціально-політичні події не лише Галичини, а й Західної Європи, проте буремні зміни є радше тлом, на якому розвиваються взаємини героїв.) Чи відала Анна, переїжджаючи до Жовкви, що їй роковано знову повернутися до Львова – вже в іншій іпостасі, іншому статусі… І львівське небо згодом наблизиться до її чола… А поки що тішилася спогадами: «Коли була зовсім маленькою, їй здавалося, ніби поверхові кам’яниці впираються у самісіньке небо, консолі нагадують казкових створінь, а кам’яні леви та статуї на фасадах поводяться, як живі істоти: суворо дивляться на неї згори, і, якщо вона чинитиме нечемно, спустяться до неї та сваритимуть за неґречну поведінку. <…> Згодом зрозуміла, що ілюзію реального життя створює сонячне проміння, яке щогодини освітлює будинки по-іншому, проте не розчарувалася, бо нікуди не зникла та особлива краса і загадковість середньовічних будинків Львова. Як гарна музика, кам’яниці львівського середмістя не можуть не подобатися. Дивилася на них старшою і відчувала їх так, ніби вони й справді живі істоти, які не лише мають свою власну долю та життя, але й якимось містичним чином пов’язані з життям та долею людей, котрі в них мешкають»(с. 17) – добачаю тут доказ своєї вищезазначеної думки про Львів як «живого» персонажа, а також ілюстрування мрійливості дівчинки, її багатої і креативної уяви, що є благодатним ґрунтом для творчості. Остання натхненно й успішно реалізується малою Анною в музичній царині: «<…> намагалася компонувати музичні фрази. <…> дедалі сильніше заглиблювалася у світ звуків, почувань та невиразних мрій, ніби поринала у незвідані краї і цілком забувала про реальний час та щоденні клопоти. Буденне життя існувало десь поряд, зовсім близько, на відстані простягненої руки, проте проходило повз неї, тануло в тумані мрій, анітрохи її саму не зачіпаючи»(с. 18). Душевний світ Анни з дитинства вирізняється особливою глибиною та унікальністю. Самотність для неї не є драматичною – навпаки це шлях до себе, розкриття своїх потенцій, час духовних шукань (змалу прозирає тяжіння до самотності екзистенційної, що артикулює буття трансцендентне й автентичне). Либонь, ця занадто рання душевна зрілість допомагає Анні пережити відхід мами в далекі засвіти, звідкись надходить доросле розуміння неминучості втрат, що обов’язково стаються в долі кожного – раніше чи пізніше… Миритися з цим годі, болю й гіркоти не оскаржити, але життя триває, планета й далі обертається навколо сонця та своєї осі… «Зі смертю мами світ мав би завалитися чи принаймні похитнутись, а нічого надзвичайного не відбувалося. Жодного відступу від жорстокої і сотні тисяч разів програної та пережитої кимось іншим трагедії. Трагедії дуже банальної, простої, зрозумілої, але такої, в якій ніхто не може щось змінити або виправити»(с. 19 – 20). Новий етап долі – буття в сім’ї тітки Стефи, маминої сестри, на перший позір, допомагає вийти з «екзистенційної порожнечі», вивільнюючи тим самим із тяглості посттравматичного синдрому… Та й чи був останній присутнім? «<…> у круговерті великої родини та дитячих пустощів власне горе не болить так сильно, як на самоті. Тут інше життя, інакші надії і простіші сподівання, а все те, до чого вона звикла з дитинства, залишилося в минулому житті. Напевно, вже назавжди»(с. 20).

Опіка родичів може стати рятунком у подібних ситуаціях, бо значно гірше – опинитися в цілковитій одинокості, як непроникній темряві, коли у спину дме холодний вітер… Та чи можна вважати благословенням опіку над Анною? Надто коли згодом оприявниться правда?.. У кожному випадку, ніщо не є однозначним, ніхто не є абсолютно святим чи грішним. Усе залежить від кута зору. Хоча й висновки, повчання, докори не завше є доречними, бо, можливо, й вам волею долі випаде опинитися у схожих обставинах, тож чи стачить сили вдихнути на повні груди повітря?..

Донька священика, Анна перманентно думає про репутацію, надто коли в ХІХ столітті остання була визначальною, стрижневою для кожного представника соціуму, думка оточення дослівно могла проектувати долю. Але коли йдеться про Любов, чи можуть з нею змагатися погляди інших? А з долею – чи не забракне вам сили стати на прю?

Є зустрічі, які визначені Згори – Богом чи Небом… Їх годі оминути… Ніби випадково зачепишся краєчком сукні за суху галузку, піднімеш голову – й перетнешся своїм поглядом з іншим… Чи й не перетнешся, але вхопиш зором до болю знайому постать – ніби знану з далекого минулого чи інакшого світу… Так стається з юною Анною, котра поглядом зачіпається за Адама… «Нічого особливого у його зовнішності немає. Звичайний собі чоловік. Міцної статури, середнього зросту і навіть уже не молодий. У чорному волоссі доволі помітною є сивина, а на обличчі проступають виразні зморшки» (с. 21). Дивне відчуття не відпускає Анну: десь бачила ту постать, десь чула той голос… І навіть тітчина розповідь про колишню дотичність Адама до їхньої родини не є тому поясненням… Згодом, звісно, все роз’ясниться, випрозориться – і Анна переконається у невипадковості їхньої зустрічі… Але чи зважиться перейти межу дозволеності – соціальної і християнської, своєї і його?..

Тема забороненого кохання є невичерпною в літературі, українській і зарубіжній, вона не піддається плину часу, не підлягає однозначному вирішенню… Художньо реалізуючи її, Наталія Гурницька не дає жодних порад, тим паче нікого не засуджує й не виправдовує… Але вірить у нескасовну силу Любові та її Боже джерело: «<…> Анна пригорнулася до Адама і раптом дуже гостро відчула, що її життя так чи інакше безповоротно пов’язане з його життям і, якщо їм не судилося бути разом, вона завжди матиме за втіху те, що у неї було саме це кохання. Можливо, грішне, таємне, таке, про яке не можна нікому розповідати, обов’язково треба визнати своєю провиною перед Богом, покаятися перед смертю, але без якого вона не змогла б жити»(с. 129). Авторка у найтонших барвах змальовує інтимні миті, в яких обопільно й злагоджено твориться мелодія Любові: «<…> його пестощі, її рухи, його ритм, спільні поцілунки поєдналися в музику відчуттів. Музику, яка, вібруючи у ній всередині, сама творила власний гармонійний світ почувань та мелодики. Світ, непідвладний буденним відчуттям, світ настільки інакший, настільки винятковий, що врешті Анна цілком втратила відчуття реального світу і себе самої у ньому» (с. 155).

Адам, на перший погляд, вирізняється рішучістю, вимогливістю, ба навіть жорсткістю, чітко й нескасовно дотримується своєї позиції… Разом із тим, попри вік і досвід, статус і ґендер, відчуває, що перед Анною стає якимось беззахисним і безборонним… Чи ж не є це доказом справжньої любові? Любові, яка руйнує межі… Та чи вимагає жертв? На що ладна піти Анна, щоби бути поряд із коханим?.. Від чого чи від кого готовий відмовитися Адам?.. Зрештою, чи схильний він приховувати позашлюбні стосунки, що суперечать соціальним приписам, християнським канонам, чи навпаки за найменшої нагоди демонструватиме ніжність до Анни? Як сприймуть представники двох родин цей неприйнятний, як на той час (та й наш теж) зв’язок? Як вдасться Анні прихилити до себе Терезу – сестру Адама? Адже остання спершу ставилася не так обережно, як радше непривітно до Анни: попервах інтуїтивно прозираючи загрозу братовому шлюбу (це стосується і пані Зосі), а згодом – дізнавшись правду… Чи можна вбачати фатум у знайомстві головної героїні із законною дружиною Адама?.. Чи то лише гра випадку?.. Впадає в око дивовижне суголосся імен – Анеля й Анна. Чи обмежується цим співзвучність, а чи сягає далі?.. Як розцінювати епізод, коли Анна підрихтовує Анелі сукню? Або – коли бавиться з дітьми останньої, хоча вже знає, що то Адамові діти… Чи не тоді зароджується прихильність Люцини до Анни й навпаки?.. А Войцех своєю гіперактивністю й бешкетом так нагадує малого Андрія…

Скільки назагал «іпостасей» (небога, годувальниця) змінить Анна, поки нарешті стане офіційною дружиною Адама? Після всього пережитого чи легко їй буде згодитися на співжиття з Адамом? Чи навпаки вона настійно опиратиметься цьому?

Зрештою, питань не злічити, а відповідей тим паче… Бо ж кожне питання продукує множинність точок зору… Подібно до того, як звуки складаються в акорди… Кожен обирає питому собі мелодію…

Либонь, невипадково кількість розділів роману відповідає числу нот (7). Найгучніше звучать 4-й («Фортисимо»)і 6-й («Кульмінація»), хоча навіть в останньому («Каденція»)епізод смерті Адама набуває чи не найвищого регістру. Напруга, звісно, більше чи менше присутня в усіх частинах. Скажімо, 3-тя («Інтерлюдія»), відкриваючись ілюстрацією комплексу Бернардинів, артикулює новий виток у долі Анни – зимовий переїзд до Львова, за яким – непроста адаптація (психологічна, соціальна), оприявнення правди про спадщину, про дослівно злочинні вчинки вуйка, а ще поступове входження у середовище Адама, його родину (тітка, сестра). Стільки сумнівів доводиться подолати, стільки сліз виплакати… «Провалюючись у глибокий сніг(виразна художня деталь, про яку буде мова далі – Г. К.-С.), вона пішла за Адамом до хати. Добре, що нікого з сусідів не видно. Вмерла би з сорому, якби знала, що хтось дивиться на неї зараз. Відразу зрозуміло, ким для чоловіка є жінка, якщо її таємно приводять у таке підозріле місце, як цей занедбаний будинок» (с. 102). Першого ж дня Анна відчуває спалахи смутку й розчарування: чи то гріх випікає, чи зимова пора дається взнаки, чи просто страх перед невідомістю… «Здається, світ ілюзій, який вона сама собі створила, був трохи інакшим, аніж дійсність, а мрії, які стали реальним життям, не мають захисту та незмінності нездійсненних бажань. <…> Здається, найперша небезпека мрій – це те, що вони іноді здійснюються»(с. 103 – 104). Адам не оскаржує соціальної норми, що стосується Анни, тим-то наставляє: «Панна твого віку не може мешкати десь сама. Якщо я тобі це дозволю – матимеш відповідну до того репутацію і таке ж до себе ставлення. Я відшукаю для тебе добропорядну родину, і ти житимеш там»(с. 104). Утім, Анна усвідомлює, що не лише це детермінує її імідж. Є оте ключове, що суперечить законам Бога й суспільства. Тим паче зовнішність Анни настільки яскрава, що вже вона є спонукою до підозр… Надто коштовне вбрання, взуття, прикраси, даровані Адамом… Жодна сирота не зможе собі дозволити таких розкошів… І Анна це добре розуміє, проте Адам не приймає відмов: навіть у цій справі він занадто категоричний. А ще ота надмірна його опіка… Ні пані Зося, ні Тереза не можуть її не помітити: їхнє позірне мовчання (і то до певного часу!) –лише прагнення зберегти репутацію свою й родини. Що лишається Анні? «<…> хіба покластися на милість Божу і з головою поринути у вир забороненого кохання»(с. 144).

У моменти самотності й туги головну героїню рятують листи: вони «дають майже реальне відчуття присутності Адама в її житті»(с. 147). І все ж, «якими б важливими не були ці слова, бракувало інтонації, з якою Адам промовляв їх до неї, не вистачало його доторку, голосу, погляду, чогось невловного в поводженні, у манері вимовляти фрази – всього того, чого лист замінити не може»(с. 147 – 148). Тексти епістол не введені у роман як окремі компоненти, як внутрішні жанри, проте присутні «за кадром», прописані невимовно.

У четвертому розділі («Фортисимо»), порівняно з попередньою частиною, напруга помітно зростає. Адама вже не вдовольняють зустрічі вряди-годи, він прагне дедалі більшого… Присутність Анни стає не так забаганкою, як потребою на кшталт ковтка повітря чи води… «Заради переваг цієї дівчинки можна змиритися з її напівдитячими витівками та з надто наївним поводженням. У цій дитячій легкості та емоційності більше переваг, аніж прикрих сюрпризів. <…> Про людське око, вона могла б замешкати у нього як економка або гувернантка його дітей, проте навряд чи хтось серйозно повірить у цю байку. <…> Яка там із неї економка, гувернантка чи нянька – тут нічим не прикриєш очевидного, вона його коханка»(с. 159 – 160). Дивно, що Анеля не помічає явного… Тобто щось таки бачить і підозрює, але навіть не допускає, що «розлучницею» може бути Анна. Відносини «дружина – коханка» логічно було би позиціонувати як амбівалентні, але… Анна навпаки захоплюється зовнішністю, манерами, стилем суперниці, прозирає в останній так звану шляхетну «породу», вроджений аристократизм… Навіть коли дізнається, що то дружина Адама, не оскаржує вимовного замилування… Тимчасом майстерна гра Аннелі на фортепіано здатна викликати буремну заздрість, а далі й сумніви щодо можливості спільного з Адамом майбутнього: «Виконання нею восьмого етюду Кесслера було досконалим – професійним, артистичним, глибоким, трохи ексцентричним, проте з таким чітким чуттям техніки, ритму, мелодики, напівтонів та індивідуальним баченням настрою твору, що Анні аж подих перехопило. Їй самій уже ніколи так майстерно не виконати жодного твору. Втратила не лише час, але й розгубила вміння та бажання працювати над собою»(с. 173) – музика, яка для Анни завше була чимось воістину сокровенним і недоторканним, чимось власне її, тепер творилася іншою, та ще на такому високому рівні, що відчувався брак повітря.

Далі складається враження, що музику долі Анни починають уперто писати інші. Головна героїня ніби й опирається такому втручанню, проте помалу наважується виконувати чужі акорди («Адажіо»), погоджуючись навіть на весілля як акомпанемент… («Настрій – препаскудний, відчуття огиди до самої себе – нестерпне, а неспокій на душі щохвилини загрожував перерости у справжню паніку. <…> Боїться всіх і всього – нового гріха, невідомості, незнайомого чоловіка, який сьогодні одружиться з нею, родини Адама, власних переживань…», с. 231.) Тим самим ніби заявляє про своє бажання звільнитися від грішного почуття, народити дитину в законному шлюбі, не втративши остаточно репутації… Проте не знає, що сценарій уже прописано й на Небі, й на землі, музику витворено… Тож який акорд не візьми, він буде лише повтором або в кращому випадку римейком. Адам тим часом триматиме руку на пульсі… Та чи вдатен він усе проконтролювати? Чи є таке, що зможе надовго вибити його зі звичної колії, ба навіть накласти фатальний карб на здоров’я?

«Кульмінація» охопить-закрутить усіх без винятку – Анелю, Адама, Анну, Терезу… Викине на берег бездиханне тіло першої, стане шоковою терапією для двох наступних, вивірятиме їх на істинність почуття й внутрішню силу, останній дасть шанс зблизитися з головною героїнею, можливо, навіть якоюсь мірою виправдати її, реабілітувати… Анна успішно пройде цей тест – і, зрештою, надалі творитиме мелодію разом із Адамом… Та дітьми… «Напевно, світ не такий безнадійний, якщо у ньому є діти. Хоча б заради цього варто жити та чогось прагнути» (с. 305), – висновуватиме головна героїня.

Думається, що саме це переконання допоможе Анні пережити тяжку втрату, що припадає на останній розділ роману («Каденція»). Зауважу, що авторка відходить від традиційного happyend, тим самим, либонь, вберігши твір від тавра «жіночий роман». Разом із тим, така розв’язка стала спонукою для Наталії Гурницької «продовжити» долю Анни – у висліді з’явився роман «Мелодія кави у тональності сподівання». До речі, остання частина першої «Мелодії кави…» ніби готує читача до стилю оповіді наступного твору, адже тут увиразнюється внутрішній світ головної героїні, проілюстрована її духовна праця над собою; по смерті Адама динаміка сюжету й рух світу уповільнюються, затихають… Але напруга не нівелюється… «Важка, як кам’яна брила, реальність лягла на груди – ані вдихнути, ані видихнути. Притиснула, майже розчавила. Нічого не повернеш, не затримаєш, не переживеш наново. Не стало їм із Адамом на життя поряд ані сили, ані Божої ласки»(с. 384).

Сніг є виразною художньою деталлю, вивершуючись до символу, що рефреном проходить через увесь твір (згадайте роман Орхана Памука «Сніг»). Саме сніг уперше вводить Анну в дім і світ Адама, супроводжує головну героїню до Львова, відкриваючи нові перспективи для зближення з коханим, сніг є сутнісним компонентом їхнього весільного дня, насамкінець пронизує прощальну церемонію, наче виряджаючи душу Адама до ирію… «А сніг усе сипав і сипав із неба, ніби збирався засипати все довкола. Здається, він летів на неї (Анну – Г. К.-С.) звідусіль. Це вже було з нею колись, десь, зовсім в інакшому житті, за цілком інакших обставин. Може, це просто наснилося їй» (с. 384). Знову те відчуття дежавю, як і в момент зустрічі з Адамом.

По смерті чоловіка дім трансформується в пустку (попри ґвалт чотирьох дітей), життя стає порожнім і безбарвним, жодного сенсу – винятково система ритуалів… Обіч здається, що Анна балансує на межі реальності й божевілля… На порубіжжі життя і смерті… Тереза ревно намагається вивести невістку з цієї темряви… Та чи вдасться?..

А що, як відчуття когось нового і крихітного стане для Анни Світлом, що подолає темінь, Силою, яка розгорне нову сторінку життя, Сенсом, що вивільнить із «екзистенційної порожнечі», Світом, що надихне на мелодію в тональності сподівання…