Наталія Гурницька. Багряний колір вічності: роман. – Харків: Книжковий клуб Клуб сімейного дозвілля, 2019. – 192 с.

Пам’ять – сльоза, як весняна роса,

нею живемо вдень і вночі.

         Ірена: «Про таких кажуть: обличчя в старості немовби світиться зсередини» (с. 9). Людина, яка своїм життям до себе доросла, до усвідомлення свого «Я» – частини великого Цілого. То про що ж вона розповість, яку історію життя опише нам Наталія Гурницька? «Життя – це не тільки те, що людина прожила, але й те, що вона пам’ятає, й те, що вона розповідає» (Габріель Ґарсія Маркес). Памятати є що, бо прожите, пережите неможливо осмислити логікою буття, але ж не можна замовчувати, бо це та правда, якої ми всі шукаємо... Минуле не має права мовчати, воно мусить промовляти до нашої пам’яті, щоб не закам’яніли наші серця, не зростали безбатченками наші діти і внуки. Сутність людини – бути собою, не зрадити себе, своєї пам’яті. Людина без минулого, без знання рідної історії, свого роду, яка не шанує своїх предків – як подмух вітру: Є І НЕМА, а пані Ірена «все ще може подумки мандрувати цілим світом та проживати сотні яскравих людських доль» (с. 13).

         «Пані Ірена підвела голову від книжки і замислено глянула у вікно» (с.14). Про що вона думає? Перехопивши її погляд, Наталія Гурницька силою свого хисту спонукала повернути миттєвості вічного і єдиного кохання молодості,  дарованого людині Богом. Хоча ми не знаємо, що стається з його чистою енергією, однак можна з великою вірогідністю припустити: вона, як і все  духовне, як достеменний дух, не щезає, не розсівається у Всесвіті, бо ноосфера, відповідно до оригінальної теорії Володимира Вернадського, складається усіма розумами, що взаємодіють. Авторка, черпаючи енергію цього духу, в розділі «Світанок нового дня» делікатно оповідає історію кохання пані Ірени:

У цьому світі і любити дикість,

Розвій цей міф і серцю доведи!

І хай війну ведуть усі поети,

Від дійсності розгубляться естети,

А ти візьми й направду полюби.

І хай війну ведуть усі світи!

Ірина Фотуйма, «Повінь одкровень»

         Чи можливо описати те, що сам пережив, ті миті, які залишаються в пам’яті на все життя? «Ще поговоримо... трохи?» (с. 26). Щоб полюбити людину, потрібно її пізнати. Пізнання через спілкування (пригадаймо Сократове...). Пізнання: «Здається, зналися одне з одним цілу вічність» (с. 30); «Павло злегенька торкнувся рукою руки Ірени. Ненароком, майже непомітно...» (с. 29). Боже, «Ти завжди боявся раптового дотику рук / Й торкався: очима, очима, очима...» (Ірина Фотуйма); «Далі йшли мовчки, тримаючись за руки, і відчували, що могли б отак іти хоч світ за очі» (с. 29): «Яка то мить – найперша чи остання? / І що в ній – ми? І що – без міту мить?» (Богдан Смоляк).

         Мого серця торкалася ніжна мить життя – ми завжди ходили разом, були щасливими, як діти. Я любив сміятися причинно й безпричинно. Хто здатен осмислити це? Її розумна й ніжна голівка поміщалася в мозолистих долонях мого серця. Коли ми йшли, сонце усміхалося нам, а вітер зупиняв свій лет і тихо-тихо, майже пошепки, співав для нас вічну пісню радості і кохання. Коли ж вона віддалялася, в порухах її єства я бачив незбагненне й вічне:

І неможливо зупинить

Щасливу мить, яка безмежна,

Але всього лише на мить.

Леонід Талалай, «Щаслива мить»

         Щойно повернувся з мандрівки вулицею Котляревського (понад 12 років ходив нею з дня в день у найкращі роки свого життя). Дух Ірени покликав мене торкнутися стін будинку, походити її слідами по бруківці, щоб пригадати  загадковий і потаємний світ своєї молодості – уявою побачити місце, де світло чистого і першого (вічного) кохання витає в духовному вимірі по сей день: «Моя любов – сльоза, яку не втер / іще ніхто, – сльоза на вії тайни» (Богдан Смоляк).

         Відчуваю велику потребу нагадати, з якого кореня постали морально-етичні засади життя пані Ірени. Українці споконвіку виховували своїх дітей на таких засадах: це можна, а цього не можна; так гарно, а так не гарно. Батьки: «З дитинства їх навчили, що нічого не дається просто так, не падає з неба само... Не ламається і виживає лише той, хто вміє працювати... (с. 18–19). Саме так. Дитину (дорослих також) потрібно навчити любити й думати, все інше здобувається тяжкою щоденною працею – і це та істина, яку Ірена перейняла від батьків розумом серця, духовними переконаннями життя родини.

         Ірена зустрічалася з Павлом майже щодня, спілкувалися: «– Знаєш, згоду на шлюб ти гарно в мене попросив. Будем вважати, що я погодилася» (с. 53). Вони почали планувати одруження після закінчення навчання... Загинув Павло по-дурному – затримався в товариша й додому повертався поночі. Його зустріли грабіжники. Очевидно, що він оборонявся: «Єдиним свідком злочину та останніх хвилин життя хлопця був багряний колір крові та білий сніг довкола нерухомого тіла... Червоне на білому. Як кров на шлюбній постелі» (с. 58–59). Страшна подія приголомшила Ірену:

І коли відлетять журавлі,

ой коли відлетять ненароком, –

стане враз недосяжно високим

небо нашої долі – землі.

                          Богдан Смоляк

Єство моє болить, але не гине від страждання – сльозу ховає в серці, щоб на темну землю не зронити, та й легше плакать, як ніхто не бачить. Життя прекрасне: і жорстоке, й підступне водночас. Чи правда це? «Лише кохання більше не відчувала. Ніби завмерло щось у грудях (с. 61). Біль життя... «Твій, Господи! / Хай біль нам жити допоможе! / Обачний Ти! Моя душа в руках Твоїх» (Шарль Бодлер). «Мабуть, наші страждання і є найбільшою таїною буття?» (Ольга Хоружинська, дружина Івана Франка). Як жити з такими думками?.. Думки ж бо – живі і розумні істоти...

         Минуло два роки. Бажання жити перемогло. Писати про прочитане – це  немовби прожити, пережити життя разом з героями книжки. Правдиві історії потребують надзусиль для їх осмислення. Якщо система речей поза логікою людяності і видається, що наступає кінець – людина все ж знаходить сили вижити. Подумки цитую, живу поезією Ліни Костенко:

Я думаю про тебе весь мій час.

Але про це не треба говорити.

..........................................................

Чи ж неповторне можна повторити?

З позицій своєї сивини стверджую, що неможливо повторити «неповторне». Хоча оповідь пані Ірени, яку так майстерно переповіла Наталія Гурницька, свідчить про протилежне: «Цей чоловік теж її любив. А ще він здатен брати відповідальність на себе… Народження доньки остаточно примирило Ірену зі смертю Павла» (с. 93, 99). «Лиш скроплений любов’ю слід / землі сторінку перегорне» (Богдан Смоляк). Вроджене мистецтво любити, шляхетність, освіченість, незважаючи на втрату, породжують ще більшу любов: «Від кохання народжується кохання» (Софокл). Тому Боецій вважав, що розумна людина не може бути нещасливою чи страждати: «Адже вона своїм розумом, силою волі, глибоким розумінням власного земного призначення може переносити будь-які тяжкі удари долі, осягнути найвище благо і наблизитися до нього». Щастя материнства… Родина, діти – це загадкова, могутня сила, яка здатна поламати всі закони нашої логіки, хоча в кожній конкретній життєвій ситуації диктує свої закони розв’язання проблем родинного буття: «Очікування дитини обірвалося справжнім жахіттям та крахом їхнього з Анджеєм маленького родинного всесвіту... Все, що трапилося згодом, взагалі нагадувало Ірені божевілля» (с. 102, 103). Почалася Друга світова війна. Львів захопили більшовицькі орди. «Дикунська» поведінка «визволителів» жахала: інтелігенцію, заможних людей вивозили в товарняках у Сибір, Казахстан. Чоловік Ірени ще на щось надіявся: «... він добровільно віддав усю власність родини новій владі» (с. 104). Ірена зрозуміла, що неможливо було стояти осторонь подій, політики, боротьби. Анджея арештували й відправили в Сибір: «– Вибач, Ірино, я не зумів вас захистити» (с. 107). Там і «застрелений конвоїром» (с. 133), а його могили Ірена так і не знайшла... Нікому не потрібна смерть і безіменна могила в снігах Сибіру. Анджей не був готовий «своїм життям до себе дорівнятись» (Леся Українка, «Лісова пісня»).

         «Лиш боротись – значить жить»... Ірена щойно тепер зрозуміла вчинок  свого кузена по мамі, який не змирився з окупацією, а пішов в УПА, щоб боронити свій народ, рідну землю. Коли його тіло привезли до Куликова, щоб люди його пізнали, то «в цьому маленькому містечку не знайшлося жодного зрадника, який би виказав окупантам його справжнє ім’я» (с. 109), бо людина мусить життям, смертю дорости до ідеалу, адже «і смерть тебе примушує рости» («Позивний – Франко» [Пам’яті вояка Марка Паславського]. – У кн. Юлії Курташ-Карп «Уроки гравітації»).

         Очисною сльозою пам’яті читаю поневіряння Ірени, коли її з дітьми як «ворога совєтської влади» в товарняку відправили в степи Казахстану. Тут вона похоронила свою третю дитину. Самотність, у душі щось померло, але попри всі поневіряння Ірена знайшла в собі сили, щоб жити: «Тепер трималася саме тому, що всередині у ній з’явилося тверде осердя і така безпросвітна ненависть до тих, хто зруйнував її життя, що вона заступила собою навіть смерть» (с. 133). Після смерті Сталіна її реабілітували, й Ірена повернулася на Львівщину, а згодом до Львова. Намагалася жити з усвідомленням: «якщо ти потрібен хоч комусь, то твоє існування має сенс» (с. 144).

         «Чомусь на схилі літ давно прожите дедалі частіше спливає в голові, а сьогодення ніби відсунулося, розтануло, змаліло, вислизнула з рук» (с. 157). Мені це відоме, тому хочу відновити думки пам’яті Ірени. Лягає слово на папір, ніби позбувшись влади часу та власного єства; слово, яке не має певного місця ні в комірках мозку, ні у просторі Всесвіту. Воно може бути й чужим, позиченим словом – але  важливо, щоб серце виплекало слово як думку, цю живу й розумну істоту, яка допоможе нам і плакати, й сміятися, і жити, творячи власний світ Маленького принца. Думки ширяють у пам’яті одинокими, нікому не відомими планетами, зі своїми болями-печалями, в зоряному незбагненному Всесвіті нескінченного життя-кохання-любові; стають для нас квіткою, яку будемо щоранку поливати.  Пам’ять...

Усе було, було й перебуло.

А ця любов – як холодно без неї!

Як поцілунок долі у чоло.

Як вічний стогін пам’яті моєї.

                             Ліна Костенко

         Аж раптом дух перехопило: «На ранок росою на травах воскресну – / Мене позбирай» (Ірина Фотуйма, «Повінь одкровень»). Чи можливо воскресити тлінне? Я збираю, збираю, збираю ці крапелинки роси пам’яті Ірени, щоб повернути її миті нетлінного кохання:

Невже ж? Невже, кохана, нам не вічно жити?

І де межа життя проходить в попіл смерти?..

І вечір молитовно склав долоні зір...

                                  Богдан Ігор Антонич

    Пані Ірена «Відійшла у вічність з тихим усміхом на устах» (с. 171), залишивши нам те, що вона пережила, пам’ятала, й те, що розповіла Наталії  Гурницькій. «Після ночі приходить ранок» – сходить сонце нашого сьогодення,   народження нового життя, щоб пізнавати таїну вічності...

         Сучасна молодь схильна до читання спрощених текстів, бо в інформаційному переситі (в день людство одержує 5 ексабайтів [5*10^18] інформації) не знаходить часу для читання високої прози з надмірно деталізованими описами подій і обставин, що вимагає надзусиль душі і серця. Хоча міняється все, та високе зостається навіки... Пам’ятаймо застереження Юрія Коваліва: «Амнезія історичної і етноментальної пам’яті неминуче приводить до втрати майбутнього». Тож хай добротне слово авторки про минулі віхи нашої історії, кохання, любов, бажання жити освячує дорогу правди до вдумливого читача. Працюймо, докладаймо всіх зусиль, аби не сталося того, що не мало би повторитися. Україна переможе, коли ми будемо з Богом і своїм життям доростатимемо до себе, до ідеалу – СОБОРНА УКРАЇНА будується воїном, який в одній руці тримає книжку, а в другій меч...

         Чи був Ярослав Мудрий мудрим? Фрагмент його цитати на двогривневій купюрі: «...якщо будете жити в любові між собою /  Бог буде у вас...» І ще фрагмент тексту з «Повісті минулих літ»: «Коли старанно пошукаєш у книгах мудрості, то матимеш велику користь для душі. Бо той, хто часто читає книги, той з Богом бесідує...»