Марина Гримич. Падре Балтазар на прізвисько Тойво. - К.: Нора-Друк, 2017

Утопічна пригода у цьому авантюрному романі про карколомні події наприкінці ХІХ століття має цілком історичне підґрунтя. І недаремно головному героєві «баба Юстина колись розповідала, що половина галицьких емігрантів виїхала до Канади, а друга половина - до Бразилії», бо всі тутешні персонажі – його земляки по Старому краю, як у Канаді і зрідка в Бразилії називали батьківщину, з якої приїхали вони чи їхні предки. Опинившись серед земляків з галицькою говіркою, колишній золотошукач з Аляски стає старозавітним панотцем в бразильських джунглях, де постала колонія іммігрантів з назвою Нова Австрія. Утім, хай навіть так, адже була у Фолкнера міфічна Йокнапатофа, а в Маркеса – не менш містичне Макондо! Подальші пригоди самозванця на пару із таким самим авантюристом, засновником колонії Габріелем (з села Дуліби, що у Східній Галичині) розвивається, наче справжній вестерн, якби його написав Іван Котляревський – з гумором, пародією, а також величезною симпатією до свої героїв, змушених за волею долі удавати з себе богів, пророків і вождів. «Отця Балтазара з великими почестями вели до Нової Австрії, - уточнює авторка. - «З великими почестями» - це значить, що він плентався, покульгуючи і тримаючись за пошкоджений бік, а його супроводжувала процесія фармарів з кривими шаблюками і дерев’яними граблями за спинами, а попереду бігли, галасуючи «Отець, отець приїхали зі Старого краю!», босі діти». Туземці у даному випадку – нащадки українських першопрохідців, а пригоди в романі - не що інше, як альтернативна історія заселення і розбудови ними дуже Дикого Заходу бразильського наразі зразка. 

Мідж Реймонд. Мій останній континент – Х.: Фабула, 2017 

Цей дебютний роман американської письменниці, який мав шалений успіх - про ще більш складні умови життя в екстремальному контексті полярної екзотики. І відстань між двома домівками – не єдине в любовно-пригодницькій оповіді, що роз’єднує серця. «Ми з ним живемо на протилежних узбережжях і протягом тих восьми місяців на рік, що проводимо поза Антарктидою, підтримуємо зв’язок емейлами, скайпом або телефоном, - починається історія героїв. - У цьому сенсі ми схожі на пінгвінів: кожне живе своїм окремим життям, ходить своїми стежками, аж доки не зустрінуться на гніздуванні, роль якого в нас виконують оці експедиції на антарктичний півострів, де ми стаємо табором і відновлюємо сім’ю». У такий спосіб люди стають схожі на об’єкти своїх власних дослідів, а природа в романі – ландшафту і  стосунків – набуває рис мало не однієї з діючих осіб. «Дуже складно підтримувати стосунки, народжені серед пінгвінів — істот, чиї власні шлюбні звичаї нагадують океан, до примх якого вони постійно намагаються адаптуватися», - дізнаємося ми про специфіку «арктичного» кохання не лише згаданих птахів.Сюжет розвивається поволі, тривога нагнітається з кожним розділом роману, в якому насправді – звичне життя двох гідів на круїзних судах, які доправляють туристів в Антарктиду. Але ж назви розділів про трудові будні двох закоханих, які також займаються науково-дослідною роботою - «Три роки до кораблетрощі», «Два роки до кораблетрощі» не дають забути про трагічний фінал. Хай там як, але суть роману – наче у великій картині Ярошенка – про те, що «всюди життя», навіть в арктичній пустелі, заселеній не лише пінгвінами, але й тими, з ким доводиться співіснувати, оскільки «обидва судна наштовхнулися на об’єкт, про існування якого екіпаж знав, але не зміг його побачити чи, може, не схотів цього зробити». 

Мік Віккінг. Маленька книга хюґе. Як добре жити по-данськи. - Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2017 

…Коли жити стає добре, це означає, що патріотизм не зашкалює, а давно вже перейшов до «побутової» галузі. Ним гріються, а не палають, у нього беруть найкраще, а користають з користі та заради вигоди. Наприклад, у Данії, в якій, як свідчить автор цього світового бестселеру, настільки «добре жити», що патріотизм тут називається якось інакше. «Хюґе — це щось радше про атмосферу та досвід, аніж про речі, - розповідають нам про тамтешній романтичний світ - Це і про перебування з людьми, яких ми любимо, і про відчуття дому, і про те, коли почуваєшся в безпеці, захищеним від цілого світу, ніби в мушлі, тож можеш послабити всі свої захисні механізми». Іноді в такій атмосфері навіть буває замало небезпек, і хочеться чогось такого, страшного, як ніби сидиш у затишку перед пічкою, але не вистачає ще завірюхи за вікном. Тож автор книжки, який працює в Інституті дослідження щастя, збирає у ній оповіді про те, як досягти, осягнути і втримати це почуття гармонії з усім зі своєю Батьківщиною. «Не дивно, що позиціювання Данії як однієї з найщасливіших країн у світі притягує увагу медіа, - свідчить він. - Щотижня журналісти з The New York Times, BBC, The Guardian, China Daily, The Washington Post та інших ЗМІ запитують мене, наприклад, «чому данці такі щасливі?» й «чого ми можемо навчитися від данців про щастя?»  І це при тому, додамо,  що, крім жахливої погоди, данцям ще й випало платити чи не найви­щі у світі податки. Насправді ж «хуґе» - це всього лише «добробут», який данці цілком «патріотично» пояснюють наявністю у себе цілком певних речей. Наприклад, «соціальна допомога», «відчуття безпеки», або навіть любов до велосипедів, свічок, і традиційної данської страви – пухких тістечок з глінтвейном. І де тут, спитаєте, патріотизм? Самі лише його наслідки, не більше. 

Наталія Гурницька. Мелодія кави в тональності сподівання. – Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2017

Перший роман цієї авторки свого часу став неабиякою подією в сучасній українській літературі, вразивши, крім історії палкого кохання, ще й досконало вивченим, вивіреним і викладеним історичним минулим її рідного Львова. Цього разу – продовження історії життя головної героїні Анни, хоча, після смерті коханого чоловіка, старшого за віком польського красеня-шляхтича, це було скоріше виживання. Згадане кохання обернулося справжньою драмою, і не лише через страшну трагедію. Звісно, становище Анни «в тональності сподівання» зараз краще, аніж за часів, коли вона була коханкою Адама, одруженого чоловіка. Ніхто тепер не дорікне, що вона негідна товариства добропорядних жінок Львова чи що соромить власну родину. Але навіть опинившись після скромного помешкання на Краківській у великому панському будинку з анфіладами кімнат і ставши опікункою дітей покійного, нещасна дівчина майже не помічає цього «багатства». Будучи вагітна їхньою з Адамом дитиною, вона змушена коритися правилам «доброго товариства», згідно з якими, жінки в останні місяці вагітності, та ще й в жалобі, повинні сидіти вдома. «Далі костелу, цвинтаря і помешкання Терези взагалі нічого носа потикати, - сумує дівчина. - Навіть на звичайну прогулянку по Верхніх Валах чи по вулиці Карла Людвіга нижчій або ж вищій не вийдеш. Порядні жінки суворо осудять і про майбутні візити в пристойне товариство чи на карнавальні забави можна забути надовго, якщо взагалі не назавжди», Що ж до самого роману, то забути про нього вдасться ще не скоро – описані в ньому львівські звичаї, родинні стосунки, а також відновлена в оповіді топонімічна архаїка стародавнього міста довго не відпускатимуть читача своєї щирою любов’ю до екзотичного Львова. 

Кендзі Міядзава. Ресторан, де виконують побажання. - Л.: Кальварія, 2016 

Казки з цієї збірки японського майстра розкривають казковий світ, створений «святим Кендзі», як називали його ще за життя – світ, сповнений глибокої мудрості й тихого щастя. У ньому живуть болотяними і лиси, за якими ті полюють, а вполювавши, дивуються із щасливої посмішки навіть мертвої жертви. Лісовий кіт сперечається з жолудями, дикий виноград закохується у веселку, пихаті жаби удають з себе мудрих вчителів, а ресторан, де виконують побажання виявляється лісовою марою. Утім, задоволення від читання цих казок аж ніяк не примарне – мабуть їх автор таки справді був бодхисатвою, святою людиною: гроші роздавав бідним, за долю власних творів не дбав, пишучи свої притчі лише для учнів. Не дивно, що за життя Міязака видав лише дві збірочки, які залишилися непоміченими, натомість після його смерті у 1933 році виявилось, що доробок майстра складає вісімнадцять томів, які увійшли до золотого фонду світового письменства.

Ігор Бондар-Терещенко