Випадково чи ні, але саме з другої, осередньої, книги своєрідного циклу романів стартувало моє знайомство з прозою львівської і вже добре знаної в Україні авторки – Наталії Гурницької. Попереду чекає повернення до «Мелодії кави у тональності кардамону», де головною героїнею так само є Анна – ще юна, недосвідчена, наївна, з бажанням взаємної любові. А потому – рух у часі вперед разом із «Багряним кольором вічності», бо, попри іншу головну героїню (Ірену), в анотації до третього роману є натяк на зв’язок із долею Анни. Отже, Н. Гурницька вочевидь полюбляє тримати інтригу.

Якось так складається, що останнім часом мені до рук потрапляють книги різних авторів, які більше чи менше переплітаються між собою. Головна героїня двох романів Н. Гурницької, Анна, є сучасницею середини ХІХ ст. (1840 – 1850-ті). Тема забороненого кохання тієї доби реалізована також Роксоланою Сьомою в її книзі «Світи суміжні»: тут оприявлені 1835 – 1836 роки, більше того, добачаємо аналогії щодо імені (Ганна). Якщо Р. Сьома ключовим топосом свого роману являє містечко Ж. (вочевидь ідеться про Журавне/Журавно Львівської області, звідки родом авторка; історичні факти про це містечко/селище, зосібна щодо розвитку алебастрової промисловості, можуть слугувати підказкою), то Н. Гурницька об’ємно – до найдрібніших деталей – змальовує Львів, поряд із яким, хай менш виразно, постає містечко Жовква, де минула юність головної героїні. Тож у текстах обох сучасних українських письменниць прозираємо жіноче, фемінне, що зчитується за першою літерою географічних назв. З романом Ольги Деркачової «Дім Терези» чтиво Н. Гурницької єднають детальний і символічний опис яблуневого саду, а також пошуки сенсу життя головної героїні після втрати коханого.

Н. Гурницька зізнається, що свої твори плекає-викохує під музику. Чи ж не тому остання присутня і в назвах обох романів («Мелодія кави…»), і в назвах їх розділів, зрештою, є сутнісним компонентом світу Анни, її натхненням і втіхою… Скажімо, аналізована мною тут книга «Мелодія кави в тональності сподівання» композиційно складається з 3-х частин, маркованих музичними термінами, – «Мінор життя», «Анданте», «Інтермедія» (наприкінці книги авторка для зручності читача подає словник з представленими дефініціями музичного мистецтва; така сама тенденція спостерігається і в романі «Мелодія кави у тональності кардамону»). До речі, якщо хтось подібно до мене «переплигне» через першу книгу, то далебі не загубиться й не розгубиться. Письменниця підкаже і спрямує.

Одна з чільних ознак індивідуального стилю письма Наталії Гурницької – увага до деталей. Останні помітні в усьому: побуті, описі міста Лева ХІХ ст., портретних замальовках. У виносках представлені історичні коментарі, подані сучасні відповідники давніх вуличок, районів. Так, ніби неквапно мандруєш Львовом тієї доби, розглядаючи пам’ятні місцини… Окремі елементи рефреном проходять через весь текст роману (згаданий нами вище яблуневий сад, портретна схожість Адама й Тадеуша, систематичні доторки Анни до медальйона з портретом Адама на шиї) – либонь, авторка нарочито їх підкреслює, увиразнює. І поступово реципієнт вловлює себе на тому, що чтиво оживає перед очима, візуалізується чоловіча постать з темним, проте вже сивуватим і м’яким на дотик волоссям, характерним шрамом на підборідді, вчувається чоловічий голос… Оскільки для авторки питомим та органічним є ХІХ століття, якнайзручнішим видається стиль одягу того часу, то й Анна ніби промовляє голосом пані Наталії. До того ж, Н. Гурницька не приховує реальної основи сюжетної канви: дещо взяте, приміром, з історії її роду, але значною мірою художньо інтерпретована історія бабці й дідуся Андрея Шептицького – Софії з роду Яблонських та польського графа Олександра Фредро (принаймні авторка відверто мовить про них як прототипів Анни й Адама).

Обкладинки обох романів слугують візуальними натяками на атмосферність чтива; це стосується й інших представлених ілюстрацій, що відтворюють дух Львова ХІХ ст. («<…> вплетений у сюжет мій коханий Львів, який увійшов не лише у моє життя та кров, а й міцно засів вже і у генах», – зізнається Н. Гурницька в інтерв’ю, яке можна знайти за покликанням: http://archive.kolo.poltava.ua/novini-poltava/pismennitsya-natalya-gurnitska-pisala-10-rokiv-odnu-iz-naipopulyarnishih-knig-ukrayini-23933.html) А ще – кавові зерна, горнятко, кавомолка… Аромат кави «насичує» і вищезгадані книги Р. Сьоми та О. Деркачової. Справжня розкіш для кавомана… І все ж, львівська кава – направду особлива…

«Дістала з полички джезву, розпалила в пічці вогонь, налила воду, а як та закипіла, насипала в джезву мелену каву та кинула туди декілька зернин кардамону, дрібку цинамону і дві бруньки сушеної гвоздики. Зачекала, щоб вода з кавою та спеціями тричі піднялася вгору, накрила джезву невеличкою покришкою і відставила вбік. <…> Анна налила каву в невеличку порцелянову філіжанку, поцукрувала її дрібкою цукру, яку відколола від великого шматка, поставила філіжанку на срібну тацю <…> Пила каву маленькими ковточками, з насолодою вдихаючи її аромат і розкошуючи смаком» (с. 38 – 39). Гадаю, що кавова церемонія тут прямо перегукується із всолодою від процесу читання: реципієнт неквапно дегустує текст, вдихає його аромат і розкошує смаком… А знайомство з романом, либонь, стартує так атмосферно, як далі змальовано авторкою: «Наливши з кавника у філіжанку каву, Анна додала до неї вершки, тоді взяла до рук тістечко, розгорнула книжку, зробила невеличкий ковточок кави і вже за мить із головою поринула в світ книжкових героїв» (с. 195).

Логічним, безумовно, видається простеження на матеріалі двох романів Н. Гурницької еволюції характеру Анни, динаміки її внутрішнього світу, зумовлених, так чи так, змінами щодо віку, статусу, досвіду… Утім, наразі доводиться обмежитися другою частиною, де головна героїня ще молода (28 років), але, зважаючи на пережите, вирізняється зрілістю. Стосовно «Мелодії кави у тональності кардамону» мені випало чути, що там Анна «пливе за течією». Поки що не можу ані погодитися, ані спростувати таку позицію… (У рецензії на першу книгу обіцяю повернутися до цього питання.) Однак можу стверджувати точно, що в романі «Мелодія кави в тональності сподівання» Анна постає сильною, вольовою особистістю, котра намагається зважити кожен свій крок, продумати кожен учинок, проаналізувати позиції інших, неодноразово повертається в минуле з метою саморефлексії, простеження логіки долі, часто-густо зазирає в майбутнє як власне, так і своїх рідних та близьких, позаяк усвідомлює, що по смерті Адама, коханого чоловіка, весь тягар відповідальності за родину, господарство, статус тепер лежить на її тендітних плечах, а отже, будь-яка (навіть незначна!) похибка може коштувати вкрай дорого. Чи задумується Анна про особисте щастя з кимось іншим? Чи буде готовою до нових стосунків? Адже за півтора року після народження сина Адася доля (чи недоля?) намагатиметься розпалити вогонь у душі й тілі молодої самотньої вдови… Випадкова зустріч із давнім знайомим Тадеушем, разючу схожість котрого з Адамом подивлятиме Анна, затим його настирливе завоювання її, приватного, світу… І певно, щось могло би з того вийти, але, підкреслю, надто багато покладено на терези… Ще й власний драматичний досвід перманентно резонує… І все ж, Анні вдається вдало й успішно пройти «зцілення» – від мінору до інтермедії, коли навіть потенційний кавалер викликатиме іронію…

Традиційно чтиво Н. Гурницької позиціонують жіночою літературою. Разом із тим, писаний жінкою-авторкою, роман не орієнтований винятково на жіночу авдиторію. Безперечно, профільним тут є саме фемінне «Я», але вимовний психологізм, контекст доби, затишна й камерна атмосфера Львова (хоча дія переміщується то до Жовкви, то до селища), словесні «декорації» розширюють горизонти тексту й «параметри» його потенційного реципієнта. Можливо, текст буде навіть шпаргалкою для чоловіків, аби ті збагнули, що ж насправді коїться в жіночій душі, якими критеріями керується жінка при виборі супутника життя, що спонукає її схвально/відмовно, палко/холодно реагувати на чоловічу увагу.

Природа увиразнює внутрішній світ головної героїні, підкреслює всі душевні колізії, емоційні вібрації, біль утрати, колір і настрій жалоби, а згодом втіху від материнства й віру у «народження нової любові, нових сподівань та інакшого майбутнього» (с. 250). Природа, як і душа Анни, дослухаючись музики буття, спершу просякнена мінорно-ліричним пафосом: «До вікна зазирала ніч – темна, безпросвітна, безнадійно холодна, занурена у власну осінню приреченість, замкнена на неможливість повернення до теплих літніх вечорів, до соковитих барв і яскравих емоцій. Ще одна тривожна самотня ніч, відгороджена від домашнього затишку стіною сірого дощу, пронизливого вітру та померлого листя» (с. 11). І далі: «Сад в очікуванні зими втратив листя, жовті хризантеми при брамі зів’яли, прихоплені вчорашнім приморозком, скулилися і тепер стояли замерзлі та самотні, занурені в туман невиразності. Ще трохи – і взагалі зникнуть під снігом» (с. 12). Головна героїня в очікуванні народження їхньої спільної з Адамом дитини перебуває у стані перманентної тривоги; останню поглиблює передзимова погода і незгойний біль. «Очевидно, у житті є втрати та трагедії, з якими неможливо змиритися або забути. Час лікує далеко не всі рани. Він лише притлумлює гостроту відчуттів, дає перевести подих, щоб жити далі, але, як задавнена хвороба, ніколи не відпускає повністю. Варто необережно торкнутись спогадів – і біль повертається з новою силою» (с. 11). І все ж передчуття з’яви немовляти дарує Анні потужний імпульс до життя, допомагаючи уникнути психічного розладу, з яким стикається Тереза з роману О. Деркачової, чи затяжної депресії, що випадає на долю Діани з книги Аньєс Мартен-Люґан «Щасливі люди читають книжки і п’ють каву» через трагічну загибель чоловіка й доньки. У кожному разі Н. Гурницька – направду майстриня художніх деталей (уже вкотре повторююся). Тож мені випало втретє «пережити» вагітність і пологи («Мінор життя»). Думається, через такі реальні відчуття вдасться пройти чи не кожній читачці, що особливо зблизить із головною героїнею, а можливо, й поставить знак тотожності між Анною та реципієнткою.

У другому розділі відповідно до плавного пожвавлення темпу музики («Анданте») пришвидшується нарація, накреслюється позитивна динаміка в характері головної героїні (помітною є продуктивна духовна праця над собою), мало-помалу жалобний крій змінюється на світліший, хоча глибокий траур і досі лишається для Анни своєрідним оберегом і прихистком, сигналом чоловікам про «табу». «Гострі напади відчаю вже не накочувалися так часто, як у перший рік по смерті Адама, а з тугою та самотністю вона навчилася співіснувати і вже не почувалася аж надто нещасною. Інколи навіть хотілося по-справжньому радіти, сміятися та тішитися найпростішим речам: сонцю, теплу, гарному самопочуттю, музиці, квітам, кумедним витівкам дітей і навіть тому, що життя дарує маленькі приємності, а не обвалюється на голову великими проблемами» (с. 71).

У кожному з трьох розділів роману є фрагменти, які кортить цитувати, бо вони зі своїм глибинним змістом і підтекстом можуть претендувати на роль афоризмів. «У простому не лише найглибша мудрість, але й допомога в найтяжчі моменти горя. Коли стається біда, то все несправжнє, несуттєве, надумане раптом кудись відходить, а лишається просте і справжнє: саме те, що й допомагає вижити» (с. 72).

Таким простим і буденним для Анни наразі є господарство та родина. Звісно, суттєвою є поміч прислуги, няньки, гувернантки, але саме головній героїні належить керівництво та контроль за всім. Досвіду направду бракує, однак Анна намагається швидко надолужити, прагне все тримати у своїх руках, хай навіть легковажний і безпутний пасинок Войцех постійно й демонстративно вставляє палиці в колеса. І все ж головна героїня не здається… Звісно, є миті слабкості, ба навіть розпачу, але для інших вони лишаються «за кадром». «Сильна людина біль втрати носить у собі, а не черпає його ззовні» (с. 85). Усі сумніви, вагання, сльози доступні лише читачеві: така собі довірлива розмова тет-а-тет.

Анна не оскаржує своєї зовнішньої привабливості, ба навіть звабливості, але тепер надає ваги передовсім внутрішньому (ознака духовної зрілості) – саме воно істинне й непозірне, хоч і здатне проступати назовні, артикулюючись у жестах і міміці: «шляхетна виваженість рухів, спокійна впевненість, глибоко заховане і таки гідно пережите горе, мудрість та розуміння чогось такого, що розкривається в людині, лише коли вона не просто пізнала справжню трагедію, але й зуміла достойно з неї вийти» (с. 78).

Мікромоделлю світу Анни постає Адась. Усвідомлюючи загрозу надмірної материнської любові («Коли любові забагато, то вона затуляє дитині реальний світ», с. 79), головна героїня, здається, беззахисна перед маленькою копією коханого. Кажуть, за відсутності батька хтось наближений має стати взірцем чоловічої моделі поведінки. Таку функцію міг би виконувати старший зведений брат Адася – Войцех, але спосіб життя останнього та його категоричне неприйняття Анни не дозволяють цього. Тож головна героїня змушена взяти на себе бінарну роль матері-батька, хоча розуміє, що «гострих кутів» у вихованні сина не оминути. «Впертий до неможливості, різкий у своїх реакціях на тиск, він навіть у своїх півтора року вже був надто агресивний в іграх з іншими дітьми, надто безкомпромісний та непоступливий до краю» (с. 80).

Опікуючись п’ятьма дітьми (поміж них –  повнолітній Войцех і двоє кревних), Анна зважується взяти на себе відповідальність ще й за кузину Марисю. Щось споріднене добачає в дівчині (либонь, ідеться про душевний біль, осуд ззовні), ніби повернулася у своє сімнадцятиріччя… Щоправда, тітка Стефа із засторогою ставиться до рішення Анни, наче та може скерувати Марисю в неправильне русло… Певно, й досі тримає в пам’яті (мовби камінь за пазухою!) «незаконне» почуття юнки-сироти до одруженого Адама. Печать того гріха не стерти ані часом, ані шлюбом, ані відходом у далекі засвіти… А як стосовно Любові? Чи вдатна вона (Любов) відпустити головну героїню, чи навпаки Анна спроможна відпустити Любов? Чи можна зцілитися від однієї Любові іншою? «Любов до Адама досі тримала в облозі серце і не дозволяла йому битися так, щоб кожен удар не відкликався болем. Майже навчилася виживати зі скалкою болю в серці, проте остаточно змиритися з втратою не могла» (с. 109). А може, рутина й відповідальність за все і всіх поступово нівелюють жіночність Анни, оскаржують потребу іншого, маскулінного поруч?.. Тим паче, що ХІХ століття було часом зародження феміністичних віянь… Що, коли головна героїня стихійно потрапила під ту західну тенденцію? Чи може, то був свідомий вибір?.. А може, і взагалі вибору не було?.. «Коли ясно розумієш, що покластися нема на кого, у характері з’являється те, що дозволяє долати труднощі, відкидати зайві сентименти і робити те, що необхідно саме зараз. Зрештою, коли в жінки за плечима малі діти та інтереси родини, вона стає в рази мудрішою, передбачливішою і сильнішою. У цьому навіть геройства особливого нема. Лише банальна реальність виживання» (с. 108 – 109).

У кожному разі емоційний стан Анни потроху (хай навіть дещо стихійно, але вже симптоматично!) налаштовується на весняну хвилю: «Вітер знадвору заплутався в її волоссі, розгойдав фіранку, а від пахощів квітучого саду, які він приніс, аж запаморочилося в голові. Глибше вдихнувши повітря, Анна безтурботно усміхнулася. Раптом її охопило таке шалене відчуття щастя, аж подих перехопило. Якби не тітка, не втрималася б і закружляла в танці босими ногами по дощаній підлозі» (с. 119 – 120). Отже, анданте вряди-годи набуває явних мажорних інтонацій… А згодом випадкова(?) (чи, може, є в тому доля містики?) зустріч із Тадеушем здатна викликати в читачів посмішку через окремі комічні (ба навіть ґротескні) моменти, хоча для головної героїні, сучасниці ХІХ ст., вони дослівно за межами пристойності і з явним градусом інтиму… Вочевидь можна добачити-вчути тут своєрідну преамбулу до жанру інтермедії, артикульованого в назві третього розділу роману, що переважно пов’язаний із перебуванням Анни в заміському маєтку. Близькість до природи особливим чином оголює єство головної героїні – всуціль до трепетної всолоди від прогулянки босоніж. Щось інтимне й сокровенне прозирає тут… Надто коли ця картина довершується ритуалами кавування й читання у віддаленій і завуальованій від сторонніх очей альтанці… А коли ще наростає спокуса… І є химерна зваба «повторити» втрачену любов… Чи вдруге пройтися по вістрю ножа… Та чи вдатна Анна спокуситися на іншу тональність голосу, чи стане вирішальною зовнішня збіжність Тадеуша із Адамом? «<…> щось занадто різке вчувається в мелодиці голосу. Як фальшива нота в музичному творі або ж занадто різкий для ока колір у пастельній палітрі кольорів…» (с. 199). Символічно, чи не так?.. А ще в селищі оживуть давні родинні таємниці, і саме до рук Анни потрапить ключ до їх розкодування…

І насамкінець прийде палке й вітаїстичне усвідомлення:

«Ті, хто в інших світах, все одно навіки залишаються з нами спогадами, любов’ю та світлом у душі. Навіть тоді, коли ми дозволимо собі жити далі» (с. 250).