Видавничі новинки

Економіка: як вона працює (і не працює) у словах та малюнках
Книги | Буквоїд
В Україні вперше видано роман сучасного ліванського письменника у перекладі з арабської мови
Книги | Буквоїд
Кетрін Беннер. “Дім на краю ночі”
Книги | Буквоїд
Побачила світ історія української розвідки прадавніх часів
Книги | Буквоїд
Евґенія Йорданова. «Таємниця. 33 історії про любов»
Проза | Буквоїд
Побачила світ збірка оповідань «Львів. Шоколад. Кам’яниці»
Проза | Буквоїд
Перше дитяче видання про коронавірус – психологічна підтримка для українських малюків
Дитяча книга | Буквоїд
Побачили світ історичні есе "Карпатська Україна" Романа Офіцинського
«Пригоди динозавриків» від Еліни Заржицької
Дитяча книга | Буквоїд
Олександр Дан. "Інсомвіта, або Життя та сновидіння Роберта Бланша"
Книги | Буквоїд

Re:цензії

14.12.2019|15:05|Валентина Семеняк, письменниця

Про книгу, яка має свого янгола охоронця

Василь Ґабор. Про що думає людина: Візії та невигадані історії. – Львів: ЛА «Піраміда». 2018. – 132 с.

А  й справді, хіба можна достеменно знати, про що думає інша людина? Звісно, що ні. Внутрішній світ кожного з нас – це велика і нерозгадана таїна. Ну, за винятком тих особистостей, які мають дар зчитувати думки інших. Трапляється й таке. 

У моїх руках невеличка за розміром, але глибока за сутністю книга львівського письменника Василя Ґабора «Про що думає людина». Це унікальна спроба автора вихопити із власного уявного просторового світу добру думку, нанизати її у слова, згодом – у речення і поселити на папері поміж інших подібних думок. 

«То про що ж думає людина, йдучи на роботу?» – так незвично й загадково звучить назва першого розмислу, який немов жменька кольорових намистинок розсипається кількома сторінками у вигляді мініатюрних пазлів. Кожна намистинка вкрай важлива, бо несе в собі інформацію про «ловця думок» (за Петром Сорокою) через безліч зримих ним предметів, які насправді для кожного з нас стали вже сакральними символами. Помітити їх під силу кожній людині, а от відчути, пропустити через свої душу і серце, повірте, дано лиш одиницям… «Все залежить, мабуть, від того де людина працює, куди йде, о якій порі встає» – принагідно зауважує письменник. Про вікно, про вулицю, про світ дитинства, про те, що приносить приємність, що втішає, про що не хочеться думати, про сад… Мої очі вихопили ось це: «Про що не хочеться думати. Про погане: поганих людей і погані речі. Їх не можна впускати в душу. Бо коли думаєш про когось, хто заподіяв тобі щось погане, то раптом відчуваєш, як в твою душу заповзає злість, і ти від гніву закипаєш, надовго виходиш з рівноваги, й лише згодом розумієш, що навіть дрібка поганого руйнує людину, тож краще про нього зовсім не згадувати». У цьому місці я згадала про одну із своїх мандрівок до Індії, де під час спілкування з одним мудрецем дізналась про те, що п’ять хвилин гніву знищують духовний досвід людини, який вона напрацьовувала упродовж трьох років… 

А прочитавши «Світ людини в кімнаті» – отримала буквально інтелектуальне потрясіння: згадана там символіка (двері, вікно, стіна, стеля, підлога, стіл, грубка, лада, запахи, кут, поріг, ліжко) мене також завжди хвилювала і ніколи не залишала байдужою у пізнанні довколишнього світу. Тож можна тільки здогадуватись, наскільки згадані слова-предмети займають у житті автора особливе і значуще місце. «Світ, у який входиш, і світ, з якого виходиш, – це ДВЕРІ», «А світ нових відкриттів і пізнання – це ВІКНО». І як тут не погодитись із автором про те, що «Донедавна вікно було також оберегом людського помешкання. Його перехрестя нагадувало хрест, який оберігав людину від нечистої сили і не впускав злих духів до її житла». «СТІНА – це запах синьки. Щовесни перед Паскою мама білила стіни синькою, і тоді хата ніби наповнювалася синім небом…». «СТЕЛЯ – це небо», «А світ музики – це ПІДЛОГА». «СТІЛ – як вічне свято. Застелений домотканим обрусом, з паскою, яка нагадувала сонце…», «ГРУБКА зігріває всіх, притягує до себе теплом і об’єднує родину». І так – безупину. Творча уява автора не має меж, його світосприйняття допомагає читачам налаштуватись на іншу просторову хвилю мудрості, яка є, яка нікуди не зникала. Детально аналізуючи «світ кімнати», як просторової величини, письменник переконливо і ненав’язливо каже, що насправді – він безмежний, адже кімната, яка на перший погляд здається нам замкнутим простором, знаходиться у тому ж таки… безкрайому світі. 

Кожна сторінка згаданої книжки, це як утаємничена покрокова інструкція-місточок між Срібною Землею і Вічним Містом Лева, провідником якого є Василь Ґабор, залюблений у світ, у все суще в ньому, зрештою, у слово як Дар Божий. Тож коли читач полишає «світ кімнати», він знову опиняється у сакральному світі предметів-символів, до яких ще додаються явища природи («Світ людини біля будинку»), але вже з іншим інформаційним наповненням, поміркуйте самі: душа обійстя – квіти, дерева – вартові хати, далі – двір, ворота, колодязь, піч, вулиця, запахи, новини, вогонь… а ви знали, що вітер – це мандрівна душа?Ну, а дзвін – то голос людської душі.

Так невтомний «ловець думок» Василь Ґабор переводить нас (читачів) через уявний містичний місточок із Срібної Землі до…і  ми опиняємося у місті Лева. Метафізична екскурсія продовжується. Тут майже недоторканні людськими очима і Небо і Сонце, бо, виявляється, міській людині заважають… погані вулиці і дівочі ноги. Отож, гуляючи містом, людина розширює горизонти своєї свідомості. Зрозуміло, що у неї з’являється ще більше думок, приміром, а якого кольору твоє місто? У місті пана Василя вузенькі вулички, «будинки чимось нагадують людей», «Кожен дворик – окремий світ із самобутніми персонажами, історіями, долями й аурою», птахи, дощі, дерева, трави, проміння. Моя (читальна) душа несподівано вихоплює з тексту  важливий для мого серця «месендж»: «Та в муравлиську великого міста людині важко почути СЕБЕ». А хіба ж не так? Втім, автору книги неймовірно пощастило, адже він не тільки почув себе, а й продовжує перебувати у цьому надчутливому стані повсякчас, чим самим непомітно для самого себе, допомагає пережити ці бентежні відчуття ще й іншим.

Книга «Про що думає людина» Василя Ґабора жива, вона має не лише душу, а й свого Янгола охоронця. Ним стає кожний, хто бере її до рук. Після її прочитання мені несподівано прийшло одкровення про те, що жанр асоціативного письма, яким майстерно оволодів письменник, допомагає духовним шукачам віднайти Небесний Скарб… всередині себе і стати його володарем…



Додаткові матеріали

13.12.2016|23:23|Re:цензії
Антологій забагато не буває
30.11.2016|07:40|Re:цензії
У творенні української модерної ідентичності
17.11.2012|23:03|Re:цензії
На риштуваннях культури
09.07.2012|07:11|Re:цензії
І мертвий, і живий…
19.11.2010|12:26|Re:цензії
Свіжак т.зв. рецензії від Ігора Бондара-Терещенка на Антологію Авторського Зарубіжжя Василя Ґабора
02.08.2013|07:26|Re:цензії
Богдан Рубчак: «Відколи я пішов на пенсію, припинив професійне читання, і тепер читаю для приємності»
коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus

- фільми в кінотеатрах України

Партнери