Позаяк мені довелося упорядкувати чимало різних антологій, то й наукова розвідка, дотична до «антологізування», для мене вельми цікава. Олена Галета написала монографію, яка вийшла друком до захисту докторської дисертації «Антологія як спосіб репрезентації української літератури кінця ХІХ – початку ХХІ століття», у якій їй вдалося поставити та вирішити низку важливих проблем. Ця робота є «першим в українському літературознавстві вивченням процесу й наслідків антологізації літератури».

Що таке антологія, яка її відмінність від альманаху та хрестоматії, начебто добре відомо (незважаючи на певну визначеннєву вібрацію). Антологія споріднена із хрестоматією/читанкою, однак її відрізняє низка структурних та історичних ознак. У трактуванні О. Галети, антологію із хрестоматією/читанкою споріднюють «спільне походження, зумовлене культурно-історичними зацікавленнями ХІХ ст.: увага до національної й індивідуальної неповторності конкретної літератур, її змінюваності у часі, прагнення створювати літературні канони й ієрархії». Але брак в Україні ХІХ століття розвиненої національної освітньої системи спричинив розбіжність між хрестоматією й антологією: «перша утвердилась як невід’ємна частина навчальної програми, орієнтованої на канон, друга перетворилася на засіб швидкого реагування на культурні й літературні зміни, не обмежений рамками шкільництва». Якщо читанки справді обмежені-таки рамками шкільництва, то хрестоматії не мусять вкладатися у це прокрустове ложе. Є чимало аналогів. От візьмімо хоча б «Хрестоматію української релігійної літератури. Книга перша – поезія» (Мюнхен – Лондон, 1988) в упорядкуванні Ігоря Качуровського. Або й мою «хрестоматію української літературної критики й есеїстики про поезію» «Мистецтво поетичне» (Тернопіль, 2012). У цій антології-хрестоматії представлені українські літературно-критичні й есеїстичні тексти про поезію, про її секрети й закони, про окремих поетів, їх групи та цілі покоління, про багато інших із поезією пов’язаних питань і проблем. Хронологічні рамки антології – від першої половини ХІХ століття, коли щойно зароджувалася наша літературна критика, до першого десятиліття ХХІ століття, коли нуртує багатограння підходів і вирішень. Низка матеріалів належить до фахової критики, проте більшість тяжіє до письменницької критики. Тут присутні тексти літературно-критичні, есеїстичні, проміжні чи похідні від них варіанти, а також жанрово по-іншому окреслені тексти, які так чи інак тяжіють до літературної критики й есеїстики. Можна сказати, що це антологія з рисами хрестоматії. Не будемо далі в це заглиблюватися.

Авторка, називаючи сучасну епоху «добою антологій», зазначає, що «антологія сьогодні – не лише видавничий жанр: популярність і самої репрезентативної форми, і відповідного терміну зростає так стрімко, що загрожує стати синонімом будь-якої впорядкованої вибірки матеріалу». У цьому проглядається і певна тенденційність (є маса аналогів, коли антологіями називають геть неантологійні збірки; траплялося мені чимало таких зарубіжних, і рідних тепер не бракує), і виникає певний ризик, коли будь-який «бешбармак» може носити горде ім’я антології.

Олена Галета підрахувала, що від 1881 року (від «Антології Руської») до 1991 року вийшло заледве шість десятків українських антологій, натомість за останнє сливе чверть століття їх кількість зросла принаймні вчетверо (це без урахування перекладних антологій). За приблизною статистикою, у 1990-ті роки в Україні щороку з’являлося по півдесятка антологій, а останніми роками їх виходить від півтора десятка до двох десятків на рік. От ці останні видання якраз і відрізняються від класичних антологійних зразків настільки, що аж визріла потреба переглянути усталені уявлення про антологійну форму.

Робота О. Галети добре методологічно «підкута», має значну теоретичну цінність, – на цьому докладніше не зупинятимусь (як і на предметі дослідження), прискіпливішу ж увагу постараюся звернути саме на об’єкт дослідження, на ті антології, які були проаналізовані, на деякі з них.

Погляньмо на розглядувані (не всі, зрозуміло, за браком простору для розгону) антології майже у тій послідовності, в якій вони виникають у монографії.

В українській традиції «прототипом антології» був альманах Євгена Гребінки «Ластівка» (1841). Якщо «Ластівка» була прототипом, то й деякі інші видання приблизно такого ж типу з майже таким самим успіхом можуть також вважатися прототипами, як-от: «Хата» Пантелеймона Куліша (1860), «Галичанин» Якова Головацького та Богдана Дідицького (1862, 1863, 1863 – три випуски першої книги; третій без участі Головацького), «Чайка» («Український (або юго-руський) альбом: пісень, дум, казок, байок, віршей і тощо. Видання юго-руського лексикографа Ф. Пискунова і Ф. Лопатто») (1876). Тож вважати «Ластівку» Є. Гребінки «прототипом антології» можна з великим застереженням.

Етапною антологією стали «Акорди» Івана Франка (1903), перед якими окрім анонімної «Антології Руської» поетичною антологією можна назвати лише «Степові квіти» Бориса Грінченка (1899). Ще у 1900 році вийшов перший том антології «Вік» Сергія Єфремова та Василя Доманицького. У 1902 році вийшло друге (ледь видозмінене) видання цього першого тому «Вік. (1798–1898). Том перший. Українська поезія від Котляревського до останніх часів», а також другий і третій томи: «Вік. (1798–1898). Том другий. Українська проза від Квітки до 80-х років ХІХ в.» і «Вік. (1798–1898). Том третій. Українська проза від 80-х років ХІХ в. до останніх часів». Іван Франко антологією «Акорди» встановив високу планку, це перша наша справді фахова поетична антологія. Тримаю в руках оригінал першого видання (який мені навіть доводилося позичати на виставку в наукову бібліотеку університету імені (!) Івана Франка), титул виглядає таким чином: «Акорди. Антольоґія української лїрики від смерти Шевченка. Уложив Іван Франко. З ілюстраціями Юлїана Панькевича. У Львові, 1903. Накладом Українсько-Руської Видавничої Спілки». Іван Франко на титул виніс власне ім’я-прізвище та прізвище Шевченка, твори якого відсутні в антології, «цей вибір і виклик виглядає цілком усвідомленим та відкритим», таким чином упорядник «не лише показує, чию традицію він продовжує, а й до кого намагається дорівнятися, чийого рівня прагне сягнути». Франко в цій антології неприховано, без фальшивої скромності та святенницького лукавства визначає своє власне місце в українській поезії «як центрального (зважаючи на обсяг добірки) письменника-модерніста (зважаючи на її характер), що приносить у літературу нову стилістичну якість, зіставну з досягненнями Шевченка».

Згадаймо при цій нагоді головніші видання антологій української поезії з минулого століття. Олекса Коваленко десятьма випусками видав «Українську Музу» (Київ, 1908). Двотомні «Струни» уклав і видав Богдан Лепкий (Берлін, 1922). Під назвою «Антологія української поезії» вийшли три київські видання – тритомове в упорядкуванні Василя Атаманюка, Євгена Плужника та Фелікса Якубовського (1930–1931), чотиритомове в упорядкуванні Максима Рильського та Миколи Нагнибіди (1957) і шеститомове в упорядкуванні розлогішої компанії (1984–1986).

Спробу охопити всю історію української поезії я здійснив в антології «Вертоград. Українське поетичне тисячоліття» (2009). При цій нагоді згадаю тут лише три прецеденти антологійного видання української поезії, що відображають приблизно (плюс-мінус) тисячоліття. Перший прецедент. Богдан Лепкий «влаштував для вжитку школи й хати» вже згадану двотомну «антологію української поезії від найдавніших до нинішніх часів» під назвою «Струни» (1922). Перший том відкривається переспівами фрагментів «Слова о полку Ігоревім» (зокрема «Заспів» і завершальний «Поворот Ігоря» в переспіві самого Б. Лепкого), далі йде чимало народних пісень й авторські добірки від Івана Котляревського до Михайла Старицького. Другий том охоплює авторів від Івана Франка до Льва Лепкого. Другий прецедент. Протягом 1984–1986 років вийшла шеститомна «Антологія української поезії». Перший том (в упорядкуванні Валерія Шевчука) охоплює твори поетів ХІ–ХVІІІ століть. Другий том – ХІХ століття, третій том: ХІХ – початок ХХ століття, решта три томи – ХХ століття. Давня поезія у першому томі представлена доволі солідно. Третій прецедент. Тритомна поетична антологія в упорядкуванні Володимира Коломійця. Перша книга «Небо України» (2000) нижню планку відсуває вглиб за межу тисячоліття не так народними піснями, як «Велесовою книгою». Без коментарів. Чимало є там і упорядницьких знахідок, тобто власне позитивних моментів. Перша книга доходить аж до Лесі Українки, друга книга «Українське Диво» (2005) та третя «Слово заповітне» (чи видана вже вона, – мені принаймні не відомо) охоплюють ХХ століття. Як бачимо, левова частка усіх трьох згаданих антологій належить новітній поезії, зокрема творам вже ХХ століття. Тому й не дивно, а й логічно та зрозуміло, що й у «Вертограді» більшість авторів належать таки ХХ століттю. Така вже історична закономірність, незважаючи на всі можливі й неможливі катаклізми. Зверну лишень увагу, що у «Вертограді» вперше зібрано (вибрано) в одному томі українське поетичне тисячоліття.

Йдеться в монографії і про українські поетичні антології в перекладі польською мовою. Першою спробою була «Антологія сучасних українських поетів» Сидора Твердохліба (1911). У 1935 році Тадеуш Голлєндер, задумавши укласти польськомовну антологію української поезії («П’ятдесят з цього і того боку Збруча»), звернувся до Богдана Ігоря Антонича за порадами. Цей проєкт залишився нездійсненим (лише скорочене видання підготував згодом Флоріан Неуважний). Нездійсненим залишився й аналогічний антологійний задум Богдана Лепкого та Юзефа Лободовського. Потім вийшла ціла низка антологійних видань у польських перекладах: «Українська література: вибране» Мар’яна Якубця (1963), «Антологія української поезії» Ф. Неуважного та Єжи Плєсняровича (1976), «Канапа на краю луки» Т. Голинської (1986), «Рибо-Вино-Кур» Ольги Гнатюк (1989), «Степова легенда» О. Гнатюк і Л. Шост (2001), «Пролог, не епілог» О. Гнатюк і Катажини Котинської (2002), «Вірші завжди вільні» Богдана Задури (2004), «Дольки помаранч» (2010) і «30 віршів з-за кордону» (2012) Анети Камінської. Можливо, є і ще якісь.

У підрозділі «Зворотна перспектива соцреалізму: радянський антологійний проект української літератури» згадано антологію «Галицька та буковинська українська поезія ХХ віку» Бориса Якубського (Харків – Київ, 1930), тритомну антологію Атаманюка–Плужника–Якубовського (1930–1931), особливу ж увагу звернуто на чотиритомну антологію Рильського–Нагнибіди (1957), яка стала «результатом зовнішнього ідеологічного тиску і внутрішнього вибору упорядників». Радше, зовнішній ідеологічний тиск вплинув на вибір упорядників (хтозна, чим внутрішнім вони мали поступитися, принаймні Рильський).

Окремі підрозділи присвячено антологіям «Розстріляне відродження» Юрія Лавріненка (1957) та «Координати» Богданів Бойчука та Рубчака (1969), виданим в еміграції. Стосовно антології Ю. Лавріненка тут наведено цікаву інформацію про пошуки назви для видання (зберігся листок «Проєкти назв антології» із чималою низкою робочих варіантів назви, та й цікавими є і варіанти назви заключного есею «Література Розстріляного відродження»). Варіанти назви антології настільки цікаві, що кортить їх навести: «Вітер з України», «Дорога», «Український шлях», «Література межової ситуації», «Голоси», «Голоси “розстріляного відродження”», «Невмовклі голоси», «Голос з України», «Via dolorosa», «Розмова сердець», «Молода Україна», «Вальдшнепи», «Золотий гомін», «Убієнним синам твоїм». «Координати» Б. Бойчука та Б. Рубчака є двотомною «Анологією сучасної української поезії на Заході». І тут були перипетії з області номеносфери, адже первісною назвою антології була «З поцейбіччя межі».

Підрозділ «Адамова мова, або антологія як утопійний модус літератури» присвячений головно Нью-Йоркській групі, яка в англомовному світі не набула розголосу, зате в українському дискурсі представлена «цілим шерегом» антологій, про що Тадей Карабович навіть написав окреме дослідження польською мовою (2008). Для «поетів-нью-йоркців», не закорінених у якийсь локус (всупереч строго локалізованій назві групи), антології виявилися «черговими “переходовими таборами”, до яких потрапляють “переміщені поети” (чи “зміщені поети” на шляху від однієї до іншої літературної утопії».

Підрозділ «Від території до траєкторії: літературне двосвіття чи нова гомогенність?» стосується головно літератури української еміграції. Еміграція перетворюється на діаспору, яка усвідомлює як свою спорідненість, так і свою відмінність від материкової культури. Погляд на український літературний процес «як на рух у два потоки» (материковий та еміграційний) усталився в антологіях (англійських перекладів) «Дві землі. Два бачення» Дж. Кулик Кіфер і Соломії Павличко (1999) та «З трьох світів: нова творчість з України» Е. Гоґана (2000). Мішаною материково-еміграційною є білінгвальна (українською й англійською) антологія «В іншому світлі» Ольги Лучук (2008), еміграційної ж літератури стосується антологія «Аз, два, три… дванадцять: лист у пляшці. Антологія Авторського Зарубіжжя» Марії Шунь і Василя Ґабора (2010).

Окремий підрозділ «Місто в мініатюрі: антологія як літературні loci communes» присвячено антологіям про окремі міста. Харкова стосуються «Слобожанська муза» В. Бойка (2000), «Два міста» С. Жадана та Ю. Бауера (2000), «Харків Forever» О. Ушкалова (2004), «Готелі Харкова» С. Жадана (2008), Львова – «Ми і Вона» М. Савки (2005), «Дванадцятка» В. Ґабора (2006), «ЛяЛяК» М. Шунь (2010), «Львівська антологія» Ю. Винничука (2013), «Книга Лева» В. Ґабора (2014), «Львів… львів’янки… любов» О. Доманської (2014), Івано-Франківська – «Літературний StanislawІФ» В. Єшкілєва й І. Бондарева (2012).

Йдеться в монографії і про деякі дивогляди, які доповнюють і звеселяють загальну картину нашого сучасного антологізування: «Потяг надій та інші залізничні сполучення» Тимофія Гавриліва (2011), «Письменники про футбол» Сергія Жадана (2011), «Сновиди» Тараса Малковича (2010), «Мама по скайпу» М. Савки та К. Брунер (2013)…

Антологія «Незнайома» В. Ґабора (2005) у підрозділі «Незнайоме тіло сучасної української прози: жіноча література від Василя Ґабора» вписана у контекст антологізування «жіночого письма».

Окремо йдеться про любов-еротику в підрозділі «Долина нарцисів: українські літературні любовні антології». У мене, чесно кажучи, «Долина нарцисів» асоціюється не з коханням чи там відомою унікальною закарпатською долиною, а з кріпленим вином моєї молодості, яке так і називалося – «Долина нарцисів» (коштувало, здається 1 крб. 18 коп., якщо не помиляюся). Про кожну зі згаданих тут антологій ох скільки я б міг сказати, та лише перелічу їх. Виданий при «совку» своєрідний тритомник: «Пісні Купідона» Валерія Шевчука (1984), «Чари кохання» Василя Яременка (1985), «Оріон золотий» Володимира Лучука (1986). Вже за незалежності, після довгенької «розкачки» вийшли: «Теорія українського кохання» М. Томенка (2002), «100 тисяч слів про любов» С. Васильєва й О. Коваль, «Сяйво білого тіла» М. Сулими (2008), моя спільна з Вікторією Стах «Біла книга кохання» (2008), моя (на основі «Оріону золотого», але дуже розширена) «Літургія кохання» (2008), «Березневі коти» В. Коврея (2010).

Із антологій мого батька Володимира Лучука в монографії, окрім антології «Оріон золотий» згадано й інші. При цій нагоді нагадаю, що в упорядкуванні В. Лучука вийшли антології «Космічний акорд» (Київ: Молодь, 1981), «У вінок Каменяреві» (Львів: Видавництво при Львівському державному університеті видавничого об’єднання «Вища школа», 1984), «Оріон золотий» (Київ: Молодь, 1986), «Молода Муза» (Київ: Молодь, 1989), «Найдорожчий скарб» (Київ: Радянський письменник, 1990), «Дзвінок з минулого» (Київ: Веселка, 1991). Були й малоформатні антологійні видання. А чи не першим реально зафіксованим упорядницько-антологійним досвідом Володимира Лучука стала книга «Поезія лужицьких сербів» (Київ: Дніпро, 1971), укладена спільно з Костянтином Трофимовичем. Посмертно за моєю редакцією вийшла антологія (над якою батько працював упродовж останніх років життя) «Свого не цурайтесь: Твори українських письменників про рідну мову» (Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2009).

При цій нагоді згадаю про деякі перекладні антології української поезії (реєстр їх значно більший, згадаю лише ті, що наразі у близькому полі зору) із лапідарною прецизійною інформацією; про більшість із них згадано і в монографії.

Чеською мовою. «Mladá sovětská poezie: Ukrainští básnicí» (Praha, 1965. – 276 с.). 13 авторів. Вірші вибрали та переклали Гана Врбова та Ярослав Кабічек; консультант і автор передмови – Орест Зілинський.

Португальською мовою. «Girassol: Antologia da Moderna Poesia Ucraniana» (Rio de Janeiro, 1966. – 96 с.). 36 авторів. Упорядкувала і написала вступне слово Віра Вовк; при перекладі з нею співпрацювали Гелена Колодій і Леа де Абро.

Угорською мовою. «Ukrán költők» (Budapest – Ужгород, 1971). 95 авторів плюс народні пісні та думи. Упорядник, редактор, автор післямови та приміток Шара Каріґ; підбір матеріалу перевірив Ендре Бойтар; переклади з оригіналом звірив Ласло Шандор.

Польською мовою. «Antologia poezji ukraińskiej». (Warszawa, 1976. – 1063 с.). 111 авторів плюс народні пісні, думи, фрагменти зі «Слова о полку Ігоревім» та варіант листа запорожців до турецького султана. Упорядкували Флоріан Неуважний і Єжи Плєснярович; передмова Ф. Неуважного та Степана Козака.

Англійською мовою. «Antology of Soviet Ukrainian Poetry» (Київ, 1982. – 463 с.). 73 автори. Упорядник Захар Гончарук; з біографічними довідками та портретами поетів; видана «на експорт».

Іспанською мовою. «Poesía ucraniana del siglo ХХ. Una iconografia del alma». (Málaga, 1993. – 237 с.). 23 автори. Упорядкував, переклав і написав передмову Юрій Лех.

Румунською мовою. «Antologia poeziei ucrainene contemporane: 80 de privighetori ucrainene». (Bucureşti, 1995. – Т. І–ІІІ, 385 с., 382 с., 355 с.). Тритомну антологію впорядкував Степан Ткачук. 80 авторів задекларовано в назві (проте їх там 79, а вісімдесятим є, либонь, сам перекладач С. Ткачук, теж, до слова, український поет).

Шведською мовою. «Det okända Ukraina: Ukrainska dikter». (Jönköpping, 1995.- 160 с.). 12 авторів. Упорядкував і переклав Зіґвард Ліндквіст, за участі Ольги Сенюк.

Німецькою мовою. «Reich mir die steinerne Laute: Ukrainssche Lyrik des 20. Jahrhunderts». (Reichelsheim, 1996. – 164 с.). 20 авторів. Упорядкував і вступне слово написав Юрій Андрухович; переклала Анна-Галя Горбач.

Хорватською мовою. «Ukrajinska lirika» (Zagreb, 1998. – 258 с.). Білінгва. 20 авторів, 3 народні пісні. Переклала й упорядкувала Антіца Менац; автор післямови – Євген Пащенко.

Англійською мовою. «A Hundred Years of Youth: A Bilingual Anthology of 20^th Century Ukrainian Poetry». (Львів, 2000. – 878 с.). Білінгва. 100 авторів. Упорядкували Ольга Лучук, Майкл Найдан.

Польською мовою. «Wiersze zawsze są wolne / Poezja ukraińska w przekładach Bohdana Zadury». (Wrocław, 2004. – 222 с.). 20 авторів. Переклав і упорядкував Богдан Задура.

Польською мовою. «Cząstki pomarańczy: Nowa poezja ukraińska» (Warszawa – Kraków, 2011. – 751 с.). Білінгва. 19 авторів. Упорядкувала Анета Камінська; переклали А. Камінська, Андрій Поритко.

Згадаю ще й принаймні дві змішані перекладні антології 2008 року, де крім поезії представлені й інші жанри. «В іншому світлі / In a Different Light: Антологія української літератури в англомовних перекладах Вірляни Ткач і Ванди Фиппс та в театральних дійствах мистецької групи “Яра”». (Упорядкування, редагування, вступне слово та біографічні довідки Ольги Лучук; передмова Наталії Пилип’юк). (Львів, 2008. – 792 с.). До цієї двомовної антології (українською та англійською мовами) української літератури увійшли ті твори українських письменників і деякі зразки українського фольклору, що перекладалися спеціально для театральних дійств нью-йоркської мистецької групи «Яра». Структура антології напрочуд оригінальна, тут не дотримано ні абеткового, ні хронологічного принципу, натомість строго дотримано послідовності, в якій перекладені твори ставили на сцені. Хорватською мовою – «Antologija suvremene ukrajinske književnosti / Galina Kruk, Ljudmila Vasiljeva, Damir Pešorda» (Osijek, 2008. – 248 с.). Упорядники Галина Крук, Людмила Васильєва. Дамір Пешорда. До слова, у цій хорватській антології я представлений і поезією, і прозою. Є там ще невеличкі розділи драматургії та есеїстики.

Зауваг до видання особливих у мене немає, хіба якісь дрібненькі.

Коли йдеться про антологію Тараса Малковича «Сновиди: Сни українських письменників» (2010), то сказано, що вона «вмістила твори 80 авторів, фізично присутніх у сучасному літературному житті». Серед авторів є і Григорій Сковорода, це або такого «півня підпустив» сам автор ідеї й упорядник, або це «батьківське напучування» редактора-упорядника Івана Малковича. Про це варто було зазначити. Там же написано, що «уміщені в антології твори написані на замовлення упорядника, без будь-якої попередньої читацької чи літературознавчої оцінки». Так-то воно так, оцінку провів лише редактор-упорядник, бо не від одного учасника цього проєкту доводилося чути, що тексти капітально, кардинально чи ще якось перероблені редактором-упорядником. Та й мій «Триптих пригаданих снів» перетворився на диптих, виплюснувши архіважливе.

На самісінькому кінці списку використаної літератури (744-та позиція) Славой Жижек (Slavoj Žižek) став Зізєком (Źiźek S.).

Загалом у монографії послідовно вживається літера «ґ» у відповідних місцях, але бувають і збої. Погляньмо на них за абеткою в іменному покажчику.

«Августин Святий» (с. 352), має бути «Авґустин Святий».

«Байрон, Джордж Гордон» (с. 216), має бути «Байрон, Джордж Ґордон».

«Боплан, Гійом Левассер де» (с. 165), має бути «Боплан, Ґійом Левассер де».

«Візер, Агнеса» (с. 378), має бути «Візер, Аґнеса».

«Гейзінга, Йоган» (с. 439), має бути «Гейзінґа, Йоган».

«Гуттенберґ, Йоганн» (с. 499), має бути «Ґутенберґ, Йоганн» (тут він (Johannes Gutenberg, або й повніше – Johannes Gensfleisch zur Laden zum Gutenberg) недоотримав «Ґ», зате переотримав одне «т»).

«Гюго, Віктор» (с. 499), має бути «Гюґо, Віктор».

«Данте Алігієрі» (с. 211, 380), має бути «Данте Аліґ’єрі».

«Дерінг-Смірнова, Йоганна Ренате» (с. 487), має бути «Дерінґ-Смірнова, Йоганна Ренате».

«Енгельс, Фрідріх» (с. 211), має бути «Енґельс, Фрідріх».

«Загаєвський, Адам» (с. 322, 323, 345, 365), має бути «Заґаєвський, Адам».

«Лоріс, Гійом де» (с. 371), має бути «Лоріс, Ґійом де».

«Лорка, Федеріко Гарсія» (с. 297), має бути «Лорка, Федеріко Ґарсія».

Один із братів Люм’єрів (с. 367) має одне з чотирьох імен «Огюст», а не «Оґюст».

«Мангуель, Альберто» (с. 496, 497), мало б бути «Манґуель, Альберто», бо є посилання на російське видання книжки цього автора (Alberto Manguel), колишнього помічника Борхеса (читав йому книжки вслух), «Історія читання» (2008), на титулі якої стоїть «Альберто Мангуэль», на титулі ж випущеного наступного року також російського видання його книжки про «Іліаду» й «Одіссею» стоїть вже «Альберто Мангэль»; тож виникає питання – чи не «Манґель, Альберто» це, канадійський письменник, роджений в Арґентині (1948), а таки він.

«Маршалл, Маргарет» (с. 490), має бути «Маршалл, Марґарет».

«Нестлінгер, Крістіне» (с. 490), має бути «Нестлінґер, Крістіне».

«Ортега-і-Гассет, Хосе» (с. 21, 431, 434, 435, 483), має бути «Ортеґа-і-Ґассет, Хосе».

В іменному покажчику відображені й інші блуди. Звернімо увагу на опукліші з них.

«Алейхем, Шолом» (с. 322), має бути «Шолом-Алейхем», саме такий псевдонім (в українському написанні) прибрав роджений у Переяславі Соломон Рабинович.

«Алексіч, Ольга» (с. 25), мала б бути «Алексич», як і «Манцевіч, Наста» (с. 393) мала б бути «Манцевич, Наста», а «Орловіч, Мечислав» (с. 349, 350) мав би бути «Орлович» (Мечислав чи Мєчислав, цього зараз не заторкуватимемо), якщо є «Єдлич, Йозеф» (с. 192), хоч цей останній мав би бути «Єдлич, Юзеф» (не забуваймо про польське о-крисковане).

«Арістотель» (с. 29, 32, 33, 36, 40, 244, 400, 465), має бути «Аристотель».

«Ауслендер, Роза» (с. 472), має бути «Ауслєндер, Роза», як і «Фєт, Александр» (с. 161) мав би бути «Фєт, Алєксандр» (хоча краще «Фет, Алєксандр»), якщо вже є «Вронський, Алєксандр» (с. 221) і «Грін, Алєксандр» (с. 471), хоча цей останній, російський письменник польського (по батькові) походження, мав би бути «Ґрін, Алєксандр».

«Бгабга, Гомі» (с. 21, 130, 247, 248, 466, 471) мав би в принципі бути «Баба, Гомі» (Bhabha, Homi; [ˈbɑːbɑː]), але то якось немилозвучно, та й нереспектабельно для нього, тож хай буде й так, до того ж саме як «Гомі Бгабга» він зафіксований в антології Марії Зубрицької «Слово. Знак. Дискурс», яка стала еталонною для багатьох молодих дослідників літератури.

Климентій Зіновіїв став «Зіновіії, Климентій» (с. 376).

«Конрад-Коженьовський, Конрад» (с. 472), якщо вже не «Конрад, Джозеф», то принаймні «Конрад-Коженьовський, Джозеф» мало б бути; а то якийсь новий Джером Клапка Джером виходить структурно.

«Лам, Ян» (с. 313, 320), має бути «Лям, Ян».

«Сімонек, Стефан» (с. 321, 322), має бути «Сімонек, Штефан».

Один із псевдонімів Вікторії Стах, який вона використовувала лише для паліндромії, мав би бути не «Остап, Віктор» (с. 390), а «Остап, Віктір».

«Чупринка, Грицька» (с. 216), номінально-помилково фемінізований «Чупринка, Грицько».

Ці блішки аж ніяк не на сумлінні сумлінної авторки (вона має своє високе реноме, яке повсякчас підтверджує). Це бич усіх видавництв. Хоча «Смолоскип» належить і до найретельніших, проте і він не без гріха. Людоньки, не економте на фахових редакторах, а головне – на коректорах.

Взагалі антології є корисною та потрібною річчю. Що більше різноманітних антологій, то повноцінніша сама література. І дуже втішно, що українські антології стають об’єктом фахових літературознавчих досліджень.