Переважно більшість людей знає одну культуру,

одне середовище, один дім; еміґрант же знає

принаймні дві, ця множинність бачення породжує -

скористаємося тут музичним терміном -

контрапунктне усвідомлення.

Едвард Саїд

Нове довідникове видання, упорядником якого виступила проф. Віра Просалова, а видавцем - Східний видавничий дім, продовжує нелегку, але необхідну справу скрупульозної каталогізації літературних артефактів і, водночас, сприяє подальшому науковому вивченню історії української літератури в діяспорі. Направду, складно переоцінити ваготу та актуальність цього видання. Довідник містить понад 900 статей, які акумулюють як постаті всім добре відомі, так і цілком марґіналізовані та недосліджені, про які й фахівці-філологи заледве щось чули (приміром, Зіновій Книш, Анна Ключко, Тома Кобзей, Роман Крик, Тетяна Назаренко й багато ін.). Методологічна серйозність підходу та наміри упорядника охопити, по можливості, всі літературні постаті діяспорної літератури, сприяють сучасному читацькому розумінню та усвідомленню колосальних реальних масштабів феномену української літератури на еміґрації. Бо для більшости читачів (зокрема, фахових) література діяспори вкладається в три чітко визначені на сьогодні етапи розвитку (Празька літературна група, МУР, Нью-Йоркська група). Ці три етапи в історії української діяспорної літератури на сьогодні значною мірою вивчені або, принаймні, чітко окреслені та прокоментовані. Хоча і вони ще чекають майбутніх дослідників, які працюватимуть уже не вшир, а вглиб; по можливості, вичерпуючи складні та поліфонічні художні світи письменників першої величини, таких як Є.Маланюк, І.Костецький, В.Барка, Т.Осьмачка, Л.Лиман, Е.Андієвська та ін. Тим часом, за межами центральних формацій-дискурсів залишаються сотні інших імен скромних і непомітних будівничих на риштуваннях національної культури. Як мені видається, саме в їх ретельній каталогізації та подальшій актуалізації і полягає найвагоміше значення цього словника.

Треба додати, що упорядник В.Просалова вже понад десять років присвячує себе вивченню української літератури в діяспорі, захистивши, зокрема, й докторську дисертацію на матеріялі Празької літературної групи. Маємо, отже, справу не зі спорадичним зацікавленням, а з тривалим фаховим підходом, розрахованим на ґрунтовне та різножанрове (наукові статті та доповіді, навчальні посібники та хрестоматії, монографія й, нарешті, розглядуваний науково-популярний словник-довідник) вивчення цілісного та поліфонічного (контрапунктного, якщо скористатися термінологією Е.Саїда) дискурсу української діяспорної літератури. Збирання матеріялу, зокрема, й для цього конкретного видання тривало декілька років поспіль, увиразнюючи з кожною новою віднайденою письменницькою персоналією, як складність поставленої мети, так і необхідність у її опануванні-приборканні, тобто введенні до контексту єдиної національної культури всіх, хто до неї причетний. Численні та розпорошенні скалки індивідуальних авторських світів наразі логічно складаються в спільний і єдиний світ національної культури. Адже, саме заради цього і триває складний процес наведення мостів, невтомна праця на риштуваннях культури. Переконливим прикладом такої праці слугує й щойно виданий словник-довідник.

Попри те, що три періоди розвитку української літератури в діяспорі вже позаду, - насправді, в цій літературній історії ще рано ставити крапку. На сьогодні вже можна впевнено говорити про новий і, по-своєму, специфічний, а між тим, цілком перспективний етап розвитку української літератури поза межами України. Згадавши при цьому, принаймні, Василя Махна (Нью-Йорк), Оксану Луцишину (Флорида), Оксану Лущевську (Чікаґо), Оксану Максимчук (Чікаґо), Тараса Девдюка (Чікаґо), Тетяну Мельник (Німеччина), Марію Шунь (США), Володимира Олейка (Англія), Семена Либоня (Англія), Дану Рудик (Польща), Романа Садловського (Латвія) та деяких інших авторів (усього їх дванадцять), твори яких складають найновішу репрезентативну антологію «Аз, два, три... дванадцять - лист у пляшці» (Львів, 2010), впорядковану й видану Марією Шунь і Василем Ґабором. Усі ці письменники виїхали з України у зрілому віці, тому українська мова, як інструментарій творчости, у їх випадку є фактором не так престижу або кон´юнктури, як прикметою елементарного комфорту та ідентичности. Тож, навряд чи вони її будуть зрікатися. Відтак, історія української літератури в діяспорі, швидше за все, триватиме, збагачуючи здобутки минулого ХХ століття, відкриваючи нові та поглиблюючи вже відомі її аспекти. Яскравим тому свідченням є слушне спостереження М.Ревакович щодо реалізації образу Нью-Йорку в ліриці старших поетів української діяспори (в межах Нью-Йоркської групи) і у молодших (мова, передовсім, про В.Махна), які лише «здобувають» свій теперішній Нью-Йорк: «Махно оспівує Нью-Йорк з усіма його злетами й падіннями, навіть якщо спершу й відчувається, що він робить це з помітним ваганням, якщо не з виразною нехіттю. Його Нью-Йорк - це місце, цінне для археологів, місце, в якому поет знімає шар за шаром із текстових покладів, що їх залишили його попередники й сучасники»[1]. І, як остаточний висновок: «Нью-Йорк у Махнових віршах конкретний і живий, цієї конкретики і життя в поезії Нью-Йоркської групи просто немає»[2]. Як не дивно, колишньому абстрактному універсалізму поетів ХХ століття теперішні поети - вихідці з України, протиставляють деталізовану, в подробицях прописану конкретику і легко впізнаваний образ сучасности.

Якщо старші письменники, які досі продовжують працювати досить активно (Е.Андієвська В.Вовк або Б.Бойчук), вдаються здебільшого до проблем метафізичного порядку (кохання й творчість, життя і смерть), то представники молодшої ґенерації жваво й енергійно реаґують на події, як в Україні, так і на їх новій батьківщині. Ледве встиг відшумувати біля східного узбережжя США страшний буревій, завдавши колосальних збитків і втрат, як В.Махно відгукнувся на цю трагічну подію віршем «Сенді - 2012», який хочеться навести повністю (надто вже переконливо поет зобразив атаковане стихією місто Нью-Йорк), але наведу лише перші строфи:

Нью-Йорк - не Венеція: ми підемо під воду:
вулицями Атлантика йде переможним походом
- римським леґіонером - освітлювана маяками
ще трохи і в телефоні вигасне батарея
ще трохи й вода понесе з моряками
і радісним гіпербореєм

устигнути б ще завести «Тойоту»
Атлантика завиває вітром з горла койота
океанічна хвиля заходить на острів - і мертво
чіпляється за його тіло - і заливає простір
і світ який ми будуєм зі скла і цементу
так розпливається просто

спливають мертві єноти й намоклі матраси
і пропускають воду тонкі огорожі з пластмаси
і електричний струмінь сповзає дротом як білка
яка мабуть ошаліла і ловить звуки моторів
і крик рятувальної служби - й обламалась гілка
блискавки - вже повторно

Поет, перекладач, есеїст і науковець В.Махно, з´явившись у Нью-Йорку лише в 2000-му році, сьогодні є безперечним лідером новітньої української літератури на еміґрації. Саме його багнеться кваліфікувати як фахового письменника, що працює на культуру не вряди-годи, а постійно та з усвідомленням власної письменницької відповідальности перед читачем і літературою в розумінні заледве не історичному. Йому, як нікому іншому, вдається засобами літератури виражати дух місця і часу. І мова при цьому не лише про Нью-Йорк. Наймолодші з письменників еміґрації виглядають сьогодні не так еміґрантами, як послами доброї української волі в широкому світі. При цьому варто відзначити, що ледве не всі їх книги з´явилися і надалі продовжують виходити не у діяспорі, а в Україні. Це свідчить про те, що ці письменники зорієнтовані передовсім на українського материкового читача. І це є специфічна, очевидна й доволі цікава прикмета найновішої української літератури на еміґрації.

А все це я говорю до того, що словник-довідник літературних постатей української діяспори, підготовлений проф. В.Просаловою, має всі підстави поповнюватися та збагачуватися і надалі, - можливо, не кількісно, але якісно. Екстенсивний рівень опрацювання довідникового матеріялу в найближчому майбутньому має поступитися місцем інтенсивно-заглибленому рівневі, позаяк, усе-таки, трапляються в тексті незначні неточності, механічні помилки, а також деякі біобібліографічні лакуни, що терпляче чекають на своє остаточне виповнення. У будь-якому разі, поява цього довідника є подією, що, поза сумнівом, інспірує або навіть і провокує (в хорошому розумінні) подальші ґрунтовні студії з історії української літератури в діяспорі, без якої сьогодні уже неможливо уявити собі загальну історію модерної української культури.

[1] Ревакович М. Нью-Йорк на мапі української поезії // Ревакович М. Persona non grata: Нариси про Нью-Йоркську групу, модернізм та ідентичність. - К.: Критика, 2012. - С. 187.

[2] Там само. - С. 192.