Ніжні пір’їнки вигадливого амулета на тлі небесної блакиті як оберіг від жахливих сновидінь – романтична обкладинка десятої збірки тривіршів-хоку Юрія Рогового «Ловець снів» (художник Г. Грибан) вуалює письменницьке безсоння і пом’якшує сприйняття вербальної презентації світу без прикрас.

Традиційно для майстра лаконічного художнього мислення збірка структурована за хронологією з двох сотень думок споглядально-філософського характеру, які нерідко завершуються риторичними запитаннями. Тривірші, написані з жовтня 2016 по листопад 2017 року, відрізняються від попередніх, на мій погляд, інтонуванням. Якоюсь смиренною мудрістю, крізь яку відчувається і погамований автором фізичний біль, і спроби розставити моральні акценти на явищах колишнього і нинішнього українського суспільно-літературного буття та ролі в ньому персоналій. Тож не випадково йдеться про засилля молодих комарів-кровопіїв.

Однак погляд автора зосереджено-самозаглиблений на внутрішньому світі,  а не на відцентрових конфліктах. Оцінювання прожитого письменник веде на терезах сумління, свідками його роздумів-зізнань стають час, простір і пам´ять роду: «Боляче бачить, / як зраджують друзі. Бо… / сам як – чи видно?» («Зрада»). Його захисник – розважливий спокій – набуває ознак майбутнього: «Политий садок – / у спеку притих. Тобі /молиться, тихо» («Молитва»). Зосередженість на миті душевної рівноваги все ж збурює найважливіші істини, усвідомлені на життєвій ниві:  «Не страшно ТУДИ… / Страшно СВОЇХ лишати / в цей час непевний» («Страх»); «Що болить більше: / те, що болить тобі, чи… / твоїй дитині?» («Риторичне»); «Дописувати / не поспішаю. Раптом / це вже останнє?» («Непоспішність»); «Життя цінуєш, / коли воно вислиза… / Доти – марнуєш» ( «Життя»). Здавалося б, відомі істини, як і аксіома про рух як ознаку життя, та крізь окуляр авторського досвіду, певних обмежень у рухах руки й пересуванні, які вибили митця з усталеного темпоритму й зумовили зростання ваги цінностей, втрачених на невизначений термін, породжують щось на зразок стоп-кадру зі сну, який не може залишити читача байдужим: «Я, прудконогий, / по квітучому лузі… / Присниться ж таке!» («Ловець снів»).

Тонка матерія снів… Тонке мистецтво їх тлумачення. Це як спроба передати словами підсвідоме чи позасвідоме. Сни називають Божою поезією. Сни розповідають про муки сумління й потаємні мрії. А може, вони мовою символів готують нас до певних випробувань, привідкривши доленосні вузли долі? Вузли екзистенційної самотності, коли людина мусить переосмислити відчуте і зроблене, коли важить лише душа, її робота…

Пригадую, якось я дорікнула Ю. Роговому за світлину, де він із мисливською рушницею. Розумію, що війна. Але вчитель-біолог і зброя проти «братів наших менших»? Цілісність автора неповторних українських хоку перетворювалась для мене в фата-моргану… Бо філософія світобачення особистості визначає її моральний вибір, а для мене архіважливо, щоб хороший письменник був доброю людиною. Щоправда, кожного листа пирогівський тривіршник завершував щирим побажанням – «Добра нам!» Тому зрозуміла моя втіха, коли знайшла в «Ловці снів» відлуння болісної дилеми: «Палець вказівний / може в пучку скластись чи… / курок тиснути» («Вибір»). І хоча автор не декларує власний вибір, вірші засвідчують і рівень співчутливості до всього живого, зокрема: «Коники-коні / по травах навскач. Боюсь / лиш наступити» («Коники»), і його схвильованість у тому небагатослів’ї, розірваному рядками, вчувається, і бачиться поетова недремність у плеканні саду для майбутніх поколінь, і в охороні наших снів, аби прозріли, що залишимо по собі: «Тарабанить дощ / у вікна кинутих хат… / cподіваючись» («Сподівання»), «Скоротився світ / до вікна на дорогу… / якої нема» («Шлях»). Але ж якщо дорога була, то нею хтось ішов назустріч іншому. Якщо ж вона зникає, то ми втрачаємо можливість розпізнати цілий космос мрій і сподівань людини іншої, а отже, втрачаємо частку власної неповторності…