Спогади однієї людини про іншу – найкращий жанр для того, щоб передати те, як ми, люди, залежимо одне від одного, взаємно впливаємо та одне одного потребуємо. Спогади про іншого пишуть ті, кому пощастило зустріти справжнього героя, людину вражаючу – таку, що стала орієнтиром та сформувала середовище для розвитку. Так написав про легендарного перекладача Миколу Лукаша син його друзів – Єви Нарубиної та Олеся Жолдака – Богдан Жолдак. Записані ним спогади батьків, власні враження та роздуми, а також прижиттєві анекдоти про Лукаша разом склали книжку «Під зіркою Лукаша», яка по смерті автора стала пам’яттю і про нього.

Ці спогади – свідчення про близькість та спорідненість, що глибші за кровні зв’язки. Завдяки їм ми більше знаємо про особисте життя, велику любов та скромний побут Миколи Лукаша, про його професійні рішення, мотиви та виклики, а також про те, який вплив легендарний перекладач мав на оточення та в якому середовищі йому довелося жити до війни і після. І все це – у формі окремих історій, смішних або сумних, які їм довелося пережити разом, листів та анекдотів. Як і жива пам´ять, книга компонована не лінійно, в її основі – властива людині схильність до переказів, міфологізації минулого, повторів і варіантів, а також спроб щось пояснити по-своєму й зібрати ціле з розрізнених деталей та епізодів. Чим більше спогадів, тим повніша історія героя і тим більше доказів, що вона ніколи не завершиться, а герой назавжди залишиться з живими.

Слово «герой» - не про епічний пафос, а про масштаб досягнень і поставлених цілей. Лише словом, свідомо скороченим до перекладу в умовах тоталітарної реальності, що не передбачала сумісної з життям вільної творчості, Микола Лукаш скасував досягнення сотень філологів, що кілька десятиліть, від одного правопису до іншого, збіднювали українську мову. Його переклад «Декамерона» Дж. Бокаччо, що вийшов 1964-го, незворотно змінив мову всієї української літератури. При тому, що першою мовою, якою заговорив малий Микола, за словами Богдана Жолдака, була мова ромів – малий хлопчик з вродженими вадами, що шкодили спілкуванню, вирушив у мандри з циганським табором. Після цього його першою вивченою мовою стала українська. Наступні, а досконало знав він їх близько 20, почав вчити від сусідів інших національностей у багатонаціональному Кролевці на Сумщині, а також із книжок іноземними мовами, що з’являлися на сільських прилавках з розорених радянською владою маєтків.

Феноменально здібний до мов та вибірковий у перекладах, Лукаш відмовився перекладати Леніна і Гоголя. Аби більше сказати, говорив лаконічним, або, за його словами, «кукібним словом», пам’ятав усе – зокрема свої критичні до влади вірші, які ніколи не записував, спостерігав за народним, зокрема дитячим словотвором. Був аскет і бігун, веселун і жартівник, перекладач лібрето і тенор, «сковородинівець» і лексикограф. Медитував, купував книги, викладав, ночами слухав новини, що лунали по радіо іноземними мовами без цензури, орієнтувався в політиці, перекладав майже відразу без помарок. І все життя збирав слова – до зібраної ним картотеки рідковживаних слів приходили вже його сучасники.

Перш ніж братися до серйозних текстів, низка яких почалася з уперше перекладеного українською «Фауста» Гете, а закінчилася незавершеним «Дон Кіхотом» Сервантеса, Лукаш вирішив розім’ятися на поемі Юліуша Тувіма «Бал в опері» - надскладній, а можливо, і просто непридатній для перекладу. Мову неперевершеного польського поета Лукаш оцінив як рубікон, який треба подолати, як екзамен з перекладацької майстерності. І здав його не лише собі. Розмаїттям своєї мови він вразив М.Рильського – на тоді академіка та офіційно визнаного знавця української мови. А на думку Богдана Жолдака, Лукаш своєю мовою обіграв і власне Тувіма: всупереч відомому переконанню, що життя перекладу значно коротше за життя оригіналу, автор спогадів переконаний – це не той випадок. Унікальна особливість цього Лукашевого перекладу – вживання надзвичайно вдалих активних дієприкметників, які українській мові не властиві. Перекладач знайшов слова, не обтяжені важкими суфіксами, які надали цьому тексту тієї жвавості, якої потребує будь-яке зображення вакханалії та катастрофи, тим більше – словесне.

Багато слів-синонімів довелося Лукашеві захищати в КДБ, де вони були визнані «націоналістичними» та «петлюрівськими за походженням». Але себе від КДБ він захистити не зміг. 12 років за межами літературного процесу, виключення зі Спілки письменників та напівголодне існування – за наївний лист, у якому Лукаш просив, щоб його відправили до ув’язнення замість хворого на сухоти Івана Дзюби. Відсторонений від праці над перекладами, він грав на гроші в доміно з відставними генералами і чекістами в київському Маріїнському парку і слухав їхні розповіді про те, як вони розстрілювали, зокрема письменників, у підвалах Жовтневого палацу. Підтримували друзі – відразу стало зрозуміло, хто ними є, а хто тільки прикидався, – аж до 1986 року, коли за два роки до смерті вигнання закінчилося.

Вплив Миколи Лукаша триває досі. Його зірка невимушено і скромно спрямовувала і Богдана Жолдака, і всю українську літературу протягом кількох десятиліть. Він завжди вслухався у слова і розумів їх глибше, ніж усі навколо, нерідко вловлюючи не всім доступний етимологічний комізм або унікальні моделі словотвору. «Мені й на думку тоді не спадало, що найголовнішим для Миколи Олексійовича був словотвір, усі способи й вияви невпинного відродження мови, а дитячі словесні фокуси, викрутаси відтворюють спонтанні «незаангажовані» його методики», - згадував Богдан Жолдак. Переклади Миколи Лукаша – щедрий дар усій українській культурі в критичний момент її існування, радість та гордість за багатство рідної мови і, зрештою, найголовніше – естафета вслухання та вчитування.

***

«Микола Лукаш сварився з головним редактором «Барвінка» за те, що цей дитячий журнал почав видаватися у нас і російською мовою.

-  Так ви тоді обов’язково перекладіть грамотно за словником і свою назву. Знаєте, як ця квітка «барвінок» називається угро-фінською московською мовою?

-  Ні, - здивувався той.

-  «Могільнік»!»