Чехії є антипремія за найгіршу рецензію “Mokrá ponožka” (укр. – мокра шкарпетка). Перекладач-україніст з Праги Олексій Севрук каже, що вона за мною плаче, оскільки я взявся розбирати роман свого приятеля, з яким тривалий час працював у одному виданні. Нечуване явище в чеському літпроцесі. Натомість видавець і письменник Антон Санченко зазначає, що в сучукрліті без непотизму ніяк. Свій про свого про своє.

Анотацію до збірки оповідань “Кілер” Андрія Любки написав його друг, з яким він випив не один літр кальвадосу – Юрій Винничук, а рецензію на “Зіґґі Фрейд & Ктулху” Вано Крюґера та багатьох інших смолоскипівців виконав їх колега по цеху Олег Коцарєв. То чому й мені не відгукнутися на уподобану книгу? Тим паче, що в її автора, на відміну від інших письменників, немає бодай трохи впливового ментора. Про його роман ви навряд чи дізнаєтеся без цієї рецензії. Бо традиційні оглядачі звертають увагу лише на знаних авторів. Маловідомі лишаються поза увагою.

Такий собі ефект Матфея. Феномен нерівномірного розподілу переваг, в якому сторона, яка вже ними володіє, продовжує їх накопичувати і примножувати. Тоді як інша, спочатку обмежена, виявляється обділена ще сильніше і, отже, має менші шанси на подальший успіх. Цей ефект розповсюджується не лише на матеріальні статки, кар’єру абощо. Його можна застосувати навіть у літературі.

Так сталося, що видавництво “ПенМен”, яке зголосилося видати вже другу книгу Сергія Демчука, за невідомих причин не надто переймається їх промоцією. Відповідно інформація про автора не потрапляє до літературних критиків, в ЗМІ. І як би він не писав – добре чи погано, це не матиме жодного значення, аж доки не вдасться пробити інформаційну блокаду, порвати зачароване коло.

Отже, з почином. В сучукрліт повертається вітальний дух , омріяний Стусом і забутий ще з часів Бу-Ба-Бу. Мова про новий роман Демчука “Міжсезоння”, в якому йдеться про життя футбольних фанатів у період умовного затишшя – між кінцем попереднього і початком нового чемпіонатів. Така собі табуйована, а може просто забута, тема в українській літературі.

Протягом книги головний герой Андрій проходить низку випробувань, які формують його ментальність, світогляд, загартовують характер. Тут є і криваві бійки, і очманілі бешкети, і целофанове кохання, і звитяжна ненависть, і навіть підвішене вбивство – за аналогом кави. Саме воно спонукає протагоніста до екзистенційної подорожі від пункту А до власного еґо. І яка буде ця подорож залежить виключно від низки збігів та випадковостей.

От, скажімо: учасники заворушень вирішують пересидіти проблеми в столиці. Однак саме того дня київське Динамо розігрує кубок пам’яті Валерія Лобановського з московським тезкою. Не в змозі бути в цю тривожну мить у схроні, герої відвідують матч, де відбувається махач . За його результатами один із них потрапляє до лікарні. Там він знайомиться з дівчиною, яка вже наступного дня зраджує йому з його ж другом, який звабив її своїми віршами. Вся ця Санта-Барбара зрештою призводить до того, що Андрієм цікавляться в міліції. Виявляється, у день вбивства він мав конфлікт із покійним і це зафіксувала камера спостережень. Такий от ресентимент, як каже Андрій, такий збіг.

До речі, про поезію. Через поета Льоху, з творчим псевдонімом Олег Підвисоцький, Демчук намагається реалізувати свій потяг до рими. Він знає, що це у нього не надто добре виходить, тому вкладає свої віршики в уста героя роману, відсутність таланту якого чітко висміюється закадровим голосом автора. Тим самим Демчук знімає з себе відповідальність і відкидає можливі звинувачення на свою адресу у графоманстві.

“серед бомжів живуть поети

серед поетів всі бомжі

бездомних марень трафарети

сумної ліні стелажі”

або:

“Де моя капа, де мої бинти?

– наближається махач –

куди заховала їх ти?” –

лірика дев’яностих від десятників , які підсвідомо наслідують кумирів нульових. На думку літературної оглядачки Ганни Улюри, тематика ліхіх притаманна не лише Демчукові, а й іншим учасникам ледве не єдиної в Україні літературної спільноти прозаїків “Свідки Слова”. Однак у Демчука вона проглядається найбільш виразно: в оповіданнях, повістях, романах. Особливо помітно це в його дебютних “Тінях на сходах”, де він запроторює Ґолдена Колфілда в київські реалії 90-х, що ненароком перекочували в новий міленіум. Там герой Селінджера трансформується в Тихіна, а мисливський капелюх перетворюється на панаму.

“Демчук своїми новелами й романами долає один із найскладніших вимірів людського буття – буття підлітка, юнака, дитини у зіштовхненості зі світом дорослих, загалом світом, у якому вони відшукують своє місце, своє призначення”, – зауважує в передмові до цього роману український письменник В’ячеслав Медвідь, представник так званої Житомирської школи , тяглість якої продовжує і Демчук – уродженець Коростеня.

Зумисний чи підсвідомий опір на “Ловця в житі” зустрічаємо і в “Міжсезонні”. Як і Тихін із “Тіней…” Андрій теж продовжує шукати своє призначення в цьому світі. Щоправда в дещо специфічний спосіб: “...ми з Льохою трохи помізкували й вирішили, що не підемо більше на роботу. Льосі робота, як і спорт, заважає писати вірші, а мені просто заважає. Треба шукати сродної праці , каже мій друг. Так, ми з Льохою вже давно невиправні сковородисти”. А трохи пізніше: “Треба шукати роботу, винаймати житло… Або знайти собі дівчину, киянку з квартирою, як це зробив Вад. Як радить (наполягає!) зробити мені мама”.

А ще впізнається запозичений хід про домашнє завдання – написати твір на певну тему. Якщо Колфілд береться описувати бейсбольну рукавичку, то Андрій обирає собаку: “Я згадав, як у Вадика бомжі викрали старенького пса-колі й зжерли його біля озера. Вад довго шукав свого собацюру, доки не натрапив у чагарнику на клуби шерсті. Про це я і вирішив написати оповідання.”

Як то часто буває, заявлений футбольний мотив “Міжсезоння” – лише декорація. Насправді ж автор використовує його як засіб для іншої, життєважливої розповіді. Розповіді, яка ненав’язливо повчає. Однак чому саме – залежить тільки від сприйняття читача. Кожен сам зробить висновки.

Отже, ще раз: в сучукрліт повертається вітальний дух. Що б це не означало. Анемічна постать головного героя постає на тлі кремезних статур ультрасів. Він сидить на унітазі навіть не спустивши штанів. Думає. Відбиток туалетної плитки на щоці. А ще штахетина з цвяхами, ношений мотлох, просякнутий формальдегідом, маловідомі бренди: Stone Island, Evisu, Fred Perry і дівчина з чотирма смоктунцями. Здавалося б – де вітальний дух, і де всі ці речі. Проте автору вдається саме з таких, здавалося б, малозначних і навіть зайвих деталей зіткати глибинний і унікальний сюжет.

На початку романтичний герой виправдовує острах того, кого не хочеться вдруге згадувати всує. Він не вміє (чи не хоче) жити по-людськи. Скитається містом у пошуках пригод і випадкового кохання. А якщо бути точним, то якої не є, але долі. Якщо хочете – місця під сонцем чи місяцем. Його вчинки, а особливо їх наслідки, можуть надовго деморалізувати. Але у підсумку настає духовне відродження. І це попри специфіку місця, до якого він зрештою потрапляє.

Тут є і Ульянівський антураж сталінки, і поневіряння знедолених Гюго, і спіднє життя Юрка Покальчука. І навіть авторська спроба Андрухоїдного приходу Джона Пола Ощирка. Однак найбільшої уваги заслуговує неповторний епізод в електричці про в’яленого ляща та його яйця. Якщо для чогось і варто було писати роман “Міжсезоння”, то хоча б для того, аби в сучукрліт з’явилося таке от не зле явище.

Цій книзі протипоказані огляди чи рецензії професійних філологів та літературознавців, які за звичкою намагатимуться загнати її в існуючі рамки. Вона пливе поміж жанрами на хвилях патетичних захоплень та їдких осудів. Пливе в літературному міжсезонні від Книжкового Арсеналу до Форуму видавців. Аж поки не буде урибалена якимось випадковим, а може й закономірним, поціновувачем. Такий от ресентимент.