Ім’я автора, назва, жанр твору і навіть формат книжки так чи інакше впливають на читацькі очікування. «Капітан Алоїз» Олександра Гавроша  – книжка, щодо якої не може бути однозначного горизонту сподівань. З одного боку – формат видання, яке стереотипно асоціюється із масовою літературою, з другого – заявлений детективний жанр, який налаштовує на таємницю і її розслідування, але головне – ім’я автора,  про стиль і манеру письма якого маємо уявлення, як читачі творів «Неймовірні пригоди Івана Сили», «Пригоди тричі славного розбійника Пинті», «Розбійник Пинтя у Заклятому місті», «У пошуках Івана Сили», «Таємниці Ерделі» та ін.  Останнє спонукає до думки, що текст – неординарний як за змістом, так і за формою його художнього втілення. Читацька інтуїція не підвела: «Капітан Алоїз» вразив і відкрив нову грань таланту, дав можливість відчитати і пізнати «психологію творчості» Автора.

Цей твір особливий:

- цікаво розказаною історією, багатолінійним сюжетом;

- оригінальною композиційною побудовою, текстами в тексті;

- колоритними образами і характерами;

- зображенням топосів міста, екскурсами у життя і побут його мешканців у ХІХ ст.;

- жанровою еклектикою: у цьому творі тісно переплетені елементи пригодницької прози, ретро-детективу, пародії, гумору, іронічного «стьобу», містифікації, легенд і закарпатських вірувань;

- майстерним показом і висміюванням подвійності стандартів, за якими живуть люди;

- відвертістю і сміливістю розмови про речі очевидні й впізнавані, хоч і художньо завуальовані;

- грайливим стилем розповіді,  дотепною мовою.

«Капітан Алоїз» інтригує з самого початку. Оригінальні епіграфи (як може здогадатися уважний читач, взяті з книжки «Нечиста сила у закарпатських віруваннях») не тільки органічно вплітаються у канву роману, а всі разом творять ще один його текстуальний рівень. У них – коди-шифри, які асоціативно пов’язані з подіями відповідних розділів.

Зав’язкою ж основного сюжету є епізод, у якому журналіст Пелехатий із другом студентом Любчиком відкривають таємницю професора Бідаки і дізнаються про міжчасовий коридор на цвинтарі. Через нього вони потрапляють в Унгвар ХІХ століття і розуміють, що є  багато охочих ним скористатися. Як пояснює Бідака: «Дехто просто собі робить прогулянку в часі. Так би мовити розважається. З цими легше. А от є такі, для яких це стає манією або й можливістю реалізуватися. Особливо, якщо у тому житті щось не складається» (с. 30-31). Як каже юний геній Любчик: «хочеться чогось історичного, величного, епохального».

У минулому герої зустрічають своїх друзів, знайомих і навіть… дружин. Так Пелехатий зустрів свою Марту, але там вона була дружиною вже не його а Сруля Лейбовича, який тримав корчму. Автор торкається теми сімейних стосунків і розгортає її дуже оригінально. Кохання і зради тут не мають морально-етичної демаркаційної межі. У діалогах розкривається сімейна драма. Марта відповіла на звинувачення Пелехатого у зраді: «А ти що думав? Будеш швендяти направо-наліво, як жеребець, а я маю бути святенницею?»,  «Це ти мені будеш розказувати? Ха-ха! – зареготала вона. – Своє друге життя я маю прожити так, як захочу. Досить із мене страждань нагорі!» (С. 39).

Оскільки в романі дві часопросторові площини, то й головних героїв – два: Пелехатий – у теперішньому часі та капітан Алоїз – у минулому. Ці образи за законами містифікації та пародійного жанру тісно переплетені, моментами до невпізнання. Душа Пелехатого вселилась в капітана Алоїза не випадково.

Детективне розслідування вбивства Пелехатого, його життя – одна із інтриг, яка є рушієм сюжету, іншою «інтригою» є сам капітан Алоїз, харизматичний і неординарний.
Вперше образ капітана постає перед читачем у епізоді, де описано лекцію в Унгварі «Яким буде життя через століття». У цьому сюжетному елементі відчитується іронія автора й щодо далекості наук від істини, недарма Любчик назвав її комедією.

Отож, Алоїз. «Був це 35-річний чоловік із хвацько закрученими догори вусиками. Темні уважні очі видавали в ньому людину проникливу, неспішну, з великою мірою самоповаги. Капітан Алоїз Штрімфля походив із бардіївських штабів, і хоча предки його,  вочевидь,були ремісниками, він кохався в книжках. Найбільшим щастям для нього було простягнути ноги біля каміна і віддатися читанню якої-небудь утопії з пожовклими від часу сторінками. Капітана займала філософія. Він любив розмірковувати. Але на самоті. Був вельми потаємною людиною. Невідомо навіть, чи мав він друзів. Жінок, так, капітан любив. Вони теж відповідали йому взаємністю. Хоча жодну з них він так і не впустив до свого серця назавжди. Мабуть, робота в поліції наклала на нього великий відбиток: він до кінця не довіряв нікому» (С. 49-50). Автор дуже влучно акцентує на уподобаннях та штибі життя Алоїза.

Розповідати цікаво, поступово вимальовуючи портрети героїв, нанизуючи художні деталі портрето- і характеротворення, ніби намистинки  на нитку-образ – ознака стилю Олександра Гавроша. Він ніколи не подає характеристику героя відразу, залишаючи читачеві можливість пізнати його поступово, щоразу відкриваючи нові грані особистості: світогляд, життєві принципи, уподобання тощо. Так зображено капітана Алоїза, Любчика, Маню, Марту.

Алоїз – різний: врівноважений і статечний, стриманий і розсудливий, гарячий і пристрасний. «Штрімфля любив життя і прагнув ним насолоджуватися. Йому це вдавалося, бо він не боявся змін» (С. 79). Використовуючи ретроспективний принцип, О. Гаврош висвітлює дитячі уподобання і пристрасть до читання: «Капітанові Алоїзові давно хотілося якогось подвигу. Він відчував, що народився на цій грішній землі не просто так, а з високим, ще не розгаданим призначенням. Ще з дитинства Штрімфля вирізнявся серед гімназистів багатою уявою. І часто на самоті, сховавшись у спальній кімнаті, вимислював собі дивовижні картини, в яких він виступав головною дійовою особою. То уявляв себе першовідкривачем посеред безмежного океану, то відважним героєм кривавих баталій, де десятки тисяч вояків гинуть протягом години-двох, а то й шпигуном у ворожому таборі. Твори Жуля Верна та Джеймса Фенімора Купера він знав на пам’ять. Над розгорнутою книгою, коли його однокласники забавлялися на свіжому повітрі, малий Алоїз міг фехтувати з уявним суперником, боротися з ним навкулачки чи навіть втікати від нього по лункому середньовічному коридору. Це була людина із серцем романтика. Певно, й поліцейська кар’єра манила його отим незгасним бажанням пригод» (С. 73).

А ще Алоїз – чудовий актор, що бачимо хоча б з епізоду на цвинтарі, коли капітан налякав циган. Опис цього дійства: освітлення, «декорації», репліки – готова сцена із постановки. Відчувається хист О. Гавроша-драматурга.

Капітана Штрімфлю приваблював детектив, в якому йому випало бути підставною особою. Він намагається розмотати клубок таємниць і дізнається не тільки про міжчасовий коридор, знаходить справжніх убивць Пелехатого й відкриває мотив їх злочину (бажання Сруля Лейбовича та митника Степана заволодіти жінками журналіста - J), а й знаходить відповіді на питання щодо свої подібності з сином Чорної вдови. Письменник розкриває читачам історію її нещасливого кохання та родинну трагедію.

Алоїз помічає зміни в собі з приїздом до Унгвара:  «Він став замкнутішим, стриманішим. Куди дівся хвацький капітан, душа компанії та підкорювач жіночих сердець? Химерна уява знову заполонила його свідомість, як і в юності. І він з головою у неї поринав» (С. 87-88). Ще більше відчуттів роздвоєння особистості аж до страху божевілля відчув Алоїз після переселення в нього душі Пелехатого. Вони спілкувалися через талісман – «плаский керамічний чорний кіт із зеленими очима» (С. 87), якого подарувала Пелехатому Маня. Образ чорного кота – символічний і містичний водночас. З часом капітан відчув, що в ньому з’являються нові риси поведінки і характеру: поцілунки Евенліни, пристрасне  кохання з Манею – у цих диких непристойностях вгадувалася рука Пелехатого.

У тексті грайливо і відверто прописано фемінну й маскулінну тілесність та еротизм. У дуже лаконічній характеристиці постає образ Мані: «Кожен її рух говорив про спраглу до пригод душу і чуттєве тіло. Тонкі чорні брови і правильної форми ніс надавали палкому поглядові трохи ніжності. А білі зуби блищали через привідкриті вуста» (С. 57). Автор нічого не приховує та розважає читачів епізодами чи то з Манею, яка завжди «стікала бажанням» і була готова до любощів, чи сценою, де Марта з’ясовує стосунки з Алоїзом, приймаючи його за Пелехатого:

« - Мало того, що передримбав півміста і виставив мене на посміховище, ти вже знущаєшся з мене таким варварським способом,  вона присіла на ящик і почала ридати» (с. 224)

       «- Я хочу, щоб ти мене взяв просто тут! Ось на цій діжці! Давай! Ти ж у нас крутий жеребець! – її руки вже розстібали капітанові штани.

Той стояв ошелешений діапазоном жіночих емоцій за одну секунду.

- Візьми мене! Візьми! – стогнала вона, задираючи спідницю. – Виконай нарешті свій подружній обов’язок» (С. 225).

Фіксування кожного руху жінки, відтворення її нервового збудження та передача емоційних дотепних реплік – художній прийом, який спонукає бачити в цьому епізоді не внутрішню трагедію зрадженої дружини, а кумедну сцену.

Образи жінок – індивідуальні й типові водночас. Марта і Маня – жінки сучасні. Чорна вдова Тереза Клобушицька – жінка свого часу. Її автор змальовує з особливим аристократизмом: «Попри роки, господарка виглядала кралею, і Алоїз із Любчиком навіть перемигнулися. В неї було гарне обличчя, як у музи з трагедії, з великими вдумливими очима, класичним профілем, ніжними вустами. Її густе каштанове волосся було заплетене на голові з пуританською простотою і це ще більше прикрашало її благородну голівку, гарну, як статуетки. Вдова була в чорній оксамитовій сукні та траурному чепчику. В жалобі її мармурове обличчя здавалося ще білішим»(С. 173), «… у ній було стільки грації, внутрішнього тепла і краси, що капітан не розумів, чому люди її так бояться» (с. 178)

Пристрасть до жінок – іманентна риса характеру Алоїза, Пелехатого і «майбутнього лауреата усіх літературних премій» Любчика. Інші персонажі роману не менш колоритні та цікаві.  Лікар Новак, Сруль Лейбович (він же професор Бідака), завідувач єпархіальної бібліотеки або архіваріус Фердинанд Ніктус, полковник Томаш Сюч, Маня, Федя Капушанський  і навіть чорна вдова Тереза Клобушицька – образи, які буквально списані з їх прототипів, які можна знайти у реальному житті чи, принаймні, у легендах, що ходять Ужгородом. Динамічності сюжету надають тісно переплетені історії, які щоразу вливаються в основну лінію сюжету. Такою є історія Чорної вдови, фрагменти життя Ніктуса, штрихи з життя сторожа Митайка.

 Місто Унгвар у ХІХ столітті – ще один повноцінний образ роману. Письменник вміє не просто описувати топоси, а розкривати їх історичну цінність й значущість, передавати дух часу. Читаючи ці описи, уявою мандруєш старовинними вуличками, «давньою бруківкою, викладеною ще річковою галькою, повз кафедральний собор аж до самого замку»; відчуваєш тишу на вулиці Капітульній («тут було затишно, як у Бога за пазухою»); споглядаєш чудову терасу у «Короні». Так і хочеться зазирнути в «Чорного орла» і «Білого капітана» і навіть побачити той містичний цвинтар з міжчасовим коридором та шибеницею.

Це містичне місто. «Унгвар належав до тих міст, які краще один раз побачити, ніж жити тут до скону» (С. 57), «не місто, а якась суцільна кара!» (С. 134). О. Гаврош використовує художній мотив мандрів у часі як типовий прийом втечі від реальності, показу психології роздвоєної душі і роздвоєного штибу буття, а разом з тим і як можливість висвітлити історико-культурний пласт життя міста в іншу епоху. Уважне ставлення не тільки до героїв, розгортання сюжету, а й до історичної епохи, яка виступає тлом зображених подій, до найменших деталей і дрібниць – ще одна риса стилю письменника. В цьому романі – опис одягу, житла, побуту жителів Унгвару та його околиць кінця ХІХ ст.

 «Алоїз із цікавістю спостерігав за місцевим народом, що траплявся їм дорогою з кошами на спині та мотиками в руках.  Тутешні носили грубі домоткані сорочки з вишивкою. Ходили переважно босими. Щоправда, деякі несли топанки у руках. Ці йшли, видав, десь на празник. Хлопи голили засмаглі лиця і коротко стригли вуса. Білолиці дівчата на русявих голівках часто мали віночки.  Одне слово, Алоїз відчував себе у слов’янському царстві, де зима страшна, як ведмідь, а весна лагідна, як овечка. …

… Рум’яні руські молодиці із синіми, як цвіт льону, очима, у червоних, як мак, спідницях та їхні газди у просочених смальцем калапах із журавлиним пером пролітали перед взором капітана, який замріяно оглядав цю дивну землю, де нужденність переплелася з Божою благодаттю». (С. 161 – 162)

Насолоджуватися читанням і смакувати словом – так можна означити подібні епізоди. А їх у романі достатньо. А ще дотепна мова, з іскрометним гумором та іронією: «Вони сиділи у бричці і дивилися на ранкове небо. Небесні баранці пропливали над ними. Листочки приязно шуміли, пташки виспівували і до сліз хотілося жити» (С. 186).

 Літературні ремінісценції, алюзії, інтертекст – обов’язкові елементи поетики роману та загалом стилю О. Гавроша. «Веселий цвинтар» В. Стуса, цитати з творів П. Тичини, згадування популярного у 90-ті роки ХХ ст. роману «Польові дослідження з українського сексу» Оксани Забужко та інших художніх книг (Жуля Верна, Фенимора Купера, натяки на книгу Джонатана Свіфта і навіть власну «Галуна-Лалуна, або Іван Сила на Острові Щастя»),   – пожива для філологів, впізнаваний ерудованими читачами літературний контекст, дзеркало авторських інтенцій.

Епілог – відверта гра письменника з читачем, який може почувати себе обдуреним, адже до кінця не розуміє хто ж в божевільні. Пелехатий – журналіст ХХІ століття, який з’їхав з глузду, заглибившись у читання книжки «Нечиста сила у закарпатських віруваннях», та списав усе маренням про ХІХ ст., а, отже, всі події – то плід його галюцинацій та хворої уяви, чи все-таки Капітан Алоїз, який в останню мить вирішив теж стрибнути у міжчасовий коридор. Перша версія – логічна, а друга – наслідок обраної і проведеної впродовж роману лінії паралельного існування двох часопросторових світів як двох способів буття людини. Роман «Капітан Алоїз» – художній зразок активного читання і співтворчості.

Метафоричність, синтез теперішнього і минулого, реальність та уява, історичні екскурси та психологізм характеротворення, іронія, пародійність, алогізм – далеко не весь інструментарій, який використав Олександр Гаврош, вибудовуючи захопливий  художній світ надзвичайно читабельного, особливого у творчому доробку письменника роману «Капітан Алоїз».