Різдво колише чарівною паличкою над світом,

і ось все стає м’якшим і гарнішим.

Норман Вінсент Піл

Зимові свята… Щороку з їхнім наближенням у душі з’являється особливий настрій. Адже Різдво є одним із найбільших родинних свят в Україні.  Тому з таким бажанням взяла до рук книжку «Різдвяний песик» Олександра Гавроша, відомого закарпатського журналіста та письменника.

Уже сама назва твору говорить про головного героя та обставини, в яких він опиняється. Але «Різдвяний песик» − це історія не тільки для дітей, але й для дорослих. У книжці розповідається про другий день Різдва маленького містечка в Карпатах. На жаль, для багатьох він минає без відчуття свята. Самотній вчитель математики знову зі своїми сумними роздумами, сім’я Грубасів активно вирішує ділові справи, хтось закрився в домі та злиться на всіх довкола, в інших чимало своїх клопотів. Кожен  зайнятий собою, не має колективної єдності, відчуття свята, духу Різдва (хіба що в уяві дітей). Проте десь глибоко в душі всі бажають справжнього дива. Однак вдається це тільки одному з них – маленькому семирічному Юрчикові зі щирим дитячим серцем. Саме йому пощастило побачити справжнє Різдвяне чудо.

Від прочитання твору я отримала емоційне задоволення. З перших рядочків поринула в чарівний світ казки. Йшла крок за кроком із самотнім різдвяним песиком, який з надією на прихисток чалапав глибоким снігом за старим учителем Ігорем Івановичем «(котрого учні поза очі називали по-домашньому «І.І.»)» і «який жив самотою на останньому поверсі цього найбільшого будинку маленького містечка». Він брів і розмірковував уголос про втрачений дух Різдва. До речі, це нині справді велика проблема.

Я співчувала Юрчику, якого друзі не взяли колядувати, переживала за долі Рисі й Оленя, замріяно спостерігала за янголами, що вішають  зірки, хвилювалася за майбутнє песика Пуці. «Сміємо припустити, − пише Олександр Гаврош, − що назва песика походить від місцевого словечка «пуцувати», що означає «чистити». Бо ж він був чорний, як щітка сажотруса».

Автор майстерно описує пригоди різдвяного песика та його товариша. До речі, чи не є Пуці уособленням чогось незвичайного, наприклад, духу Різдва, а Юрчик – тим, хто повинен його відродити? У нас звикли говорити, що майбутнє залежить від нового, підростаючого покоління. Так само і тут: доля звірят, янголів і самого свята − в руках дитини.

Зустріч песика із хлопчиком, розмова звірів у лісі – ці частини, на мою думку, є найкращими, бо в них письменник розправляє крила таланту повною мірою.

Сюжет і багатошарова композиція побудовані гармонійно. Подієву основу казки становить розповідь про пригоди різдвяного песика Пуці та хлопчика Юрчика, а також персонажів, з якими вони зустрічаються. Ідею художнього твору можна правильно визначити лише після глибокого осмислення сюжетної лінії, конфлікту, образної системи.

Загалом композиція «Різдвяного песика», який складається з кількох сюжетних ліній, наче гра, в якій ти повинен пройти певні етапи, щоб досягти фінішу. Побудову твору можна порівняти із різдвяною ялинкою, гілки якої − це колізії твору.  Також така піраміда може уособлювати персонажів, де на нижчому рівні знаходяться сім’я Грубасів, пані Куделя, трохи вище розміщена родина Бевзиків, ще вище − мама Юрчика та Марійка з Васильком, а найвище – вчитель Ігор Іванович та Юрчик, які вірять у Різдво. Будинок теж можна порівняти із ялинкою, в якому колядують діти. Найцікавішим є те, що під час Різдвяних свят верхівку ялинки ми прикрашаємо зіркою, і тут вона теж присутня.

Люди перестали вірити у щось надприродне, однак є речі, які потрібно не розуміти, а сприймати серцем. Юрчик – дитина, він ще не зіпсований суспільством, він вірить у диво щиро і по-дитячому, а тому саме він бачить янголів, говорить із тваринами та повертає падучу зорю на небо.

Характеризуючи персонажів, Олександр Гаврош їх не ідеалізує, а реалістично описує. Про зовнішність та характер героїв він говорить мало − ми дізнаємося про них за вчинками.

У цьому творі Олександр Гаврош порушує питання щоденного вибору, віри у власні сили, боротьби добра і зла, справжніх і фальшивих цінностей тощо. Казка відображає сучасне суспільство з його проблемами самотності, спілкування, взаєморозуміння. Ідея пошуку зірки метафорично відображає ідею пошуку власного «Я», прагнення самоствердитися, реалізувати мрії, здобути порозуміння, а головне – щастя. Адже, як кажуть у народі Оленя: «Тому, хто відпустить зірку назад на небо, здійсниться в подяку будь-яке бажання».

«Різдвяний песик»  написаний ясною мовою. Олександр Гаврош не вдається до яких-небудь складних літературних прийомів. Казка читається легко і на одному диханні. Весь час кортить дізнатися, що буде далі, що трапиться з тим чи іншим персонажем. Тут немає екскурсів у минуле чи подорожей у майбутнє, зображено події одного вечора, власне -- декількох годин, однак для когось вони були дуже важливими в житті, а хтось їх марнує. Мова твору милозвучна, багата художніми засобами, що допомагає краще зрозуміти образи, розкрити тему.

Прочитавши цю неймовірну історію на 48 сторінках ошатної ілюстрованої книжечки, у мене з’явилося передчуття свята. «Я шануватиму Різдво у моєму серці, і спробую зберегти його протягом усього року», − писав колись Чарльз Діккенс, і так само хочеться сказати мені. А наступного року взяти знову до рук книжку Олександра Гавроша «Різдвяний песик», аби відчути, чи змінилася я за рік і чи продовжую вірити в диво.