Є книжки, які безумовно претендують на широке визнання, та, в силу певних обставин, залишаються мало поміченими критиками й читачами. Останнім часом читацький загал захоплюється нескінченним ланцюгом сумнівної перекладної літератури, оминаючи увагою зразки літератури української, якісної та гідної.

Цьогоріч маємо перевидання двох книжок про розбійника Пинтю неординарного за широтою творчого діапазону письменника Олександра Гавроша – «Пригоди тричі славного розбійника Пинті» (в-во «Богдан») і «Розбійник Пинтя у Заклятому місті» (в-во «А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га»). Перевидання пройшло майже непомітно, хоча і перша, і друга книжки заслуговують на уважне прочитання. Що не кажіть, а О. Гаврош написав книжки, що стали явищем в українські літературі, і не будемо обмежуватися словом «дитячій», оскільки обидві повісті – для всіх вікових категорій. Це казки для дорослих, які колись були дітьми, і для дітей, які колись стануть дорослими.

Хочу зупинитися на книжці «Розбійник Пинтя у Заклятому місті», оскільки саме її можна сміливо покласти поруч із відомими казками Льюїса Керрола, Лімана-Френка Баума, Джона Роналда Руела Толкіна. Книжка особлива, можна сказати, оригінальна. Аналога їй у нас немає. Поставивши перед собою завдання написати український казковий епос, автор створив надзвичайно цікаву за змістом і текстовим наповненням хроніку, на ґрунті фантастичних народних казок, побудував абсолютно новий неповторний світ. І не варто шукати паралелі чи наслідування - роман самобутній вже тим, що головним героєм його є легендарна, навіть історична особа, яка, завдяки фантазії письменника, стає на деякий час персонажем абсолютно літературним. О. Гаврош має дивну дитячу здатність не відтворювати, а вигадувати історії людей, та й самих людей зокрема. Тож звернемось до тексту і головного героя – розбійника Григора Пинті, якого сам австрійський цісар хоче повісити.

Це «вусатий молодик у вишитому киптарі та білих ногавицях» [c.68], кмітливий опришок, в голові якого «стільки думок, і часом таких різних, що між ними легко було заблукати» [c.70]. Пинтя в школі не вчився, за своє життя не подужав і кількох томиків книжок, проте його нахабність і рішучість здатні вивести з будь-якої складної ситуації. Сам про себе Пинтя говорить, що він – «чолов’яга безпросвітно темний, манерам не навчений, однак серцем чистий» [c.177]. Поруч із ним ніколи не можливо знати що трапиться в найближчі п’ять хвилин. Можливо, тому, переслідуючи у весняному лісі незрозуміло-зеленого зайця, легендарний опришок кидається за ним в печеру і попадає в Закрайсвіття – країну карпатських казок. Хто мешкає в цій країні? Крім «майстра перевтілень» – Зеленого зайця,– тут є мисливець, який нікого не вполював, – Прунслик. В Мертвому лісі товаришів рятує від потерчат людино-пес – Янош Кудлош, та пристає на Пинтьову пропозицію мандрувати разом до Заклятого міста мертвий лицар Молибог. Не дивно, що на розбійникову щирість реагує добрий дракон Шаркань, рятує мандрівників від мідного бика і навіть віддає за друзів своє життя, захищаючи їх від Вогняного дощу. В Заклятому місті править король Урбан ІІІ, донька якого, ставши після смерті дводушницею, перетворює чоловіче населення міста в кам’яні скульптури. Це вже не та прекрасна дівчина, з уст якої злітають троянди, а позаду виростають срібні сади. Але завдання Пинті – розчаклувати красуню і визволити від чарів своїх побратимів. В одному з міських будиночків опришок знаходить білого сліпого щура Фаралампаса, що дуже багато знає, оскільки сточив не один фоліант тітоньки Пудермантель. А ще дванадцятиногий кінь Татош, власником якого є той, хто дістане з його вуха Вогняний батіг-корбач, Кам’яний Піп, Погонич хмар та інші малі й великі мешканці дивної країни. Тут Пинтя зустрічає своє велике кохання – одну з дванадцяти повітруль Церцерушку і вимушений змагатися з її матінкою – злою чаклункою Ґанджі-бабою.

 Як належиться справжньому герою, Пинтя рятує принцесу Геремію і Закрайсвіття від темних чарів, однак, відмовляється від особистого щастя, заради порятунку товариша.

В останніх розділах, наче передчуваючи завершення своїх тижневих пригод, Пинтя стає закохано-сентиментальним, називає Церцерушку зернятком, пір’ячком, янголом, любонькою. Його серце розривається від туги. «Невже ти можеш нас роз’єднати?!» – звертається опришок у важку хвилину до Господа [с. 287]. Проте, він таки мусить «урвати свої закохані плачі і стати до герцю» з Вогняним дощем.

Притаманна книжці О.Гавроша своєрідна еклектика в мовленні: казкова розповідь поєднується із сучасними термінами і сталими виразами, афоризмами. Фразеологізми зустрічаються в зовсім несподіваних місцях, начебто для зв’язки тексту, і в такий спосіб акцентують на собі увагу.

Красномовний в романі не тільки Пинтя. Щур Фаралампас сіє такими епітетами і смачними словечками, яких пересічний читач, мабуть, і не чув. Наприклад, коли сердиться, білий мудрагель називає Пинтю «пасинком природи, неотесаним невігласом, недбайлом з далекого лісу,» [c.177]. Текст рясніє прислів’ями, приказками і навіть непрямими цитатами Соломона й Гіппократа. Улюбленим прислів’ям Пинті є: «Покірного доля веде, непокірного – тягне!». З уст вченого пацюка злітає безліч афоризмів. Говорять прислів’ями і Кам’яний Піп, і Ґанджі-баба, і навіть кінь Татош. Цікавими також є вплетені в текстову канву порівняльні звороти. Наприклад час утікав, «як пес, що поцупив гусяче крильце» [с.242]; закрайсвітяни вразливі, «як дівчата на виданні» [с. 293]; «бідний, як церковна миша»; «худий, як копчений біс» [c.148]; ніч темна, «хоч в око встрель». План в голові в отамана «витанцьовується», а принцеса на радощах «вліпила йому < Прунслику > гарячий поцілунок». Лайливі слівця та «прокльони», якими частують один одного бойові побратими, наскрізь просякнуті народним гумором: «щоб вам пси губи лизали» [c. 266], «холера б тебе вхопила» [с. 266], «дідько б їх тріпав» [с. 188]. Тим не менше, розбійник Пинтя – християнин. В складних обставинах він згадує і Господа, і ангелів.

Як і Середзем’я Толкіна, чи Країна Оз, Закрайсвіття має свою географію. За Тихим озером, що на краю світу, росте Мертвий ліс. За ним, на безкрайній рівнині, – висока, аж до небес, тополя, де розміщена домівка дракона Шарканя. За Скляними горами – Закляте місто, Шовкова держава, Царство песиголовців. Щоб потрапити в царство Ґанджі-баби, треба подолати Кипляче море і країну Кам’яного попа, що колись був злим чаклуном Гандибуком. Десь там є Жорна Часу, куди навіть зла відьма не потикається. І літає над країнами й пустелями, спалюючи все на своєму шляху, Вогняний дощ. Звісно, щоб подолати всі ці простори, наш герой вимушений пересуватися якщо не на чарівному коні, то на драконі, оскільки на кожному кроці на нього чигають пастки й небезпеки.

Другим по силі головним образом роману є чаклунка Ґанджі-баба, зла і мстива, проте, вважає себе рятівницею Закрайсвіття, символом справедливості. Про себе вона говорить біблійними фразами: «Я не належу до тих, хто отримавши ляпас із правого боку, підставляє лівий» [c.228]. Автор описує її, як жінку «з мідним волоссям, вродливу, як богиню», очі якої, «наче найкоштовніші смарагди» [с.180]. Їй сімсот сімдесят сім років і справжнє обличчя її – за словами Зеленого зайця – страшне, як смерть [с.252]. Відчуваючи в розбійнику гідного суперника, Ґанджі-баба застосовує і чари, і погрози, і лестощі. Вона ідеальна в своїй красі й небезпеці. Не даремно Фаралампас, зрозумівши суть чаклунки, говорить: «Жінки… От бісове поріддя! Однією рукою простягає хліб, а в другій тримає камінь» [c.251]. Саме зла відьма стає на заваді Пинтьовому коханню і особистому щастю.

Повною протилежністю їй постає повітруля Церцерушка – ясноока, білява красуня, напівжінка-напівптах. Вона начебто й відповідає взаємністю на почуття Пинті, і, водночас, уникає його, наче вислизає з рук, змушує розбійника то «раювати душею», то страждати. Наприкінці  Пинтя збагнув, що він був якоюсь дивною іграшкою в руках таємничих сил, які через нього вирішували свої хитромудрі справи [c.289]. «Видно вона хотіла, щоб я визволив від чарів їхнє Закрайсвіття» – думає він над сенсом своїх небезпечних пригод, а отже подвиги свої тричі славний розбійник Пинтя здійснює заради коханої. Останні розділи книжки насичені міркуваннями над тим що відбулося і над ставленням до минулого. Це свідчить про душевну глибину і природну мудрість простого «хлопця з лісу», який звик «спати на камені, вкриватися вітром і гризти чорний хліб» [с.229]. Одної миті Пинті здалося, що за тиждень «промайнуло ціле життя – гостре, дивовижне, сповнене пригод і небезпек» [с.290]. Тричі славний розбійник наче прокидається від феєричного сну, зрозумівши, що Вогняний дощ в нашому реальному житті – це просто дощ, дракон – це дивна двоголова ящірка. А ще усвідомлює, що їхнє кохання з Церцерушкою неможливе ще й тому, що вони були б занадто щасливі в цьому світі. Пинтя струшує із себе невимовну тугу за нездійсненним і зустрічає побратимів-розбійників словами: «Якби ви знали, що я без вас знайшов! І що я без вас утратив» [с. 297]. Життя продовжується і отамана чекають нові пригоди.

Чи можна сказати, що книжка не цікава?! В жодному разі! Треба підкреслити, що завдяки розкутості думки, польоту фантазії, вправного поєднання образів, сюжетів і персонажів з різних народних казок та історій, Олександру Гаврошу вдалося створити багаторівневу фантастичну реальність, барвисту сагу про неймовірні пригоди легендарного героя. Якщо в першій книжці про тричі славного розбійника («Пригоди тричі славного розбійника Пинті») автор обмежується певною притчовою біографічністю, прив’язкою до місцевості і подій, то в другій («Розбійник Пинтя в Заклятому місті») фантазія вже не має меж у часі і просторі. Багатство мови, поєднане з простотою викладення – ось що характерне для книжок закарпатського письменника.

А продовження буде, і ще невідомо куди помандрує тричі славний розбійник Пинтя в пошуках пригод і нових подвигів.