Подаємо оцінку літературознаців і критиків книжки Володимира Даниленка «Грози над Туровцем», що, на думку критиків, має серйозний шанс на отримання премії. 

В українській прозі завжди була проблема сильного героя, який викликає симпатії і якого хочеться наслідувати. Ця проблема існувала в класичній літературі, адже доволі неоднозначним є образ кримінального злочинця Чіпки з роману Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Суперечливий образ Туркині з повісті Ольги Кобилянської «У неділю рано зілля копала», яка в пориві відчаю отруїла свого коханця, комічні у своїй дріб’язковості персонажі Івана Нечуя-Левицького, нещасні герої новел Василя Стефаника, рефлексуючі та слабкі герої Михайла Коцюбинського.  

Мало що змінилося і в літературі 20-30-х років ХХ століття. Неврівноважені, дріб’язкові, хворобливі, слабкі герої повісті Миколи Хвильового «Санаторійна зона», марнославний і рефлексуючий Степан Радченко з роману Валер’яна Підмогильного «Місто».

Плакатні і штучні герої літератури соцреалізму – сталевари, інженери, хлібороби, вчені, вчителі, воїни української радянської прози, що несуть у собі  класовий пафос, ненависть до західного світу й людей, що по-справжньому люблять Україну і готові віддати за неї життя. У літературі, не зіпсованій соцреалізмом, позитивний герой – нервовий, рефлексуючий, як у прозі Григора Тютюнника, Романа Андріяшика, Валерія Шевчука.

Нові перспективи відкрилися перед українською прозою після 1991 року, коли на руїнах соцреалізм почалося створення повноцінного і сильного героя, не скаліченого колоніальною ущербністю та класовими догмами. Але шлях до сильного героя в літературі доби незалежності був важким. Якого героя народила література 90-х років та початку ХХІ століття? Безпритульних невдах у прозі Євгена Пашковського, Олеся Ульяненка і Михайла Скаліцького; самозакоханих грантоїдів у прозі Юрія Андруховича і Оксани Забужко; обізлених і цинічних маргіналів у прозі Ірени Карпи та Світлани Поваляєвої; героїв, далеких від реального життя, у прозі Софії Андрухович та Любка Дереша. У літературі, що претедувала на статус високої, герой виявився слабким і малосимпатичним.

Сильний герой української літератури доби незалежності, не обтяжений  колоніальними комплексами і класовими забобонами, почав з’являтись у літературі масовій. У бойовиках і детективах Леоніда Кононовича, Станіслава Стеценка, Василя Шкляра, Миколи Панасюка, Андрія Кокотюхи створено українського супермена, схожого на Джеймса Бонда. Однак таким змушувала його бути жанрова природа масової літератури.

У цей же час в українській прозі з’явилися письменники, що не вписувалися в жанрові ознаки  гостросюжетної літератури, які створили іншого героя – розумного, сильного, вольового, благородного, якого хочеться наслідувати і брати з нього приклад. Увібравши в свою творчість кращі риси української та зарубіжної літератури, вони заклали основи сучасної, вільної від плакатного соцреалізму прози з сильним і позитивним героєм. До таких письменників сьогодні належить Володимир Даниленко.

У обговоренні творчості цього автора, що відбулося  в Національному музеї Тараса Шевченка, взяли участь доктор філологічних наук, професор Інституту філології Київського національного університету імені Т. Шевченка Людмила Грицик,  доктор філологічних наук, професор Інституту філології Київського національного університету імені Т. Шевченка Григорій Штонь, доктор філологічних наук, професор Київського національного університету культури і мистецтв Антоніна Гурбанська, голова Національної спілки письменників України Михайло Сидоржевський, критик Світлана Єременко. 

 У своєму виступі голова НСПУ Михайло Сидоржевський розглянув художній світ і манеру письма в оповіданнях із книжок «Місто Тіровиван», «Сон із дзьоба стрижа» і «Грози над Туровцем».

– Якщо говорити про оповідання Володимира Даниленка, то він, Василь Портяк і Любов Пономаренко – сьогодні три  найпомітніші майстри оповідання в сучасній українській літературі, – сказав Михайло Сидоржевський. – У В.Даниленка є оповідання, що дало назву книжці «Сон із дзьоба стрижа». Якби укладалася антологія кращих сучасних оповідань світової літератури, то від України можна було б включити саме це оповідання.   Мистецтво художньої деталі у поєднанні з психологізмом, магічністю, підтекстом і несподіваним та яскравим фіналом роблять оповідання В.Даниленка перлинами сучасної літератури.

Під час обговорення йшлося про те, що проза В.Даниленка не вписується в канони масової літератури. Герметизмом позначені його книжки «Місто Тіровиван», «Сон із дзьоба стрижа», «Кохання в стилі бароко».  Зовсім іншим постає Володимир Даниленко у збірці повістей «Тіні в маєтку Тарновських». Як слушно зауважив В’ячеслав Шнайдер, у цій книжці автора герметичні та загадкові «символи його магічного реалізму замінюються логікою, ясністю думки, теоретизуванням героїв».

Аналізуючи повісті Володимира Даниленка, доктор філологічних наук, професор Київського національного університету культури і мистецтв Антоніна Гурбанська робить висновки:

– Для прози Володимира Даниленка характерна дифузія жанрів, психологізму й ліризму, взаємодія лірики й епіки, тяжіння до умовних форм, фольклорних алюзій та міфопоетичних художніх прийомів, так званий магічний реалізм – поєднання дійсності з фантастичною стихією. Основним засобом прозописьма автора є внутрішній монолог, який найбільш точно відтворює безпосередні психічні процеси в екстремальній ситуації екзистенційних переживань. Письменник широко використовує змістові типи внутрішнього монологу – монолог-спогад, монолог-роздум, монолог-мрію, завдяки яким не тільки експлікуються ретроспекції та біографії персонажів, а й подається важлива когнітивна інформація для створення їхньої цілісної морально-психологічної характеристики. Водночас він використовує і типи внутрішнього монологу, в основу яких покладений наративний критерій: потік свідомості, внутрішній монолог, контрольований і спрямований свідомістю.

У виступі критика Світлани Єременко йшлося про романи Володимира Даниленка. Аналізуючи його творчість, вона розповіла про особистий досвід знайомства з творчістю письменника:

– Я завжди багато читала. Особливо зарубіжних письменників. Після Умберто Еко, Мілана Кундери, Орхана Памука, Джона Фаулза, Харукі Мураками намагалася читати і сучасну українську прозу, але була вражена великою кількістю в ній вульгарності, цинізму, чорнухи, маргінальних героїв і просто нецікаво написаних історій. Але одного разу на очі потрапила книжка невідомого для мене Володимира Даниленка «Кохання в стилі бароко». Чесно кажучи, мені сподобалася назва і обкладинка. Проковтнувши на одному подиху книжку, згодом я прочитала все, що він написав. Даниленка не соромно поставити в один ряд із кращими світовими авторами. Кожен наступний його роман  не схожий на попередній. Центральною проблемою творчості Володимира Даниленка є дефіцит любові в сучасному світі. Всі людські нещастя в його творах обертаються навколо цієї екзистенційної проблеми.   

У виступі доктора філологічних наук, професора Київського національного уінверситету імені Т.Шевченка Григорія Штоня прозвучав поколіннєвий аналіз літератури. 

–  В українській літературі з’явилося  нове покоління прозаїків, які створили нового героя, що постав на руїнах імперії, – сказав Григорій Штонь. –  Вони розірвали з традицією радянської спадщини і творять іншу літературу.  Серед цих прозаїків творчість Володимира Даниленко займає свою нішу, що робить її несхожою на творчість, скажімо, Павла Вольвача або Степана Процюка. Він постійно експериментує і намагається творити прозу не таку, як була до нього. У прозі важливу роль виконує розповідна манера. В романі «Клітка для вивільги» з книжки «Грози над Туровцем» мені імпонує позиція оповідача, яку займає підліток Владик. Він намагається триматися нейтрально до подій, що відбуваються навколо нього, і саме ця відстороненність і безпосередність надає його розповіді ефекту реалістичності.

Людмила Грицик розвинула аналіз екзистенційного аспекту творчості Володимира Даниленка:

– Я хочу продовжити тему екзистенційних проблем сучасної людини у творчості В.Даниленка. Особливо це стосується проблеми дефіциту любові, віри, страху від старості, смерті, конкуренції. Всі ці проблеми є в «Грозах над Туроцем» – найбільш зрілій книжці письменника, в якій він створив власний міф історії України.  У цій історії є галерея сильних героїв, які поєднали в собі кращі людські якості: розум, силу духу, любов до своєї землі, благородство. Всі твори в книжці «Грози над Туровцем», а це роман, повість і оповідання, тісно пов’язані між собою системою наскрізних персонажів, що пояснює жанровий підзаголовок – родинні хроніки. Фактично це історія українських родів, з яких постає по-сучасному осмислена історія нашої країни.

У фіналі обговорення творчості В.Даниленка літературознавці і критики зробили висновок, що після Революції Гідності українське суспільство потребує іншої літератури. Це має бути література, в якій героєм нашого часу постає не наркоман чи безпритульний, не алкоголік чи невдаха, а розумний, сильний, вольовий, успішний, благородний герой, здатний на рішучі вчинки і самопожертву. В Україні змінилося суспільство, і має змінитися якість літератури. На авансцену української історії вийшов сильний герой, тому герой-невдаха, до якого український читач звик з класичної літератури, має відійти на літературні маргінеси. Українці стали активною сучасною нацією, яка потребує іншої літератури. І саме такий тип героя постає з книжки Володимира Даниленка «Грози над Туроцем», суголосної пробудженій від колоніального сну Україні.