«Всі болота на вигляд однакові», – метафорично зауважує письменник Василь Тулай, який під прицільною лупою розбирає ідеологічні конструкти «вєлікого русского міра» у своєму новому романі «Пластилін імперії» (Discursus, 2023). Автор пропонує читачеві глибоке занурення в ті постулати, які масово насаджуються росіянам із телебачення і формують їхній світогляд: тут знаходимо і феномен вождя; і війну за православну віру з фашистами, які розпинають «русскіх мальчіков»; і одухотворення насильства; і пропаганду недооцінки сил противника. Василь Тулай не дарма обирає саме таку назву для свого роману: пластилін – матеріал для будівництва, але, разом з тим, він так само гнучкий, як і брехлива ідеологія «русского міра».

На перший погляд, роман «Пластилін імперії» Василя Тулая – це історія Прохора Лєвадова, колишнього зека, який вирішив доживати свого віку в монастирі, або «богодільні», як його називає сам автор. Його дружина вчинила самогубство, і Прохор не може спокійно жити у своїй квартирі. А в «богодільні» – годують, одягають, та й в’язничних знущань вже немає. Тому для головного героя цей монастир стає певним раєм, хоча постулати віри йому чужі. Цікаво, що саме Прохор Лєбєдєв (чи не єдиний) до самого фіналу роману зберігає сумнів в ідеологічних концептах «русского міра». Спершу йому «було байдуже до суспільних процесів інших країн, його це не обходило. Навіть чужі революції нічого не важили, він був мешканцем іншого світу, в якому кожен боровся виключно за себе і для себе». А згодом він зрозумів, що усі герої «оттєчєства» – це фальш, брехня і лицемірство, на кістках яких побудована російська ідеологія.

У романі відчувається глибокий аналіз російської ментальності, де часто виокремлюється конфлікт між зовнішнім блиском та внутрішньою вродженою недосконалістю. Усі добровольці визвольної місії на Донбасі, так звані «паломники» – це натовп колишніх в’язнів – грабіжників, убивць, моральних виродків та іншої нечисті. Це люди, яким немає місця в квітучій росії від Варшави до Персії, яким чужа будь-яка ідеологія, крім ідеології насильства. Відчуття вторинності всюди супроводжує і Прохора Лєвадова: і в загороджених мурах кремлівського палацу, де траєкторія його руху чітко контролюється, і на безлюдній дорозі в нетрях імперії, десь між монастирем і домом. Майстерно виписана Василем Тулаєм психологія особистості «русского» визволителя вражає: «Хто захисники? Ті, що в церкві плюють? Братан, не ті люди, клянусь! – Лєвадов вигукнув так проникливо, що послушник втратив охоту сперечатись!». Він усвідомлює усю фальшивість насаджених російських наративів, однак все одно йде на війну добровольцем – заради цікавості і підтримки «брата» Андрєя .

Однак, роман «Пластилін імперії» – це не тільки історія зека Прохора Лєвадова, який став героєм-визволителем на росії. Автор використовує різноманітні персонажі: від простих тюремників і катів до брехливих пап, священників, політиків, чиновників і навіть до самого вождя «вєлікої расії», щоб розкрити усі складнощі ідеологічних конструктів «русского міра». Василь Тулай намагається проникнути у підсвідомість усіх «ваньок» і розповісти історію з іншого боку, поглянути на неї чужими очима.

Так, на сторінках роману читач знайомиться з батюшкою Лазарем – «правильним попом», бо «ідейним», який хреститься перед портретами путіна, возвеличує ідею боротьби з малоросією і мріє бути похованим біля Сталіна: «І він, батюшка, як покличе Путін, відмовиться від сану й підкладе йому своє плече! Бог дозволить, Бог завжди з росією. Батюшка Лазар певен, що Христос також дивиться на світ очима путіна». Саме він переконує ФСБ-шника Сальнікова, що Прохор Лєвадов може бути добровольцем на війні в Україні, і тільки згодом розуміє, що його вислужування перед владою не мають ніякого сенсу: він назавжди замкнутий у цьому монастирі.

Цікаво сконструйований автором інший психотип – Андрєй Суханов, послушник, чернець і схимник, який теж піддається магії ФСБ-шних промов. Він першим переконує Прохора, що потрібно воювати з фашистською хунтою на Донбасі, яка не шанує православну віру. Але він і першим відступає, коли Сальніков приїжджає забирати добровольців. В Андрєя завжди борються дві сутності: праведник, який розуміє, що вбивство – це страшний гріх, й ідейник, який прагне допомогти православним браттям. Тільки жорстока дійсність поля бою відкриває йому очі на задурманення ідеологемами неіснуючого «русского міра»: «Перший день війни вивітрив з  голови ледь не всю брехню російського телевізора, але друга частина його єства намагається відшукати іншу, вагомішу, причину його прибуття на Донбас. Тільки додаткових аргументів нуль: тут  не вішають «маленькіх мальчіков» на придорожніх стовпах, і от диво – укропи на своїх радіочастотах часто спілкуються російською. Фантасмагорія…». Внутрішній конфлікт героя між вірою в велич росії та усвідомленням її проблем стає причиною появи спротиву та невдоволення. Як результат, такі ж ідейники мучать і катують його у в’язниці як зрадника «оттєчєства» через дзвінок колишньої дружини-українки.

Один із наймайстерніших образів роману – Фйодр Сучков, права рука вождя і рідний брат Прохора Лєвадова. Саме він є автором стратегії повернення малоросії до складу росії, бліц-кригу, який обернувся для героя фарисейством. Бо секрет феномену вождя в тому, що ніякого феномену не існує: путін готовий вбивати всіх, хто хоч раз помиляється. Фйодр Сучков «виріс у сім’ї, в якій «велікая страна» була на сніданок, обід і вечерю», тому й не дивно, що він погоджується на братовбивство за ідею «русского міра». Але навіть в нього закрадаються сумніви, звісно ж, пошепки. Взагалі, все, що хоч якось може його скомпрометувати, Фйодр Сучков робить пошепки. Вірнопідданство маленьких чиновників, на яке прицільно звертає увагу Василь Тулай, є ще одним конструктом імперії: вони за путіна готові вбити, а вождь готовий вбити їх.

«Русскій мір» в романі «Пластилін імперії» перевернутий догори дриґом: «пісні про бандитів і тюрми у росії слухає більше народу, ніж божественні канти», ФСБ-шники формують «реєстр загиблих придурків», хоча самі на фронт – ні ногою, а «Пушкіни, гоголі, чахлі й бики» –це істинні імена доблесних воїнів «оттєчєства», майбутніх героїв. Процедура вербування синів «вєлікої росії» теж виписана Василем Тулаєм до деталей: спершу їх беруть вірою, мовляв, «укри розпинають немовлят», далі – грошима, по мільйону кожному в бідній і голодній країні (але неодмінно «вєлікій»), а коли вже погодилися на вмовляння – годують, одягають, водять на екскурсії, промивають мізки історією про таких самих «вєлікіх», як і росія, полководців, а далі – на благословення до патріарха у найвеличніший храм – кремль. Зомбування і шматок раю перетворюють колишніх зеків на вірнопідданців, які мчать на Донбас за перемогою, весело розстрілюють портрети Шевченка, але зовсім не весело помирають від українських обстрілів. Цікаво й те, що серед усього зброду зазомбованих добровольців, автор вимальовує героя на псевдо Мєлкий, який намагається розплющити очі своїх побратимів на всю брехню російського телевізора. Однак, усвідомлення того, що в Україні ніхто не чекає доблесних визволителів, приходить до більшості героїв тільки на полі бою, коли дороги назад вже немає.

Роман «Пластилін імперії» Василя Тулая – це нещадне зривання масок з агресивної зовнішньої політики росії, яка захована за пропагандою визволення, ненависті до фашизму, відновлення імперської величі та божого благословення на насильство, за гучними теле- і радіозакликами, неусвідомленим культом вождя, який нагадує ідолопоклонство, й за ліпленням «героїв оттєчєства» з поганого пластиліну: «Ця країна звиродніла і збожеволіла: вчорашніх «мешканців дна», алкашів, зеків, бандюг усіх мастей озброїла, кинула на війну, а тих, хто вижив, воздвигає на п’єдестали й творить із них героїв…». Щоб відвернути увагу від власних проблем, треба замилити людям очі. Тоді вони не будуть бачити фарисейства, підкупу, величезних пластів фальші, божевілля вождя й переписаної історії. Так, автор роману чітко ставить у контраст пропагандистський образ «русского міра» з реальним життям і проблемами населення.

Отже, роман «Пластилін імперії» Василя Тулая – це жорстка критика сучасного російського суспільства та ідеології, що його просуває. Автор детально описує те, як російська пропаганда використовує й перекручує історію і релігію для досягнення власних політичних цілей, зберігаючи та зміцнюючи владу. Через виразні образи та діалоги Василь Тулай проникає у найглибші закутки свідомості героїв із найнижчого соціального прошарку населення, відображаючи їхню моральну та ідеологічну боротьбу. Загалом, роман пропонує цікавий й неординарний погляд на конструктори ідеї «русского міра», викриваючи всю фальш її цінностей й псевдоетичних наративів.