1.

…Ця книга якось так, одразу, припала мені до густу, а воно й не дивно: щоденникові записки, що захотілося свої коментарі до неї на берегах (фігурально кажучи) перенести, в хронологічному порядку, в ось цю есею. Так і зроблю, без вагань й особливих саморедагувань. Авжеж!

…Такий підхід дозволяє мені бути максимально щирим, а подекуди – й щедрим, як гадаю.

***

У силу своїх теперішніх, і назагал, максимумів й можливостей, Богдан Смоляк, тут письменник і публіцист, провадить свою війну, досліджуючи й гостро відчуваючи її драконисто-гаряче дихання. Можу її назвати внутрішньою війною або «змагом людської душі», як зазначено в анонсі до книжки. І згоден, – це насправді стратегічна битва, що її провадить український народ зі своїм проклятим антагоністом  

2.

Я не визначав собі безвиїмково проаналізувати книжку Б. Смоляка «Моя найбільша війна…» Лише – окремі враження та асоціації. Спроба визначити цінність міркувань, імпресіоністичних картинок, замальовок, видів… Подумати, разом з автором, про невідворотність сили справедливості світла. Спробувати осмислити неспростовну цінність України в житті кожного з нас, і кожного – в Україні. Припускаю, що це мені, певною мірою, вдалося. У позитиві. 

Ще. Це видання є важливим, як системна лектура, і для фронтовиків, і для українців, що знаходяться в глибокому тилу.

Тиражувати додатково?!. Мабуть, це слід пропрацювати видавцям та усім зацікавленим… Назагал.

3.

Чи назвав би я ці тексти одвертим «нонфікшн»? Тут документалістика, радше, є ознакою стилю, що проникає у зміст, однозначно, – якістю. Напевне, – це «Щоденник засадничої есеїстики». Ось так. Що, день до дня, має дотик до певних струн душі й у такий спосіб самовідтворюється, як пісня серця (трохи закучерявлено сказалось, зате – межово точно).

4.

«Чи стала війна моєю у новітньому часі – з 2014 року на українському Сході? Геополітично – так, душевно – ні, тому що мала вигляд позиційного обстоювання, зі щоденними жертвами, інтересів корумпованої влади. Ніхто й не здогадувався: то була початкова фаза Третьої світової війни. Не відав цього і я. В моєму сприйнятті багато що чіпко утримувало цю локальну криваву бійню у просторі недовіри.

Та ось повномасштабне продовження Третьої світової – з 24 лютого 2022 року. Тепер це всім зрозуміло». (Це майже напочатку першої частини згадуваної книжки – «Гартування смарагду». (Друга та третя частини називаються послідовно: «Неопалима пашниця», «Багрець супроти тліну»).

Письменник, інтелектуал-інтуїтивіст, одразу хоче ословити те, що накопичилось у душі, розумі, кармічному полі. Не скажу, що це –  самопрограмування, одначе щось подібне, а ще – він у пошуках свого лексичного вираження. І тут одразу з´ясовується, що Смоляка цікавить не так відбиток зовнішньої лінійності, як очевидна надщербленість світу, що призвела до глобального воєнного потрясіння. Трагедії кожного та кожної. Саме так воно є… Війна війною.

5.

У липневих хроніках Смоляка випливло до мене словосполучення «духовний вибір». Як говорить проникливо про Петра Сороку! А саме цей напрям переважає, притаманний усій прозі П. С. 

…Я бачу, що «…вибір» – своєрідна сфера, із центром літературної філософії, охоплює творчість і першого, і другого письменників. Вона, сфера, непомітно обертається довкола центру та набуває щоразу досконалішого, ледь підсвіченого, вигляду. Не кваплячись і помалу шліфуючись. У напрямі духовного вибору.

6.

Сказав би, що Смоляк у своїх записках підійшов і до Шевченка, аби причаститися. …Але ж письменник нікуди й не відходив од свого Кобзаря. З його: «І пустиню опанують / Веселії села». Тут, власне, про те, що все здолаємо та запануємо в своїй оселі. Як же не звірити свій час за Генієм?! Війна?!. – Навіть так.

***

…Як добре та чуйно Смоляк – про Ліну Костенко: «У вимірах часопросторовому, рідномовному й соціальному креативно-пасіонарна з᾿ява уособлюється  в конкретній долі людини, котра живе як пише і пише як живе». Чесно.

7.

Усі щоденникові записи Смоляка прошиті, мов кулями, заголовними літерами – абревіатурою – ПТ (повітряна тривога). За нею – якийсь поведінковий набір, що, як не дивно, впорядковує та, навіть, заспокоює. Покладання на певний захист, що має дати бодай ілюзію надійності. ПТ – як культ необхідності, вервечка сталого навмисного, як самостійна участь. Так мені видається. Верифікація тут.

…Смоляк кваліфікує свої писання, як «роздуми і відчуття». А отже – тривожні… Кулі, вони летять?.. Впродовж вічності. І зараз… І ніхто не відає, де вигулькнуть.

***

…Не проминає увагою автор і святочних днів та їх патрональних Святих. Покровителів. Аби передати есеїстичну стилістику, процитую:

«Переставлення святого апостола і євангеліста Йоана Богослова. Саме на порозі відходу до Ісуса, свого вчителя й сердечного друга, він, дуже ветхий літами, тихо виголосив єдину максиму, яку не можна забувати, бо всі інші принципи спасіння душі й порятунку людства зводяться до неї: ‟Діти мої, любіть брат брата!ˮ» У словах любові, гадаю, стільки ж правди, скільки поезії…»

8.

Важливими у книзі є й рефлексії на зміни у природі, а отже – й у Всесвіті, як можливості нерозгаданого майбутнього, осягнення неопізнаних станів. 

Не буду приводити тут такого роду тексти, бо вони досить обсяжні, як для статті; крім того, цільність їх – у контекстах… Скажу лише, що це – переважно замальовки (недаремно Смоляк впродовж років займається й малярством) до характерів персонажів, до прагнень пізнати непізнане, осмислити себе в громаді, суспільстві, людстві (зовсім не перебираю: не занадто!).

Сприймаючи природу, і саме як суб᾿єкт найвищої творчості, письменник намагається все ж залишатися, передусім, письменником: з грою уяви та світла, зблизити себе з іншими героями своїх «роздумів і відчуттів». Читач накладає це на себе: насправді, добре сприймається. Як своє, пережите та вдало неспроваджене.

…Особливо рясніє такими «замальовками» у частинах другій та третій.

P. S.

Часто автор звертається у своїх розповідях до знаних денників Петра Сороки, уже згадуваного мною. Однак тут це – зовсім не наслідування, а деяке творче співзвуччя. Вміння та бажання одізватися на не тільки близьке та зрозуміле… Відчути драйв письменницького братства, що освоює духовні терени. Запропонувавши щось своє, несподіване. Добре.

P. S. 1.

Для особливо ретельних бібліофілів і шанувальників творчості Богдана Смоляка приводжу компактно-питомий блок з четвертої сторінки обкладинки книжки «Моя найбільша війна…»:

«Книга українського письменника містить документальні, есеїстичні й художні записи, подекуди поєднані темою чи асоціацією, але насамперед форматом дня, що передають цивільне авторське пережиття воєнного 2022 року. Її засаднича ідея: кожен має свою внутрішню війну, бо неодмінний змаг людської душі за наближення до ідеалів добра і справедливості, за вдосконалення у вірі, надії й любові; а така надзвичайна подія, як стратегічна битва, яку провадить український народ зі своїм історичним антагоністом Московією, з ворогом світоладу, здатна употужнити наші найкращі особисті прагнення».  

P. S. 2.

Книга цілком надається для непоспішного читання. Тож не ховайте її у дальній закапелок. Насправді. Не слід квапитись. Отож: стильóво. 

Можу додати, що після цієї книжки її автор Богдан Смоляк став  ще більш виразно креативним та впізнаваним. («Моя найбільша війна…»).