Re: цензії

Поетична збірка Бориса Гуменюка «Вірші з війни», яка нещодавно була відзначена літературною премією ім. В.Свідзінського, навряд чи є новим словом в сучасній українській поезії. Можливо, це зовсім ніякі й не вірші. Може бути, що це саме той випадок, коли доречніше користуватись поняттям «текст». До того ж, верлібр, який здебільшого практикує поет, є радше згустками майбутньої прози (ліричними нотатками на берегах повсякденно загроженого людського життя), аніж власне поезією. Та й саме звернення до поезії замість більш звичної для цього письменника прози (зрештою, і в цій збірці посеред віршів незрідка трапляється проза, – коротка та експресивна, але все-таки, проза), швидше за все, диктують умови, у яких наразі живе і воює доброволець батальйону ОУН, Борис Гуменюк. У будь-якому разі, маємо тексти, що прийшли до нас безпосередньо з диму-крови-смороду війни, і є самовидцями й свідками нового й кривавого українського досвіду.

Метафори у цих віршах абсолютно прозорі й ніби аж круглі (повні), як сам білий світ у своїй незбагненній плинності та несвободі: «Сонце має догоріти наче палаюча шина / А на зміну дню небо викотить на позицію / Крупнокаліберну гармату місяця / І попелом осиплеться ніч» («Наш чотовий – чоловік з химерами…»). Світ із шанців виглядає помітно інакше, ніж, наприклад, у телевізорі: «Ми тут давно помітили / Що люди діляться на людей і людей з телевізора / Ми не любимо дивитися на людей з телевізора / Вони якісь несправжні з них дуже погані актори». А взагалі-то цей вірш про деякі дивні реалії цієї війни (яку, чомусь називають ґібридною , хоча варто б назвати підлою ), про наших і їхніх , про так зване перемир’я, під час якого гине так багато наших бійців, а телевізор має власну думку про те, що відбувається, й надалі розповідає про призупинення вогню. Відтак у віршах Б.Гуменюка проступає гірка іронія чи пак сірий гумор (якщо за Д.Ноґезом): «… У день коли не було війни / Ми втратили другого номера / Кулеметника Сашка з Боярки / І гранатометника Макса з Луганська / Кулі прилетіли з потойбіч війни <…> / Мабуть на тому боці не знайшлося химерного чотового / Який розносить химерні новини що війни немає / Або ж вони дивляться інші програми / Чи у них просто зламався телевізор». На цій війні, де «поранених називають трьохсоті», а «загиблих називають двохсоті», гартується нова якість народу; і це стосується не лише тих, що воюють, – це стосується всіх. Невипадково, в рядки з антитетичними настроєвими імпульсами («Слова візерунки долі / Слід хреста на моїм плечі / Три самотні зозулі в полі / Кують не роки а мечі») вривається вселюдський (об’єднуючий) мотив:

Всесвіт цей народжений риком

Щоб піднятися – мусиш впасти

Ангели плачуть тихо

Щоб його не проклясти

… Наш блокпост чимось схожий на церкву

А окоп – мабуть на вівтар

«Хочу сина твого у жертву» –

Знову просить Старий Вівчар…

Письменник говорить про досить прості та буденні речі, які в шанцях серед бійців звучать парадоксально й навіть незахищено, ламаючи саму залізобетонну стилістику цієї кривавої війни: «Кожен може бути злим – ти спробуй бути добрим » (курсив мій. – О.С .). Це з прозової замальовки «Сиджу на березі моря…», в якій звучить людське багатоголосся й ледве не елементи суворої сповідальности під час спонтанного, але направду необхідного переосмислення життєвих цінностей, яке тут має місце перед лицем смерти, коли крихкість життя відчувається особливо гостро. Бути добрим – означає піднятися понад обставини, відчути власну силу та відповідальність; бути добрим в умовах війни – значить бути людиною . Гуманістичний патос у цьому випадку виникає ніби з нічого, він у природній своїй стихії: хтось конче має бути добрим, інакше цей світ завалиться просто на наших очах. Цікавою знахідкою є містифікація автора, в якій читачеві пропонується вірш, знайдений у «кишені пораненого бійця» . І цей, поетикально не цілком витриманий анапест, таки здатний «порвати душу». Ліричний суб’єкт поезії раз-у-раз поєднує своє «я» із потужним колективним «ми», не втрачаючи водночас яскравої індивідуальности: «Ми лежали в холодній землі / Ми сто років сиділи у схроні / Я пропав би в цій повній імлі / Якби не твої долоні // Ми забули свої голоси / Ми ставали схожі на тишу / Я щоночі Бога просив / Щоб мене не залишив <…> // Ми лежали на вогкому дні / Нас їли наші могили / Ти крізь ніч озивалась мені / Говорила мені «милий» <…> // Ми вийшли зі своїх темниць / Ми хочемо сонця і волі / Ми кажемо вам усім: Доволі доволі доволі!» («Я цього не бачив…»). Безіменний голос бійця, поєднуючись із тисячами інших голосів, продовжує звучати і в той час, коли «в одній з лікарень Запорізької області лікарі борються за його життя». Цей голос, ніби світло вже згаслої зірки, але так хотілося вірити, що з бійцем-персонажем усе буде добре, і будуть нові вірші, уможливлюючи наше взаємнення з людьми, на чиїх раменах сьогодні тримається світ. Утім, він помер у лікарні. Образ юного бійця-поета з’явиться знову в поезії «Жодного сну за усю війну…»; він з’явиться, можливо, аби врятувати чи то ліричного суб’єкта цих віршів, або й самого Б.Гуменюка: «Сьогодні сталося щось незвичне / Принаймні зі мною – вперше / Я заснув за кермом / Проспав відрізок дороги / Між Биківнею і Броварами / Не пам’ятаю як проїхав / І вперше за усю війну / Приснився сон // Приходить до мене хлопець / Той якого тяжко поранили на околиці Маріуполя / Юний поет-воїн / Який жодного разу не встиг вистрілити у бік ворога. / І написав одного-єдиного вірша / Про землю схрон і любов / Вірша який – так сталося – / Поповнив мій рукописний архів // Я не вижив – каже – така доля / Але у мене все гаразд. / Оце – моя дівчина / Правда гарна / Її вбили у лютому в Маріїнському парку / Перев’язувала пораненого / А потім щоб приховати втопили в Дніпрі / Батьки досі не знають що вона була на Майдані / Батьки досі думають що вона поїхала вчитися до Польщі / Не знаємо як їм повідомити / Єдиний шлях – сон і ви. <…> / Ви там надрукували мого вірша / Дякую / Не дивуйтеся ми вас бачимо / Вірш так собі / У мене тут ще є зо два десятки / Ці – кращі / Написалися коли лежав без свідомості в лікарні / Деякі з’явилися вже тут // І протягує мені зошита / Скриплять гальма / Я не встиг прочитати жодного рядка / З того тонкого учнівського зошита». І, насправді, немає жодного значення, що це лише літературна містифікація, бо він десь таки був, незнаний боєць-поет, і нам таки вдалося прочитати хоча б один із віршів, – вірш, який прийшов безпосередньо з полум’я війни.

А тим часом люди, на щастя, залишаються людьми. Принаймні, наші люди. Користуючись коротким затишшям поміж боями, ці люди здатні перевтілюватись і хоча б на короткі миттєвості повертатися в життя колишнє, заледве не в дитинство . Саме так вони й виглядають, наші бійці-герої, у ліричній замальовці Б.Гуменюка, який і сам подекуди виглядає, як хлопчик, сором’язливо-всміхнений і дещо незграбний у своїй богатирській поставі: «Стара шовковиця під Маріуполем / За свій більш ніж столітній вік / Ще не бачила стількох хлопчиків / Які галасливою ватагою обступили її з усіх боків / Жадібно пригорщами обривали її стиглі ягоди / Нагинали додолу гілля закрутили стару в танці / А якесь найменше хлопча видряпалося аж на вершечок». Це коротке інтермецо посеред війни, яке подарувала бійцям столітня шовковиця на півдні Донеччини, є напрочуд сильною сценою у сенсі художньої виражальности. Здатність помічати, а відтак і ретранслювати подібні деталі свідчить про зрілість письменника-майстра. Саме таке письмо і варто визначати як віртуозне, поготів, якщо пам’ятати про контекст сьогодення. Мабуть, саме такі от тексти переживуть цю війну й будуть вивчатися нащадками сьогоднішніх героїв. А тим часом, невблаганна війна повертається, і «хлопчаки в одну мить облишили стару шовковицю / щоб уже наступної миті перетворитися на суворих чоловіків». Ніби й не було цього щемкого повернення в дитинство: «А коли на небі сходить місяць / Стара шовковиця стає навшпиньки наче дівчина / Тягнеться до неба головою / Намагається заглянути за небокрай / Чомусь так самотньо і тривожно їй / Де ви хлопці?». Тривожно не тільки старій шовковиці, але – це війна. І приклади героїзму демонструють не тільки чоловіки, але і жінки, які дорівнюють їм і мужністю, і витривалістю, як от Марійка, яка приїхала до коханого в батальйон, супроводжуючи 5 тонн вантажу, що зібрали для хлопців селяни. Марійка цілувала руки свого коханого, бо серцем жінки вона знала більше, ніж був спроможний збагнути сам юний герой: «Він був занадто юний щоб розуміти / Що його руки мріє виліпити кожен скульптор / Його руки мріє оспівати кожен поет / У таких руках мріє опинитися кожна жінка / Тому що у нього руки чоловіка воїна / Бога війни» («Коли чистиш зброю…»).

Погляд письменника-воїна відкриває читачеві чимало такого, про що складно самостійно здогадатися, перебуваючи далеко від війни. Приміром, чи знаємо ми, що є найбільшим жахіттям цієї війни? (Навряд чи, таке неможливо вигадати, таке можна хіба що пережити, перетривати, перемогти). Для ліричного суб’єкта поезії Б.Гуменюка – це чайки над полем бою: «Вони кружляють над полем бою / Падають униз / Хапають здобич / І через наші позиції летять до моря / Зчиняють бійки / І трапляється впускають здобич / Шматки людської плоті падають нам до ніг <…> / Рожеві чайки – / Волів би ніколи їх не бачити – / Найбільше жахіття цієї війни / І шматки людської плоті / Які падають тобі до ніг просто з неба / З якими просто не знаєш що робити». Ось так і триває ця лірична (місцями – ліри-епічна, позаяк незрідка присутня сюжетність) оповідь, – дещо буденно йдеться про речі такі страшні й водночас уже звичні, як і сама ця війна.

Прозові інтермедії , які раз-у-раз трапляються у збірці поміж віршів, доповнюють ліричний текст, ніби верифікуючи його майже документальними, джерелами. Читаємо про маріюпольських прикордонників і добровольчий батальйон «Азов»; про батальйон «Донбас» у Артемівську й щонічні обстріли гуртожитку, в якому тоді дислокувалися бійці; пригадуємо теленовини тих напружених літніх місяців, заново переживаємо втрати й тамуємо злість, душимо спрагу помсти. Ось скупі, але експресивні нотатки письменника про дороги війни: «Йобане керівництво, про що воно думає. <…> Раз нас обстріляли – на виїзді зі Слов’янська, здається, свої, у місцині, яку тутешні називають “на каналі”. Таке буває. Це нормально. Залишили серед поля, серед лісу десяток другий срочників-пацанів, насипали кілька відер набоїв і – як хочете, так до ранку відбивайтеся. Вранці поміняємо. А ви знаєте, що таке в двадцять років пережити на війні одну ніч? Один сивіє, другий кличе маму, третій молиться, четвертий Бога проклинає. Я ж проклинаю усіх, хто розкриває пащу на цих пацанів, усіх жирних пацюків, які окопалися в тилу і судять про те, як погано воює наша пацанва, наші батальйони і наша армія. Чуєте? Я вас проклинаю, педерасти обидвох статей» («Час на війні – це щось таке…»). Загалом, із прозових фраґментів у цій книзі стає зрозуміло, що від Б.Гуменюка варто очікувати якісної прози. Не сьогодні, звичайно, – після війни, сьогодні на це елементарно бракує часу. Але ось вам короткий уривочок – для розуміння, якою буде майбутня проза письменника: «Кілька днів тому ще не те було. Стоять пацани на посту, чують – лазить хтось, мінує чи розтяжки ставить. Стой, хто ідьот! Ні звуку. Ну, влупили чергу. А зранку знаходимо чеченця. Розтяжки ставив. Що робити? Ворог. А ворог – він живий, а це – мертвий, а з мертвими ми не воюємо. Нехай Бог з ним розбирається, чи хто в них там. Закрили очі, викопали могилу тут-таки в полі, поклали йому в могилу його зброю, засипали, прочитали Отченаш. Все. Спочивай з миром». Навіть із такого короткого уривку читач спроможний робити висновки, – щодо наших і їхніх, ненависти і любови, підлости чужинців-загарбників і невмирущого нашого лицарства, яке навіть в умовах цієї найпідлішої війни залишає за собою право і на шляхетність, і на людяність.

Варто також додати, що письменник не забуває наголосити на єдності українських бійців і мешканців української Донеччини. Це вагомий аспект, і дуже добре, що нашу єдність констатує безпосередній учасник подій. Маріюполь – українське місто. А Піски – українське село на околиці Донецька. Такими є більшість донецьких селищ, міст і містечок, вони лише тимчасово є окуповані. Це нібито й зрозумілі всім речі, але їх таки варто проговорювати вголос знову і знову, і Б.Гуменюк, на щастя, не тільки це розуміє, але й наголошує на цьому в творах: «Зі спостережень бійців: переважна більшість місцевих мешканців за нас, та, власне, вони – це ті самі ми, усі ми одна сім’я, просто дехто щось не так зрозумів чи заплутався. Ми – це місцеві рибалки, які під обстрілом, ризикуючи власним життям, винесли з поля бою загиблого і двох поранених прикордонників. Ми – це один із керівників Донецької міліції, який вивів увірений йому особовий склад на допомогу нашим бійцям, а тим, які не з’явилися, тому що бояться чи симпатизують ватникам, обіцяв начистити пику і натягнути “глаз на жопу”.» («Під Слов’янськом бої…»). Або, як у фінальному творі збірки з дещо ризикованою, але в підсумку, зрозумілою назвою «Заповіт». Звернімо увагу на те, як міняється ставлення ліричного суб’єкта до землі, в яку доводиться вгризатися-зариватися, аби вижити. До землі, яку він, природньо, спочатку ненавидить, а потім усвідомлює, що іншої землі у нього немає . Це нове усвідомлення – заледве не осяяння-саторі, – виникає на межі життя і смерти (на війні ці, такі різні поняття, перебувають у тісних обіймах): «Сьогодні знову копаємо землю / Цю ненависну донецьку землю / Цю черству закам’янілу землю. <…> Але це буде завтра. / А сьогодні ми ще копаємо землю / Цю дорогу українську землю / Цю солодку ласкаву землю » (курсив мій. – О.С .). Тематично цікавим у цьому сенсі є діялогічний вірш-містифікація «У мене є земляк…», у якому протаґоніст автора нібито («От якби відстань була трохи меншою / Як колись щоб я міг бачити його очі / Чи принаймні докричатися до нього / Я б йому сказав: / Слухай чудак»…) спілкується зі своїм опонентом з-за лінії вогню: «У мене є земляк / Я бачу його в бінокль / Він дивиться на мене крізь оптику / Дивно якось так». Нарочито спокійні інтонації, помітна іронія й спроби зрозуміти свого опонента, – в усьому цьому і полягає запорука майбутньої реальної єдности цієї країни. В процесі уявного діялогу двох ворогів з’ясовується, що між ними значно більше спільного, ніж того, що направду роз’єднує: вони сини українських матерів, які навіть назвали їх обидвох Борисами; обидва п’ють українське пиво (один – «Сармат», а інший – «Львівське») й обидва втомилися від війни. А ще ось таке: «А бачив як славні козаки алжирці натовкли вашим зад / Шо ти кажеш Вони руским зад надерли / А ти вболіваєш за наших / Чекай-чекай-чекай Ти мене геть заплутав / А хто у тебе наші? Українська збірна? Збірна України?! / Тимощук – твій улюблений футболіст? (Окрема пікантність цієї деталі полягає в тому, що Анатолій Тимощук, який упродовж багатьох років був капітаном футбольного клюбу «Шахтар» і улюбленцем донецьких уболівальників, – походить із Тернопільщини, звідки родом і Б.Гуменюк. – О.С .) Ти взяв у Тимощука автограф для сина? / Ще до того як почалася вся ця херня / У тебе син Він ходить в спортивну школу / І мріє грати в київському динамо і за українську збірну?! / То якого хрєна ти робиш в цій сраній зєльонці і по нас стріляєш / Тому що ми бандерівці і укропи зелені / Ну ти мудааааак». Уявний діялог має продовження після домовлености про зустріч на нейтральній території, із взаємною обіцянкою не стріляти. Як наслідок, цього, майже мовчазного чоловічого взаємнення, – чітке розуміння обидвох сторін того прикрого факту, що ця війна між громадянами однієї країни є штучною, вона їм нав’язана, а відтак – непотрібна: «Двісті метрів від наших окопів до їхніх окопів / Сто кроків з мого боку сто кроків з його боку – / Сто найважчих кроків за цю столітню війну / Зійшлися Руки зайняті зброєю Руки не потиснули / Нічого Так – звичайний хлопець Трохи молодший за мене / Присіли на суху зрізану кулеметними чергами траву / Поговорили Про те про се Помовчали / Подумали / Про одне й те саме помовчали / Про одне й те саме подумали / Про війну / Про війну / Про цю кляту війну». Розійшовшись, вони пообіцяли не намагатися вбити одне одного: «Перед тим як розійтися / Перед тим як відміряти спиною / Наступних сто олов’яних кроків / Він мені: / Наступного разу коли доведеться стріляти / Я буду брати трохи вище / Наскільки вище питаю / Щоб тебе не зачепити / А так щоб взагалі не стріляти Не можеш Поки що / Розумію Ага Тобі треба з мужиками порадитися / Як далі бути Ага / Тим часом поки ви будете радитися / Я теж буду брати трохи вище». Хочеться сподіватися, що вже наступного разу вони зможуть домовитись про те, аби об’єднатися й разом зачищати українську землю від знавіснілих чужоземних орд. Хочу в це вірити. Ну а поки до того ще не дійшло, то сьогодні «той випадок коли найкращий рахунок / нульова нічия», – підсумовує ліричний суб’єкт Б.Гуменюка. «Нульова нічия» у цьому випадку – це, коли немає ані трьохсотих, ані двохсотих з обох сторін, – додам я від себе. На війні навряд чи таке буває, тож хай побуде хоча б у віршах.

Є й інший серйозний аспект, який, на щастя, не оминає Б.Гуменюк. Ця війна, як не прикро це визнавати, таки має деякі ознаки громадянської , позаяк і почалася вона (спочатку в латентній фазі) з конфлікту громадян ще 30-го листопада минулого року. Втім, будучи інспірованими ззовні, ці конфлікти – як локальні, так і значно ґлобальніші, – врешті-решт, все одно вирішуються на користь українців. Ось про вчорашнього беркутівця: «Який добровольцем прийшов у ваш батальйон / І каже: хлопці я усе розумію ви мене ненавидите / і є за що / Не женіть мене хочу бути вам братом / Хочу кров’ю змити свою ганьбу / Коли їхній підрозділ потрапив у засідку / Закінчилися набої і усі довкола вже були мертві / Залишився лише він і майданівець Павло / Вони подивилися один одному в очі обнялися / Пробач мені брате / І ти пробач мені брате / Один затиснув в руці гранату / Інший висмикнув чеку» («Жодного сну за усю війну…»). У полум’ї війни, нав’язаної нам, повторюся, ззовні, виникає нове за якістю братерство громадян, яке ще кілька місяців перед цим неможливо було уявити. Ці факти щодня з’являються в теленовинах: про українських міліціянтів, які вже не перший місяць воюють на рівні з іншими громадянами; про суддю, що добровільно залишив свій затишний кабінет і спустився у шанці до простого народу; про успішних підприємців і перспективних науковців (як мій колишній аспірант Михайло Жилін), – всі вони нині разом ламають усталені стереотипи нашого суспільства й доводять, що наша країна може відбутись за якісно іншими моральними законами, ніж це було ще донедавна. З такими людьми у нас є майбутнє. Можливо, саме про це і було у зошиті хлопчика-бійця-поета, який письменник Б.Гуменюк іще колись дочитає, себто допише : «Повернися хлопчику / Прийди в мій сон / Прошу щоразу коли лягаю спати / Що ти хотів нам усім сказати / Що там було / В тому тоненькому учнівському зошиті / Що».

Сподіваюсь, читач уже зрозумів, що знайде в цій напівпоетичній (напівпрозовій) книжці цікаві рефлексії та спостереження автора про дивну й страшну війну. Про війну, якої в ХХІ столітті не повинно було би бути, але якої нам, за остаточним історичним рахунком, неможливо було уникнути. Це не просто війна, – це війна за свободу, ідентичність, за наше майбутнє, як би патосно це не звучало наразі. Тут можна знайти ніби й очікувані, але все-таки вражаючі свідчення очевидця про події як «на передку» цієї війни, так і в її тилах. Єдине, чого немає в цій книзі письменника-воїна, – блюзнірства та неповаги до ворога. У цьому її основний урок, зокрема для нашої молоді, – у демонстрації високого гуманізму, – навіть у випадку, коли йдеться про лютого та підступного ворога. Говорячи іншими словами, письменник із цією книгою ввійшов у дещо анахронічні реґістри шляхетности й лицарства. Наведу нарешті цитату з вірша про першого вбитого ворога : «Я підійшов до того місця де він лежав / Де він мав би лежати / Де я його поклав // Він мене чекав / Так / Він чекав на мене / Він тримав широко розплющеними очі / І чекав // Я закрив йому очі / Забрав його зброю / Я не зміг торкнутися його кишень // Я пам’ятав чому вчив старий солдат-інструктор / Тож поклав йому на груди чотири стріляні гільзи / Які залишилися після тих чотирьох пострілів / Яка з них його / Нехай вибере сам» («Дивне це відчуття коли відкриваєш рахунок…»).