Re: цензії

Навчи. Закономірною є потреба шукати: звідки вийшла тема, як трансформувалися сюжети й образи, чому так? Анна Малігон розповіла свою альтернативну історію про десяту Музу – Сапфо – та її ученицю. Містичною діячкою античності є Марта: вона й вчитель, і поетка, і... і... і... За версією Анни, сучасна Сапфо носила би чорні лаковані туфлі на підборах, вищих за Ейфелеву вежу, пахла як пантера, верткі вогняні змійки її волосся сповзали б із плечей, вона бавилася по вихідних поезією, вчила би молодих дівчат секретам насолоди і не тільки. Однак, замість острова Лесбос – дахи висоток із вітряними пастками, і швидкість – тільки тисни на газ, і надривні нотки втоплені у дорогому алкоголі. А між телефонними дзвінками, перельотами, незакінченою роботою у неї любов, про яку не говорять вголос. (Тільки пошепки, шурхотом простирадл). Письменниця продемонструвала, що відбувається на кожному етапі розуміння жінкою того, що вона любить іншу жінку. Марта грає роль Сапфо, адже справді знаходиться "над" своєю подругою Лізою: навчає її любові, дружбі, розповідає про великий світ та біль у ньому. Точка поетичної натури Марти очевидно мала би бути центром – її поезія стає розгадкою, однак сама загадка закручується надто швидко, різко й поверхово. Про те, що дівчина пише вірші, ми дізнаємося лише на останніх сторінках роману.

Її. Тема почуття під подвійним табу неодмінно мала з´явитися у сучасній українській літературі. Це пов´язано із розвінчуванням міфів про цнотливість вітчизняної літератури, із потребою говорити на досі замовчувані теми (переконана, що письменниці припишуть бажання епатувати, однак у цьому романі героїні надто жорстокі, а еротика та натуралізм позбавлені необхідної для епатування "ванілі"). Закономірним можна вважати й те, що такий роман вийшов з-під пера саме Анни Малігон, адже писати на тему лесбійства може лише жінка, котра, отримавши досвід поетичних "аритмій", готова говорити про іншу жінку вголос. У своєму романі авторка не вчить жодного читача і тим більше читачку робити ЦЕ – її героїні лише кажуть про те, що варто жити. Їхній Лесбос знаходиться за нашими дверима, а за стінами народжується велике жіноче кохання варто лише прислухатися.

Робити. У романі надто багато натягнутих струн. Однак, це не той випадок, коли проводиш пальцями і бриньчить, бо йдеться про натягнутість елементів на рівні стилістичних прийомів, котрі видно, колючої лексики, особливо у мовленні персонажів, окремих невмотивованих сюжетних поворотів. Зокрема, постійно з´являється символ змійки на ланцюжку, якій приділяється забагато уваги, або проскакує приналежність Марти до якоїсь секти (?), адже вона спілкується із таємничою Ішварою, котра відкриває мудрість світу, зв´язується із потойбіччям і навіть голить голову налисо, або для справжнього зближення дівчата навіщось летять аж у Прагу... Таким чином у тексті прокручується із десяток деталей, котрі не роблять погоди. Позитивним же є факт того, що події відбуваються у невідомому місті, у якійсь абстрактній країні, тому, незважаючи на суто слов´янські дрібнички, історія взагалі могла би "програватися" де завгодно. Щодо майстерності, варто зауважити, що помітною є тенденція (ліпше би йшлося про одиничні випадки), коли поет-двотисячник пише прозовий текст й "розширює" його поезію. Павло Коробчук у романі "Море для шульги" відвів під це цілий розділ, у Анни Малігон же наявний лише один верлібр, але ключовий, хоча й верлібр. Навіщо поети це роблять й чи варто писати прозу, якщо поетичне бере верх і просочується – відкрите питання.

Це. Цікаві подробиці про ЦЕ із рубрики "Секрети письменницьких шухляд і вордівських файлів": роман Анни Малігон змінив декілька назв: "Майже орнітофобія", "Сесилія знаходить крила", "Навчи її літати" та зрештою став "Навчи її робити це". Отже, ключовим від початку було "літання"! У тексті повно всіляких тварин: покровителькою Марти була змія, а сама вона подібна до пантери, тоді як Ліза мала особливі стосунки з птахами. Вона не уміла гратися з дітьми, тому у неї були синиці. Але дівчинка загралася і вони почали приходити до неї уві сні: це перетворилося "не те щоб на орнітофобію, але глибоку патологічну неприязнь до птиць взагалі". Спершу її цікавили пташині гнізда, однак інтерес швидко замінився ненавистю. Наприклад, у Празі Марта показала подрузі ручних пташок, але та зблідла. Ліза навмисне тікала від гри із ними. Чому вона це робила? Із чим пов´язаний страх? Усе це – бажання пізнати заборонений плід: польоти. Адже птах має крила, котрі дозволяють дихати, летіти, підніматися вгору чи проноситися низько над землею, а найважливіше – раптово зриватися з місця. Закомплексована Ліза усе своє свідоме життя перебувала у вакуумі: без болю, страху, ризику, здатності вирватися. Насправді ж, вона завжди хотіла літати, мала потребу піднятися на дах і ... не втримати рівноваги. Роман Анни Малігон "Навчи її робити це" розповідає про шлях людини до усвідомлення того, що їй потрібна свобода, адже вона увесь цей час мала крила й не користувалася ними. Марта навчила Лізу робити ЦЕ – бути вільною, не боятися, літати та... любити жінку.

Навіщо її вчать, хто така Вона і чому це саме жінка, а також що робила і не зробила Анна Малігон у своєму романі та яке "це" має зачепити – питання, відповіді на котрі кожен усе ж має шукати сам.