Роман “Далекий простір” за жанровою формою є виразно антиутопічним, в якому автор оперує достатньою кількістю законів цього жанру. Треба сказати, що твір написано з добрим чуттям цієї форми, складається враження, наче Ярослав Мельник має “набиту руку” на правилах цього жанру. Слід уточнити також, що цей автор зараз переживає своє повернення в Україну, повернення книжками, але очевидно, як про це можна дізнатись з мережевих ресурсів, українській широкій читацькій аудиторії невідомий величезний корпус текстів Ярослава Мельника, перекладених багатьма мовами. Відповідно складно говорити про його поставання як автора цього антиутопічного сюжету, про своєрідний еволюційний рух жанрового вміння письменника. Антиутопія, якщо говорити про власне український вітчизняний літературний процес, представлена в достатній мірі. Можна сказати ‒ ні забагато, ні замало. Вона є. Згадаємо першопрохідця в цій жанровій дисципліні ‒ Володимира Винниченка з його “Сонячною машиною”, захопливі відгуки Миколи Зерова про цей справді складний, багаторівневий і якоюсь мірою етапний не лише в творчості Винниченка, але й в українському літературному процесі твір. Апарат “Сонячна машина” став фактично метафорою, яка мала перетворити світ, причому перетворення в перспективі закладались на багатьох рівнях. Власне ця складна метафора і викликала такий резонанс у сучасників автора. Можна згадати також Юрія Щербака з його “Часом смертохристів”, роман Тараса Антиповича “Хронос”, тут слід назвати і містично-фантастичний роман Олеся Ульяненка “Свині і перли”. Ознаки антиутопії можна ще шукати у вітчизняному літпроцесі, але зараз йдеться про ті твори, в яких ці ознаки є домінантами в їхній жанровій структурі. Отож “Далекому простору” Ярослава Мельника передували не тільки якісні взірці цієї форми від таких письменників як Карел Чапек, Джорж Орвелл, Рей Бредбері та ін., а й достатньо добротні приклади в українській літературі, деякі він в принципі міг і не знати, що є його абсолютним правом як автора. В окресленні жанрових попередників йдеться не про запозичення письменником досвіду тих, хто працював в цій формі до нього, а насамперед про випрозорення жанру антиутопії у вітчизняному літературному процесі. Пропозиції антиутопічного роману стають все більш продуманими в плані жанрових ознак.

В романі “Далекий простір” змодельовано світ, в якому очі стали рудиментарним органом, що ґенетично, дуже далеко в часі, був придатним для зору, але після катастрофи в космічних масштабах перестав бути органом чуття. Для безпеки пересування люди користуються певними електричними приладами-рецепторами, за допомогою яких виконують звичні побутові дії. Відповідно до цього переструктуризовуються практично всі соціальні практики, етичні норми, функціонування мистецьких явищ (зокрема поезії) і т.д. На цьому, як можна одразу відчути, символічному тлі, автор намагається поставити низку універсальних проблем, домінантою яких є феномен людської свободи. Про це пізніше. І ось в сіро-буденному житті мегаполісу нараз один з членів цього суспільства починає бачити, чим “вганяє” інших в майже неконтрольований страх. Зір в цьому мегаполісі уважається як небезпечна хвороба, яка на їхню думку, знищує психологічну стабільність індивіда, робить його шизофреником. Прозрілий головний герой на імʼя Габр фактично опиняється у вакуумі нерозуміння. Намагаючись пояснити своїй дівчині що може бачити людина, він наштовхується на своєрідну агресію. Причому цікавий момент, що батько цієї дівчини співпрацює зі спецслужбами, він фактично поставлений наглядати за Габром. Ця сюжетна колізія нагадує всепроникненість відповідних регулюючих органів влади з романів згаданих мною вище антиутопістів. Отож мегаполіс повністю підконтрольний владі, людина перестає тут бути субʼєктом історії, стає частиною соціального організму, суцільним безформним “Ми”, її інтенції на довколишній світ спрощено до краю. Для етичної зручності такого життя їм створений декалог (Десять тез загальної геософії), який має на меті усунути перспективу іншого досвіду, якого вони (члени мегаполісу) практично позбавлені. В подібній “картині світу” Габр стає іншим, його намагаються “вилікувати”, що означає поставити пломби на очі і задавити його інтерес та спогади про світлий світ. Фактично, в символістичному прочитанні це означає поставити пломби на душу. З цього власне і починається головний конфлікт, який стає сюжетним рушієм роману.

“Краще один раз побачити, ніж сто разів почути”; Габр встигнув побачити море: “З усіх боків на неосяжній широчіні блакитного простору до нього мчали веселі вали. Вражаюча велика червона куля схилялась до горизонту. Габр не чув, як незрозумілі, незнані йому раніше звуки виривалися з його рота й тонули в гулові стихії. Якщо б він не кричав, його серце розірвалося б, почуття, що ніколи не переживалися ним раніше, задушили б його зсередини. Якісь прекрасні білі істоти носилися над ним, вигукуючи пронизливі звуки. Лягали до ніг приборкані вали” [30]. Цих вражень вистачило, аби змінити уявлення Габра про життя. Причому автор створює цікаві паралелі різних за настроєм нарацій. Він подає суху референтивну довідку про море з енциклопедії для незрячих того суспільства, а згодом представляє образ моря у візуальному плані. Через подібні контрасти письменник подає один з центральних концептів роману ‒ зір робить Габра емоційно глибшим, стихійнішим, відповідно здатним на вчинок. І це найбільше лякає систему, яка намагається його вилікувати. Можливість бачити світ дає змогу героєві розгледіти як живе мегаполіс. Побачене стало відкриттям для нього. Він збагнув, що контрольовані ЗМІ дають зовсім іншу картину життя, яка притлумлює активний пошук людиною свого місця тут, на землі. Автор виразно наголошує на відсутності естетичного начала в житті цих людей. Заборона поезії, головною ознакою якої є метафора, що змушує людей замислюватись над “ланцюгом буття”, фактично присипляє чутливість людей, уніфікує їх. У щойно сказаному, саме в такому фабульному моменті роману є виконання доволі чітких жанрових вимог: питома частина людей в антиутопійному творі має бути позбавлена автономного мислення. І якщо поезія дає людині можливість розглиблювати внутрішній світ, видиратись з секулярного часу, то зрозуміло, що вона (поезія) має бути в спецфонді, що ми, зрештою, і бачимо в цьому романі. Щоденникові записи різних персонажів дають змогу психологізувати оповідь, вести її в окремих фрагментах від першої особи. Ця форма нарації наближає героя до читача, даючи можливість глибшої емпатії.

У статті Філіпа Уілрайта “Метафора і реальність” є важливі спостереження про природу світла, вони дадуть можливість побачити, що світло є певною ознакою розуму: “Можна відмітити три особливості світла, що направляють нас за аналогією на думку про деякі важливі якості розуму та духу, для яких аналогія зі світлом зразу спадає на думку як символ. Насамперед очевидно, що світло є умовою видимості, воно ясно окреслює контури, що зникають у темряві. Роблячи легкий і природній метафоричний крок, ми можемо перейти від цього спостереження над дією світла у фізичному світі, що складається з прояснення просторових кордонів і форм, до дії розуму, що встановлює кордони і форми ідей в інтелектуальних конфігураціях. Таким чином, світло легко стає знаком конфігурації ідей ‒ тобто знаком розуму в його найбільш характерній формі” [Филипп Уилрайт “Метафора і реальність” // Теория метафоры: Сборник: Пер. с англ., нем., франц., исп., польск. Яз. / Вступ. ст. Н.Д. Артюновой и М.А. Журинской. ‒ М. : Прогресс, 1990. ‒ 101]. Отож у творі окрім антиутопічного прочитання існує ще кілька можливих входжень у змістове коло роману. Це проблема можливості бачити, своєрідний антропологічний вимір роману, який призводить до численних висновків. Ще Платон ставив питання, чи може сліпий через доторк до хобота слона збагнути розмір тварини. Тут можна бачити паралель із інтервʼю зрячого керівника мегаполіса Нельсона “Ми маємо справу зі сліпими, які думають і планують свої дії в межах доступного їм розуміння” [248]. Відкусивши яблуко, що дала Єва, Адам збагнув, що виглядає голим. А це погляд на себе, але в іншому ракурсі, соціальному. Цар Едіп, за тлумаченням Мартіна Гайдеґґера, виколює собі очі, бо вони не могли бачити того, що він накоїв насправді, вони бачили тільки соціальний момент, що він вбив свого кривдника, що він цар і т.д., а от справжня природа його вчинку була прихована від нього ‒ вбивство батька і розділене ложе з матірʼю. Отже очі як метафора розуму має дуже розмаїті змістові ходи, і перед тим як починати інтерпретацію, слід домовлятись, в якій саме траєкторії слід рухатись за авторськими смисловими пропозиціями.

Коли Габр починає бачити, його намагається використати терористична група на чолі з Оксом, яка змагає за повалення ладу в мегаполісі. Учасники цієї групи мають “травмовану” зором памʼять, яка не дає їм спокою, але Габр відчуває, що тут щось складніше, що насправді ця підпільна група також позбавлена абсолютного знання про світ в якому вони живуть. І саме тут у читача включаються жанрові очікування, бо стає зрозумілим, що десь має існувати група, закритий орден тих, хто має знати більше (щось на кшталт Старшого Брата з роману “1984” Дж. Орвела). З розвитком сюжету сподівання читача справджуються, цим мегаполісом керує справді невелика група зрячих людей, що з покоління в покоління передають свій досвід нащадкам, тримаючи інших в цілковитій темряві, і, що в жанровому плані також важливо ‒ закритому просторі (вихід за межі мегаполісу заборонено). Остання є виразною ознакою локалізованих територій антиутопічної картини світу, з якого неможливо вибратись.

Сюжет “Далекого простору” є доволі промовистим у символічному плані, оскільки тут відчуваються виразні паралелі з глобалізацією сучасного світу. Причому роман на свідомість читача діє у доволі парадоксальний спосіб. Автор через символічні сцени намагається показати проблему людини в сучасному світі, де його розвиток визначають закриті товариства (сюди можна назвати масонів, вибрав їх довільно), письменник, слідуючи законам жанру, уникає національної приналежності (територія в романі ‒ ні Україна, ні Литва, ні Франція). До чого це я?: антиглобалізаційний твір, атакуючи глобалізаційні процеси, робить це в спосіб зображення уніфікованої картини світу, акцентуючи в ній на можливості в такому світі Зла.

Ще одна порушена в романі проблема, це проблема самотності людини, яка мислить інакше від спільноти. Ця тема є абсолютно не новою, але вироблена тут в цікавих поєднаннях з іншими темами, дає можливість множинного відчитування. Одна з Єгипетських легенд, яку переказав Саїд Сабір Алі Шах розповідає про давню історію, коли людство було попереджене про те, що одного дня вся вода зникне, а коли зʼявиться, то буде отруєна, тому слід зібрати воду, зробити запаси. Цієї поради дослухався лиш один чоловік, який зібрав воду, і коли вся вода на землі зникла, а потім зʼявилась, то люди, що її пили, стали божевільними. А цей чоловік пив свою збережену воду і залишався таким як був, натомість всі уважали його божевільним. Згодом, коли він, стомившись від своєї винятковості, випив ту воду, яку пили всі, його почали уважати за того, хто був божевільним, але вилікувався. Ця символічна розповідь окрім сюжетного розвитку про поняття “інший” вказує нам на важку ношу цієї винятковості. Це виразна паралель з тим, що відбувається з Габром, який страждає через певні властивості, відчуваючи на собі весь зудар непорозумінь його зі світом, що доволі чітко прописано автором через стосунки героя з матірʼю та дівчиною, які не чують його. Єдиним виходом Габра, якого намагались заангажувати різні структури, що конфліктували між собою (від сліпих терористів до зрячого ордену керівників мегаполісу), стала втеча у свій далекий простір, який позбавлений влади, системи та інших регламентних форм. Він втікає від усього, аби бути собою, щоб сповнитись як Людина.

Ці міркування про роман “Далекий простір” проговорені не для того, аби вичерпати змістові пласти цього твору. Мені видається, що цей роман  ще дасть доволі плідні розмови про специфіку жанру антиутопії, про поняття людської свободи, а також про проблему стосунків людина ‒ влада. Кожна з названих проблем по-своєму вирішувалась у своєму часі. Наш час також має своє мистецьке вирішення цих тем, яке міститься в романі Ярослава Мельника “Далекий простір”.