Не можу втриматися від спокуси у преамбулі процитувати самого себе. Станом на 2007 рік я так лапідарно й образно сформулював особливості поезії Івана Андрусяка в «дивопортреті» до його добірки в моїй антології української поезії ХХ століття «Дивоовид»: «Вузли закручуються настільки туго, щоб потім не було жодної змоги їх розв´язати. На довжелезній шворці затягнуто цілу вервицю вузлів, кількість яких відповідає числу написаних віршів, яких вже не викреслиш із ноосфери, яких не зітреш із сукупної пам´яті, яких ніколи не відцураєшся, навіть втративши до них відлинулу прихильність. Рубці скрашують мужнє тіло, а вузлики віршів уже навіть мимохіть скрашують мотузок доробку, який доводиться доштуковувати щораз кращими вузликами». І от таким «вузликом» є його нова поетична збірка «Неможливості мови», більшість якої займають вірші, написані у 2008-2010 роках й розташовані в однойменному з назвою збірки першому розділі. Другий, перекладний, розділ має назву «Мова неможливості», яка корелює з іменуванням розділу першого. Таким чином, витворюється певна парадигма.

Першим віршем є однойменний із назвою збірки й розділу, це теж парадигматично. Він наче задає камертон цілій книжці. Першими ж рядками є звуконаслідування: «цюрли-цінь / ціть-ціть / цвітьця». Це принцип фонетичної поезії, не такої аж до крайньої межі рафінованої, як в Юрія Завадського, але все ж. Візуально він мені чомусь співвідноситься з віршами другого з перекладених Андрусяком у збірці авторів, називати якого наразі не буду, у певному місці стане зрозуміло - чому. Звук і знак - ну хіба ж це не парадигма, або принаймні дискурс. Автор слухає спів невидимих птахів, а комаха «дзззззззззз» (я точно порахував літери «з», не помилився) йому заважає. Птахів він не бачить, лише комаху, але «з комахою розмовляти не хочеться // бо що / ну що я скажу комасі?». Та поети деколи розмовляють і з комахами. Згадаймо хоча б, як Павло Тичина у вірші «Курінь» зі свого кримського циклу промовляв до інсектів: «Ах ти ж, чортова цикадо, / ах ти ж, вихрів павучок, / ой до вас я доберуся, / ой візьмуся, накричу!». Неприховані пташині алюзії виникають, коли читаєш вірш «Лелека», що має присвяту «Дочці Лізі - на "замирення" з однойменним віршем Василя Голобордька». Про «замирення» й інші авторові підтексти можна лише здогадуватися, але сюжет загалом ясний, коли згадаємо, наскільки є потужним орнітологічний струмінь у дискурсі Голобородькової лірики останніх часів. Недаремно «Лелека» походить із циклу «майже вільних сонетів» «Життя птахів», до якого ще входять «Зяблик», «Сойка», «Дятел», «Трав´янка», «Горихвістка», «Плиска», «Повзик». До ще одного сучасного українського поета прив´язується вірш «Чутуф-Кале. Натуралізм», що має присвяту «Віршеві Юрія Бедрика "Чутуф-Кале. Романтизм"».

Ця збірка аж дихає природою, тому не дивно, що крім орнітологічного циклу тут є і цикл (із зазначенням, що він неповний) «Дерева», до якого входять вірші «Вільха», «Горіх», «Осика», «Сосна», «Верба», «Яблуня», в останньому з яких теж присутнє звуконаслідування: «гойда-люлі малюлі мої віть-тьох-тьох гойда-лю». Стосовно циклічних вкраплень, то наприпочатку збірки є два вірші з циклу «Образи» (із наголосом на останньому складі). До обох є надзвичайно цікаві вступні ремарочки як сурогат епіграфів. До вірша «Два Ісуси» така: «У центрі - Святий Миколай, ліворуч від нього - дорослий Ісус, а праворуч - Богородиця з маленьким Ісусом на руках. Це старожитня волинська ікона, яка зберігається нині в Житомирській картинній галереї». А до вірша «Колискова для Ісуса» така: «У музеї гончарської родини Пошивайлів ув Опішному зберігається старожитня народна ікона: маленький Ісус спить на хресті, над ним витає Голуб-Дух, а ще вище Бог-Отець тримає руку на Земній кулі, омитій Христовою кров´ю. Праворуч від Ісуса півень, а ліворуч - чаша». Як інтерпретує ці ремарки автор - має дізнатися читач, адже поезія, окрім всього іншого, спрямована й на читацьке сприйняття. Поетичні твори, хоча й не завжди, проте часто спроектовані на реципієнта. Важливою та цікавою є роль читача у житті поетичного тексту, в його пролонгованому існуванні. Не відаю, як уявляє своїх читачів Андрусяк, але так чи інак вони в нього є, і надіюся, що небайдужі. Бо коли читач апатичний, то це може передаватися й самому авторові. Наприклад, Річард Олдінґтон, роздумуючи над взаємостосунками поета та його читача, схильний був звинувачувати у відносному безсиллі сучасної йому поезії читачів не менше, ніж поетів. Неможливо заперечувати, що митець відчуває на собі вплив читаючої публіки. Навіть найвимогливіший до себе, найсамодостатніший митець не може залишатися цілком байдужим до сприйняття свого твору. Евентуальна байдужість чи небайдужість теж вимальовує парадигму в дискурсі сприйняття поезії.

Свою небайдужість читач доводить бодай читанням книжки, тому не зосереджуватимуся на окремих віршах, залишивши це іншим читачам, лише згадаю позначений «титульністю» диптих «Ще про неможливості мови», з якого для читацьких роздумів процитую другу частину:

поміж оберегами

списано зграйку імен

так що й не дочекати

хто кого із них вберігає

звірі на берегах

все ще приречені відганяти несвідущих

мова як суголось

мова як листя

мова як просторікуваті патли

колишнього неандертальця

відрізані й випущені за вітром

а раптом кудись приб´ються

все одно ж відростають нові

а вони накрили це простоволосе гніздо

і хоча тут звуків замало

і поєднувати їх безконечно не випадає

а все ж і вони

оберігають когось

досі

А тепер про переклади, здійснені, либонь, у той же часовий проміжок, що й оригінальні вірші. Одразу спливає аналогія до виданої теж минулоріч збірки Бориса Щавурського «Реквієм для греко-католика», до якої теж входять вірші та переклади. Якщо це й певна тенденція, то все ж корисна, адже поетичне перекладацтво гарно відтіняє оригінальну творчість. Я вже мовчу про свою поетичну збірку «Нове та давнє» (2009), до якої включив свої версії давньої поезії. Та зараз не про це, - як казав герой другого плану одного популярного радянського фільму. Спершу йдуть переклади з англійської. Томас Стернз Еліот представлений циклом (дехто його називає й поемкою чи навіть поемою) «Порожні Люди» (саме так - із великої літери друге слово назви подано у змісті, хоча в тексті твору воно пишеться з малої, - до написання з малої чи великої літери у змісті ми ще повернемося). Андрусяк вже до того мав досвід перекладання Т. С. Еліота, чудово інтерпретувавши його вірші для дітей (для дітей - в умовному способі, але принаймні вони видані дитячою книжкою «Котознавство від Старого Опосума», 2008). Переклад цього ті-сі-еліотівського твору виконаний спільно з Катериною Борисенко. Далі йде едвард естлін каммінґс (так з малої й має писатися за авторською каммінґсівською волею, - це не друкарський фортель). Це, слід розуміти, вельми улюблений об´єкт перекладання, адже книжка його вибраних віршів під назвою «Тюльпани й димарі» вийшла ще 2004 року в Андрусяковому перекладі, теж спільному з К. Борисенко, до речі. Тут переклади (дев´ять назв), зрозуміло, інших віршів, бо нові. І ще з англомовних є Гарольд Пінтер із двома віршами. Книжка вибраних віршів Анджея Бурси «Усмішка горлом» (1999) теж виходила в перекладі І. Андрусяка, а тут маємо п´ять нових перекладів. Окрім А. Бурси серед польських авторів зустрічаємо лише нобеліантів: Чеслава Мілоша та Віславу Шимборську. Пригадується, коли тільки Шимборська отримала Нобеля, я у Варшаві бачив вітрину книгарні, де були виставлені книжки лише цих двох авторів, а зверху великими літерами було написано «польські поети - нобеліанти». Так, і двоїна сприймається як множина. Білорусь представляє Міхась Скобла із двома віршами, Грузію - Ґурам Петрашвілі з чотирма. У змісті в назві вірша Осипа Мандельштама «Безсоння. І Гомер. І тужава вітрил...» легендарний сліпець надрукований із малої літери. Позаяк я із правом паліндроміста вивчаю книжки, як правило, від кінця, то міг би ім´я архіславного елліна сприйняти як прозивне. Міг би раптом, якби цей вірш не належав до числа моїх улюблених у доробку Мандельштама. Значить, що це всього лиш поліграфічний ґандж. Тішить, що інших технічних недоліків так і не вдалося дошукатися. Мандельштама є ще «Домбі й син», а Бориса Пастернака - «Зимова ніч». І на завершення збірки Андрусяк запропонував переклади (таки переклади?) із двох... українських поетів. Це - Григорій Сковорода та Стефан Яворський. Із Яворського модернізовано (принаймні так це дехто називає, зокрема Валерій Шевчук) п´ять віршів. Із «Саду Божественних пісень» маємо три тлумачення. Задля ілюстрації процитую початкову та п´яту (завершальну) строфу з либонь що найвідомішої десятої пісні:

Кожній громаді звичай і права;

Кожна інакше велить голова;

В кожному серці любов інша є,

Кожному горлу смакує своє,

А мене думка одна перейма,

Думка єдина не сходить з ума.

.........................................

Смерте страшна, замашная косо!

В тебе буває і царський призов,

Ти не глядиш, де мужик, а де цар, -

Все жереш так, як солому пожар.

Хто ж не зважа на твою гостру сталь?

Той, чия совість, як чистий кришталь...

Деякі рядки тут перекладено, деякі модернізовано, а деякі таки залишено сливе як у Сковороди. Виглядає на те, що тут використано постмодерний підхід, коли сколажовано три різні принципи. Парадигма, так би мовити. Дискурс, одним словом.