Re: цензії

Із поезії Вольвача щоразу випростується, міцніючи та наливаючись смисловими м´язами, концепт національної крови. Можливо, єдиний у нашій поезії, який досі ще має сенс і змістове наповнення, решта - риторика і порожнеча. У найновішій збірці поета він - провідний. Це - саме те, чого так не вистачає убогим поетам-двотисячникам. Зрештою, ще навіть їх попередники з вісімдесятих і дев´яностих років уже активно орієнтувалися на польську й американську поетичні традиції, іґноруючи власну повнокровність, то що вже чекати від покоління, вихованого банківським кредитно-споживацьким лібералізмом. Концепт крови у збірці «Судинна пошта» трансформується з колишнього вагомого поняття «свій / свої» (як це було, приміром, у збірці «Кров зухвала» 1998-го року) у значно більш поліфонічні смислові екстреми: це такий собі обіг крови, що уможливлює бажання бути і відчувати власне буття у контексті численних інших яскравих і необхідних можливостей, проростань і відштовхувань; це така собі кровоносна інтимна система відлунь, яка дозволяє уникнути екзистенційного жаху, попри те, що він перманентно нагадує про себе Байковим цвинтарем, убивствами друзів, глухим мовчанням, наглими смертями колеґ-письменників, які все густішають... і, нарешті, - вишкіреною радістю тупо-вдоволеного сьогодення стріляє просто в твоє обличчя.

Є таке відчуття, що останніми своїми збірками «Триб», «Вірші на розі» й «Судинна пошта» поет все ґрунтовніше вглибає у довколишній ляндшафт («Вглиб існування, як в товщу пустель, / Під розсування і ніг, і стель...»). Не конче, до речі, київський, хоча він і домінує у віршах, що зрештою, об´єктивно та зрозуміло. Крім київських ляндшафтів, щоразу повертається метафізичний Схід («щось наплива і закрива... / якісь хаоси. абрикоси / згадається: росла трава / трава між колій. папіроси»), який уже не витравити навіть столичним побутом із його «Байковим», «лікарнею водників», «будинком профспілок», не говорячи про «банк «Даніель» на Яр Валу». До звичного у П.Вольвача Сходу активно долучається простір Правобережжя, який надихає своїм неповторним і аж надто вагомим духом: своїми річками, погодою, деревами, старими фортецями та, передовсім, людьми - колишніми та теперішніми. Можливо навіть, у Правобережжі поет сьогодні знайшов нове джерело інспірації власної творчости. Йдеться, звичайно ж, не про ляндшафти ґеографічні, хоча їх фізичні прикмети з´являються в творах усіма своїми привабливими обрисами, а як сказав би Ігор Костецький, - про духові, тобто духовні підстави нашого національного поетичного всесвіту, не інакше. Мається на увазі не суто літературний бік сього всесвіту, все значно простіше. Сюди потрапляє і дід, що прийшов до криниці по поду, і навіть корба, яку століттями крутять незмінно до себе й від себе, і липа, що притулилась до краю лісу, і хмара, що напливає з-за Збруча, щоб проллятись на нашому боці й багато-багато всілякого іншого... Ось у які дрібниці буття вглибає поет, дорослішаючи та водночас, прозорішаючи у дзеркалі власного поетичного та життєвого тексту. Як на мене, симптоматика доволі обнадійлива, позаяк висока нинішня рафінованість Вольвача не кабінетного походження, - вона вся із тремкого живого життя: «Вітер вітряний. Він та я. / Та слова з тонких володінь... / Дві гори, як два вівтаря. / Шлях. Ворон. Туман. Кінь...» («Вітер вітряний. Він та я...»).

Щоправда, на якомусь етапі такого зросту-дорослішання в людини виникає природнє бажання помовчати, що можливо, невдовзі й відбудеться. Але не біда: помовчавши, він потім знову повернеться з віршами, тобто до віршів. Таке вже було у його біографії: помітна павза у вісім років - між «Південним Сходом» і «Триванням подорожі». Головне - збереження та примноження власного тембру, тривання власного звичного голосу: «Не є. Немає. Не збувається / У порожнечі-пустоті. / Та раптом подих забивається / І майже можна по воді... // Якимись натяками, знаками / Печуть - щезаючі й живі... / Й серця, підвішені однаково, / В одній полощуться крові» («Не є. Немає. Не збувається...»). Про неймовірні й, водночас, ґраціозно-невимушені метафори поета на кшталт, - «й серця, підвішені однаково, в одній полощуться крові», лінґвісти давно уже б мали написати цікаві розвідки, пояснюючи заразом молодим і сопливим сучасним «ґеніям», що це за троп, і в чому його необхідність для поетичного тексту. Але, на жаль, нічого немає. Колись мені здавалося, що в нас вивчають лише мертвих. Сьогодні розумію, що мертвими не цікавляться і поготів, тож нашим поетам ліпше лишатись живими й надалі писати вірші, - можливо, колись усе це направду буде комусь цікаво. Про всю цю печаль, про спрофановане слово («зневірам і словам згубивши лік»...), зокрема, і слово образне - іноді говорить і Вольвач, хоча здебільшого мовчить, бо сенсу немає в промовах для глухонімих. Але от, здається, саме про це; притишено-тихо, майже нечутно і сливе для себе, але про це: «Судилося слово, коли / подібні слова до золи...».

Вольвачу, ледве не від початків творчости, дуже добре вдаються екзистенційні образки, в яких, як у краплині води, віддзеркалюється завдяки незбагненним механізмам саторі цілий безмежний всесвіт. Принаймні той усесвіт, що безпосередньо пов´язаний із людськими емоціями та почуттями. Думаю, це навіть не наслідок праці поета; це, мабуть, дар, що звичайні слова перетворює на поезію, а людину-поета та людину-читача заворожує самодостатньою квадратурою круга, в якій і мистецтво, й життя поєднались назавше. Ось лише декілька прикладів, узятих зі збірки цілком довільно: «А небо світиться на сході, / І щось кровинне, аж солоне, / Тремтить на золотому споді, / Мов затонулі галеони» («Сльотаві миготять платформи...»); «І якось думалось мені / Безхитрісно і просто: / Що міст сіріє в далині... / Що три опори в мосту...» («Простонародний Одіссей...»); «Триває незримий розподіл. / Могили і попіл... Та потім, / раптово так, волею Божою, / в Холодному Ярі, десь там... // Клітиною кожною, / судинною поштою - / уловлений вихор підстав» («Усе оце випало...»); «Дві тисячі якийсь черговий рік, / зневірам і словам згубивши лік, / повзе, мов пірамідою мураха. / Їдальня. Пошта. Квіти. Курс валют. / Змарнілий прапор над державним дахом...» («З видом на Бону»); «В правім оці - якась кропива. / В іншім - з хмаркою й липою - небо. / Плоть всевічна, така ж, як трава. / Скрипи корби - до себе й від себе. <...> Та й по всьому. По всьому... Отож, / Над цибулею джміль полетів он. / Дальній півень співає - на дощ. / Буде дощ, - каже Йван, - в понеділок...» («Грає погляд уяви, згори...»).

І, як завше у Вольвача, найголовніше, - люди: рідні, нещасні, хороші, цятковані татуюваннями та відзначені подихом і подивом ґеніяльности; різні, теперішні та колишні, знайомі всім нам (хоча б із книжок: Вінграновський, Улян, Римарук, Холодний, Стус, Циган, Супа, Козак...) або й зовсім незнані: «Я їх зводжу подумки - хто б переміг: / ці, нинішні, / чи ті, мої, давні, / що підіткавши поли шкіряних плащів / курять в нічному під´їзді / і цілують довгошиїх серн у норкових шапках? <...> Хто кращий? - Думав раніше я. / Хто кращий - знаю нині. / Вони однакові» («Я їх зводжу подумки - хто б переміг...»). Або, вгрузаючи літепло та комфортно в натовп незнаних, але рідних і своїх, розмотуючи екзистенційну нитку безперервности і стаючи тією ж ниткою; відчуваючи, що й говорити нічого не варто, хіба що проллятися теплим осіннім віршем: «Ну і хто ці двоє? Майже діти. / Збоку старші. Хтось комусь щось каже. / А мені так хороше німіти, / Знаючи: комусь бувало так же. // Ось і я, мов головою б´юся / По обличчях і вечірніх ліктях... / При руків´ях і сидіннях буса... / А в пітьмі вогні по жовтих вікнах. // Фари, ліхтарі й тривожні нотки... / Може, так же буде через роки... / Може, ще комусь така ж солодка / Будеш ти - така ж гірка й жорстока» («Ну і хто ці двоє? Майже діти...»). Вольвач, як ніхто, мабуть, інший, володіє маґією відтворення в міському ляндшафті найголовніших його прикмет, якими, знов-таки, виявляються люди. Вже з першого рядка він вгризається у реальність, яку більшість сприймають за щось банальне та нетривке; натомість, у поета є потреба, проговорюючи, творити реальність заново, - хай навіть лише мистецьку: «Іду Подолом. Є така земля. / Холодний несхололий та Ілля / Вдивляються на мене десь згори, / Ну, з Прорізної, де столи і сто по три. / Багато буду одночасно де - то й там. <...> І знов кипить сирий людський потік, / Тече отак, як тік із року в рік, / Над ними днесь - упевнені вожді, / Між ними десь нероджені махді...» («Іду Подолом. Є така земля...»).

Мабуть, у всіх у нас були ситуації, коли доводилось говорити з людьми про поезію, маючи власне потребу пояснити, що ж це за штука така, поезія. Пояснювати подібний складний і невловимий предмет на пальцях, справа - навряд чи можлива. Жодна теорія не рятує. Принаймні таким є мій досвід. Найлегше в такій оказії прочитати людині вірш і сказати: це є поезія. А далі буває по-різному. Буває і так, як писав Юрій Шерех, тлумачачи одну невеличку поезію Олега Зуєвського: «Якщо вона [поезія] тому чи тому конкретному читачеві нічого не сказала, значить поет і читач розмовляють різними мовами. Значить те прозирання у власну душу крізь пейзаж, значить асоціяції спогаду про весну, що не одцвітає, і про рідний дім, що його може ніколи не було, неприступні читачеві. В цьому випадку розмова поета з читачем не відбулася, і тут не допоможе мільйон посередників» («Велика стаття про малий вірш»). У збірці Вольвача «Судинна пошта» поезій, які надаються для вичерпної ілюстрації власної природи, нібито вистачає. Але є одна невеличка перлина, яку я з особливою приємністю зацитую. Поготів, що ця поезія, як мені видається, повністю підпадає під Шерехове розуміння та визначення флюктуаціоністичної поезії. Однією з прикрих рис поезії цього стилю, за тим же Шерехом, є неможливість адекватного перекладу іншими мовами. «Але чи перекладна поезія взагалі?» - слушно ставить питання собі та іншим все той же Шерех. Якщо ж і цей текст поета не промовить до читача, то йому варто назавше забути про поезію:

***

Я все тинявся світом - з якогось дива? чи діла?

А дуб шелестів на вітер, береза ця все тремтіла.

Скільки ж їх об´явилось - тих, різних - милих, жахливих...

А сіно собі косилось, сохло на схилах.

І нині пах деревію, світло, лелеки й мак...

І Ти, котрий все це вміє, прости мене, позаяк...

Є у цій збірці три особливих віршів, присвячених або ж інспірованих Олесем Ульяненком, тобто його несподіваною смертю у серпні минулого року. Сьогодні, по суті, немає традиції меморіяльних поезій-присвят, тому марно та безпідставно нервувався Олександр Стусенко, згадуючи, зокрема, й ці вірші Вольвача. Ясно, що поезії цього жанру бувають різними, але це стосується не лише віршів. Справжність подібного продукту не перевіриш в якийсь бездоганний спосіб, застосувавши технічне приладдя або хемічні препарати; таким віршам лишається тільки повірити або навпаки. В кожному випадку доводиться довірятись своїм відчуттям. Не минаючи, звісно, і об´єктивніші речі, якими так само вантажиться текст. Багато важить інтонація - мітинґова вона або приглушено-інтимна, і читачеві вільно самому збагнути, на яку інтонацію заслуговує той, за ким і написано вірш. Отож, три плачі за Уляном - у збірці «Судинна пошта». Свого часу я був, можливо, одним із перших читачів цих інтимних віршів і мушу сказати, що Улян на них заслужив, - і життям, і зробленим у нашій літературі. У першій поезії із сухою й суворою назвою «На смерть Ульяненка», - постає не менш невблаганна реальність-звістка про смерть, яка того серпня нас усіх приголомшила. Хоча, мабуть, не всіх, - тож не буду і я про всіх; але знаю, що багатьох смерть Уляна неабияк уразила:

Як він дзижчить, цей нестерпного кольору

Київ, в котрому я сам...

Щось розповість галілейському столяру

З Хорола пацан.

Що там розводитись піснею гопною?

Рано. Не час.

Чуєш, Уляшо, я зараз оговтаюсь.

Щас.

Безпорадність, а не тільки цілком зрозумілий жаль, - викликають такі от утрати. Цим густо насичений вірш. За людьми варто плакати, якщо вони варті того; за ними можна писати вірші, якщо Бог (а не редактор стінної ґазети, добродію Стусенко!) того хоче... Я сідаю за столик, за яким у донецькій каварні «Лябіринт» сидів Улян і пив свій чай чи коньяк, наразі це не суттєво; у 24-му номері на третьому поверсі готелю «Великобританія» сідаю на ліжко, в якому дві ночі поспіль засинав письменник, і в якому вночі 3-го жовтня 2008-го року він дізнався про смерть поета Римарука, і думаю: де він сьогодні, Олесь Ульяненко? Про це також є здогад у вірші Вольвача. Загалом, у цій поезії є багато чого, і все воно акумулюється образом людини, яка вже на Байковому, але, водночас, - і серед нас. Назавше:

Ну, та нічого. Гірше не буде.

Раз - і уже...

Там же томи твого жаху і бруду,

Хвора душе.

Все приготовано... Видно підошви

З трунних дощок.

Все незворушно так. Що ж ви, ну що ж ви...

Сам я - ну що ж?..

Запам´ятовую день цей, проходячи.

Знизу. Вгорі.

Ти вже заїхав - агов, андруховичі, -

В світлий Paris.

Олесь Ульяненко - одна з тих небагатьох світлих постатей нашої доби, яка ще не раз - просто так, знічев´я, впаде в чиїсь українську свідомість, не побиту ще шашелем дзвінкої монети й вибагливих перспектив, нагадає про себе, висвітлюючи тутешній тлум і жах, і, можливо, комусь, у чомусь - зарадить або і розрадить. Така вже в цієї людини аура, попри літопис конкретних життєвих подій і діянь, які хтось недобрий уписав у гидотні колишні рецензії та чиновницькі резолюції. Сьогодні Улян - лише для своїх, негідникам він уже недоступний. З´являється зрапта, супроводжуваний нетутешньою тихою мелодією, а довкола обертається його територія, його народ, - і він, - разом із ними:

Звідкись якась мелодія.

Звідкись, чомусь - Улян.

Очі. Високолоб´я.

Жовті летять поля...

<...>

Вихори тьми креольської,

зрад і замін знамен...

Крові тремтить хорольської

найболючіша з вен...

А завершити цю розмову про нову збірку поета я хочу дещо нестандартно, подавши на читацький розсуд уже наступного Вольвача, тобто ще не друкований вірш, написаний опісля «Судинної пошти». Ризикований крок, і не знаю, як до нього поставиться поет, але в цьому вірші так багато нашої сучасности, її зрадливого сучого духу, живих прикмет нашої проґнозованої недолі, що я, усе ж, ризикну. Тут, як не дивно, більше відповідей, аніж питань. Тут занадто багато осени, хоча власне осени і немає. Тут занадто тісно від наших людей, хоча тих, найбільш наших, - у цьому сірому натовпі не помітно. Тут є все те, про що й говорити не хочеться. Але не сказавши, - ніколи й не вибратись із аж такого густого екзистенційного тлуму. І любов тут не наша, - наша має бути інакшою, і вона колись буде. Власне, вона поміж нами і з нами, лише до якогось незнаного часу загублена поміж абсурдом і глуздом, - усе це і становить собою тремкий предмет оскарження з боку поета:

Роздирається завіса

мов оскалом пінний рот

кривить злотоверхий кисень

дзеркала ламає вод

наче всохли тайні гирла

що живили хоч на-пів...

наче смерть мільйонногорла

позривалася з цепів

наче зради в порожнечі

позаломлені за глузд

на горби стають і плечі

пнуться аж до Божих вуст