Видираючись із безчасся й суржикізму російськомовного міста, Вольвач закінчив журналістське відділення філологічного факультету Запорізького університету, 5 років працював редактором на обласному телебаченні в Запоріжжі. Та, врешті, чкурнув до Києва, виводячи в люди напрочуд цікаві книжки поезій, серед яких викресав і прозу – роман «Кляса» про епоху людської розгубленості, про те, що в нестерпних умовах без­гро­шів’я, безперспективності, відсутності орієнтирів, денаціоналізованості, криміногенності найголовніше – зберегти «квітку душі».
– Павле, спробуймо уявити наше суспільство у вигляді гойдалки: станина-основа – це народ, з одного боку гойдається політикум, з другого – культура й просвіта (інтеліґенція). На політиків наших люди вже не сподіваються. А чи зможуть урівноважити, стабілізувати ситуацію представники культури, зокрема письменники?
– Я не знаю, чесно кажучи, хто і що врятує державу, не маю готових рецептів. Відношу себе до тих письменників, котрі вважають, що за будь-яких обставин мусять писати. Мені здається, стрижневе для митця – бути свідком доби, в якій він живе, фіксувати її ауру, акустику, характери, події. Це найголовніша мета й функція, а не щось змінювати, закликати. Пам’ятаєте, раніше в нас література обов’язково «виводила героїв», «закликала», «таврувала», вчила (і ще цілий каскад дієслів). Найперше, мені здається, слід змінювати щось у собі, бо заклики до глобальних змін і до вселенського щастя, як показує історія й життя, мало до чого приводять. Найголовніші зміни не зовнішні, а внутрішні, й, звісно, розпочинати потрібно із себе. Який сенс закликати інших ставати кращими, добрішими, якщо ти сам – наче труна фарбована, за євангельським визначенням?
Де збуватися – в політиці чи в культурі?.. Річ у тім, що культура, мистецтво й зокрема література – це та територія (так завжди було), де може найповніше реалізуватися людина творча і – наголошую – людина україноцентрична. Саме там найповніше збувається український проект, у цьому вузькому сегменті буття, бо, на жаль, українського проекту немає ні в економіці, ні в політиці, або це щось таке кволе й жалюгідне, що й говорити немає про що.
Та й у культурі український проект розвивається не так потужно, як хотілося б, але тут хоч щось таки відбувається. Зрозуміло, що наше внутрішнє вдосконалення є ефективнішим за умови створення якісної літератури і, ширше беручи, якісного культурного українського продукту, який здатен впливати, змінювати, заперечувати і стверджувати. І тим сильніше, чим масштаби цього продукту будуть осяжнішими, а якість – вищою.
Доброю ілюстрацією цієї тези є, як на мене, вихід книжки Василя Шкляра «Залишенець. Чорний Ворон». Можна сперечатися, чи стане цей роман справді епохальним, я тут був би дещо стриманішим, але те, що цей твір талановитий, те, що такого роману не було вже кілька десятиліть, для мене безперечно. А головне, що саме з такою темою, з таким письмом (усе збіглося, до речі, дуже щасливо) можна змінювати внутрішній світ. Вихід цього роману не спричинить зниження цін чи підвищення рейтинґів, скажімо, національно-патріотичних партій, але він може змінити сприйняття світу і себе в цьому світі у дуже багатьох людей в Україні, зокрема, я сподіваюсь, у молодих і середнього віку. Вони зможуть усвідомити краще сьогодення і те, що Україна була зовсім не така, якою є тепер. І та змальована Україна, ось вона – на відстані простягнутої руки, це не так вже й далеко – двадцяті роки. Та Україна боролась, і через це можна сказати: ми не якісь пасинки історії, ми мали трагічне, але й героїчне минуле, і відтак маємо повне право на майбутнє.

– Якщо повернутися до образу гойдалки, то що перегойдує в тобі – поет чи прозаїк?
– Якщо брати стратегічно, то, звісно, прозаїк, бо я все більше думаю про прозу, підступаючись до нового роману. А ситуативно, то саме в останні два роки у мене стався такий собі поетичний вибух: дуже інтенсивно, динамічно пишуться вірші. Коли я писав роман «Кляса», мене попереджали: «Дивися, з цим не грайся, поезія не любить «зради», поезія відвертається». А я спокійно собі визначив: отже, так треба, відвернеться, то відвернеться. Справді, коли писав роман, вірші не писав, та й згодом певний час. Але потім вірші таки прийшли знову, органічно й несилувано, і я знову спокійно думаю: отже, так треба.
Хоча, повторю: роман проситься, він у мене в пучках, причому вже років чотири, але йдуть вірші, тож поки що їх не полохаю прозою. Хай іде, як іде. Якщо людині щось визначено зробити, вона його зробить, так мені здається. За прозу потрібно братися не тому, що календар чи вік підказують, мовляв, «года к суровой прозе клонят», просто вже стільки накопичилося досвіду в грудях, що сам відчуваю: поетичною мовою висловити це неможливо, слід переходити на мову прози, бо поезія – це конденсована мить, але це все ж графіка, штрихи тонкі, делікатні, вишукані, але штрихи, а проза – вже широке полотно, живопис, потужні мазки. Отже, я вийшов, певно, на той рівень віку, досвіду, який треба висловлювати у прозовому слові, і, якщо Бог дасть, засяду за роман. Хочеться, аби він був наснажений енергетикою живого життя.

– Ти співпрацюєш, як і раніше, з радіо «Свобода»?
– Моя журналістська діяльність – це похідне, так я заробляю на хліб (у когось форма заробітку інакша, скажімо, торгівля зброєю). Я не пориваю з радіо «Свобода», це мені давало й дає можливість говорити навіть те, чого деінде не скажеш: зокрема, під час президентських виборів-2004, вже не кажучи про відомі події «Україна без Кучми», радіо «Свобода» було чи не єдиним джерелом, де можна було висловлювати опозиційні думки до тодішньої влади. Але говорити, що це основна моя діяльність, навіть у журналістській іпостасі, не можна, бо дописую в низку видань. Основною ж роботою нині є журнал «Сучасність», де працюю заступником головного редактора. Але знову наголошую: журналістика – це заробіток на прожиття, ця робота менш цікава для мене, первинне – література.

– Іноді вірші пишуть «лівою ногою», не знаючи, що таке ямб чи хорей, і кажуть: це аванґард, новітнє слово, білі вірші. До того ж, пересипають нецензурщиною. Я, приміром, категорично проти так званої виправданої матючні в літературі, яка опускає читача «нижче плінтуса».
– Не знаю, можливо, «ремесло» десь і похитнулося, можливо, брутальності й побільшало. Але важливо відзначити таке. Є абсолютним снобізмом казати, що всі старші літератори – це нездари, відстій, «ортодокси», а молодь, от просто за визначенням, тільки тому, що вона молодь, – це всуціль рвійні таланти, суперцікаві модерністи, аванґардисти, «іщущіє творчєскіє натури» тощо. Але такий самий снобізм (то інший бік медалі) – відстовбурчувати недбало мізинець (як робить дехто зі старшого чи середнього «покоління») і заявляти: «Ну хіба серед нинішніх молодих є щось цікаве?». Це ще й погана поінформованість, окрім лукавства. Ми не відкриємо Америку і не вигадаємо велосипеда, якщо скажемо: талант не залежить од віку. Таланти є серед усіх поколінь, усе це щасливий і – ну так вже складається – поодинокий випадок. І серед молоді є чимало цікавих авторів, просто їх треба знати. І розуміти, що нинішнім молодим – важче, ніж попередникам, передусім тому, що перекроївся світ. Нині слово мало що значить, а раніше була зовсім інша «акустика», поетичні збірки обговорювали не лише на інтеліґентських кухнях, а й у ЦК партії, відповідно вділяючи літераторам належне: кому премії й пєрєдєлкінсько-конче-озерні привілеї, а кому й «житлоплощу» в пермських концтаборах. Отже, до слова дуже уважно ставилися, цього ніхто не заперечить. А тепер на нього ніхто не зважає, все оповите майже цілковитою байдужістю. Зрозуміло, що молодим важко – попри всі свободи, ґранти, форуми й вільнодумствування в шинку, слово і роль поета значно девальвувалися. Та однаково з’являються люди, які не можуть не писати, і серед них, певна річ, є талановиті. Що характерно: чим більше галасу навколо імені (це стосується і молодих, і старших), тим більше «порожняку». Проте серед «мовчазних людей» (я їх так визначаю), які працюють не перед читачем, а в читачеві, якраз є дуже багато цікавих постатей.
Дуже цікаві автори, скажімо, Тарас Григорчук із Коломиї, Сергій Осока з Полтави, Макс Непорада з Кременчука, першорядний поет Мар’яна Нейметі з Ужгорода, в лютому друкуються її вірші в журналі «Сучасність». Та хто знає про цих поетів? Ото ж бо. А є такі, про кого кричать на кожному перехресті: «Ах, ах, обличчя молодої української поезії!». А їм до тої ж Нейметі – як до неба возом. Назву ще Олега Романенка, Сергія Татчина, який «живе» переважно в Інтернеті і, можливо, не є аж таким молодим, але від того не стає менш цікавим.

– Чого можна очікувати від тебе в найближчій перспективі?
– Моя передостання книжка «Тривання подорожі» (2007) вийшла з п’ятирічною перервою після попередньої книжки «Південний схід» (2002), а тепер практично в один рік виходять дві поетичні книжки, для мене це досить незвично.
Думаю, що таки сподоблюся на роман. До речі, нещодавно вийшла моя перевидана «Кляса», нарешті в потужному видавництві – у «Фоліо», тож усі охочі зможуть її прочитати, бо з «Клясою» склалася своєрідна ситуація: про роман більше начувані, ніж безпосередньо «начитані», адже попередні наклади дуже давно розійшлися. Ще одна приємна новина: має вийти переклад «Кляси» в одному з престижних стамбульських видавництв. Буду сподіватися.

Володимир Коскін