A Poem should not mean, but be.

Згорнута в назву концептологія найновішої поетичної збірки Івана Андрусяка «Неможливості мови» провокує на плідні роздуми стосовно можливостей і неможливостей мови. Подібна тема практично відсутня у спорадичних і майже факультативних розмовах довкола сучасної української поезії. А тим часом, якщо залишити в спокої анахронічний, тобто зовсім уже недоречний епатаж (А.Полежака, Вано Крюґер та ін.) і псевдогромадянські мотиви в сучасній ліриці, то комплекс посутніх проблем, пов´язаних саме зі складним і затемненим поетичним мовленням, представляється чи не найцікавішим посеред інших усіх можливих. Книга нових віршів і поетичних перекладів Івана Андрусяка з´явилася на початку 2011-го року, але рецензій чи якихось відгуків на неї ще й досі, наприкінці року, чомусь не видно. Щодо мене, то я лише нещодавно отримав можливість прочитати цю книгу, скасувавши нарешті ще одну неможливість, наразі суто побутового кшталту, суть якої полягає у варварстві українського книжкового ринку. Але менше з тим, як говорять на протилежному боці Республіки. Назва книги містить виразну й доволі прозору алюзію на власну інтерсуб´єктивність, виражену поєднанням ориґінальних віршів поета з його ж таки інтерпретаціями чужого поетичного тексту. Розмова про вірші ніколи насправді не буває простою; поготів, про вірші І.Андрусяка, поета в поколінні 1990-х - і досить складного, і вельми яскравого, і самобутнього.

Мішель Уельбек, розмірковуючи про поезію, писав свого часу в есеї «Абсурд як креативний фактор» (1995): «За Жаном Коеном, мета поезії - створити глибоко алогічну мову, в якій заблокована будь-яка можливість заперечення. У мові, яка інформує, те, що існує, могло би не існувати або існувати інакше, в іншому місці або в іншому часі. Натомість, поетичні відхилення покликані створити «ефект безмежности», за якого простір ствердження охоплює весь світ, не лишаючи місця для заперечень. Це споріднює поезію з більш примітивними людськими проявами, такими як плач чи волання з відчаю...». І тут я, звичайно, пригадую, що найвідоміший витвір експресіоніста Едварда Мунка має назву цілком відповідну, - «Крик». Зрештою, в Мунка, якому щасливо відкрилась вибаглива прірва, вибір був небагатий. У Мішеля Уельбека (поета, прозаїка, кіномистця), як я розумію, - ще менший. Але не все так безнадійно, як видається з першого погляду. Або ж, словами персонажа з одного хорошого сучасного роману, - «речі не такі, якими вони видаються»... Вузькі шпарини провадять принаймні кудись, тонко заточене лезо життя неодмінно ранить, і кров жебонить уявними ринвами: звідкись - кудись: «Баржі з мерцями / пливуть уздовж голосу, / повз пуп´янки і кору. / На всьому ж бо світі / жодного причалу. / Перехід. Повернення. / Ще раз і знову. / Довша від води. / Довша від пам´яті. / Плятани спливають / на кордонах держав і століть. / Проміжки часу, / вужчі від хамелеонового язичка. / І тільки знову й знову / кострища у власній душі» (Емма Андієвська «Не це і не інше. Віддаль...»). До чого тут Андієвська, - спитаєте? Складно сказати. А, можливо, це був приклад того, що має бути однозначно кваліфіковане, як мова абсурду, тобто це був щасливий приклад поезії. Це мовлення - поза утилітарними дискурсами, а значить, - і не до заперечення, і майже не до пояснення. Це - лише вираження (не зображення) того невимовного, без чого не буває людини цілком достатньої. Бо поезії в світі лишається вже небагато, ресурси її вичерпуються, - подивіться лише на останнього нобеліята Т.Транстрьомера, і ви все зрозумієте. Але нам безкінечно щастить, ми ще й досі належимо до залишків того світу, який не оминає Благодать ані Господня, ані ласка поезії. Можливо, хтось іще пам´ятає ґеніяльні рядки Василя Герасим´юка: «Ви ще на землі, де іще не пройшла Благодать / Господня... І доки несете дзвінки Благодаті, / вам треба іти. Бо леправі не можуть не йти» («Ідуть прокажені. Леправі не можуть не йти...»). Або з іншої, суголосної за мотивом поезії: «Не сядуть леправі до столу, бо столу нема. / Вони до землі припадають, що хвора й німа. // І навіть жебрак чи поет України-Руси / підняти їх може лиш голосом. Поголоси» («Ідуть прокажені. Інакша їх нинішня путь...»). Це я до того, що нашою мовою досі ще пишуть поети. І одним із таких поетів є Іван Андрусяк. Ну а той прикрий факт, що навіть наші найближчі сусіди, поляки та росіяни, - не бажають цікавитись українською поезією і перекладати її, - свідчить хіба що про їх власну обмеженість і упередженість, ґрунтовану на політиці. Тим часом І.Андрусяк у своїй найновішій книзі пропонує, зокрема, й переклади поезій із польської та російської літератур, і робить це фахово та з любов´ю, - передовсім, із любов´ю до мистецтва, залишаючи за берегами книги таку непритомність, якою і є політика. Попри те, що політичне підґрунтя все-таки виринає у двох гірких і навіть страшних поезіях білоруса Міхася Скобли. Але це вже реалії та окрема правда мистецтва, яку іґнорувати, на жаль, не виходить.

У цій збірці поета вистачає перлин і коштовних знахідок. Як от, приміром, уже на початку книги, дещо затемнена для логічного сприйняття, але цілковито комфортна для почуттєвого читацького руху назустріч - поезія «не за тими снігами зійшли...». Або, майже по-дитячому відкриті й усміхнені до читача, поезії - «грицики стрибають по дорозі...», «фонетика тиші...», «як мало треба - лиш краплинку сонця...», «зими немає - просто навсніж сіється...» (у цій поезії читач має зацікавитись авторським оказіоналізмом - «навсніж»), «ще клапті снігу ген по берегах...», «Накликання весни», «весняні клопоти - велика насолода...», «а все тому що пташкою була...» і багато-багато інших. Теперішній світ поета Андрусяка - винятково добрий (навіть не віриться, що він був учасником «Нової деґенерації» і писав колись жорсткувато-експериментальні вірші, фонетика яких була розрахована на миттєвий експресивний ефект, а у підсумку, можливо, навіть - на руйнацію радянських комплексів і читацьке знетямлення; хоча, мушу додати, і в ті далекі часи аванґарду першої половини 1990-х років, поет робив свою справу чесно та з цілковитим усвідомленням тогочасного етапу власної творчости). Але, ясно, що двадцять років тому ліричний суб´єкт поета не зауважив би весняного, ще трохи заспаного павучка, і не повів би із ним розмову: «як мало треба - лиш краплинку сонця / лише тоненьку крихітку тепла / для того щоб усе було собою // і щоби цей маленький павучок / тобі на граблі вистрибнув з-під листя / вдихнув на повні груди прілий запах / і здивувався: ось уже й весна! // і ось горішок - розімлів і репнув / а ось кропива зиркнула з-під прілі / та й усміхнулась - чи вона вже знає / що нині ти радієш навіть їй // і навіть павукові - адже він / хороший хлопець сонячна істотка / гарнюсінький - дмухну - ану ж бо друже / лети і смійся... / смійся і лети...». Метафори з цієї поезії витворюють буквально дитячий настрій, із яким, зрештою, будь-яка добра людина й вітає початок весни. Таким сьогодні є поет Андрусяк, якому відкрились такі от дитячі реґістри, теплий і добрий потік нерозтраченої людської свідомости. Як на мене, це унікальний дар, який не для всіх, і до якого треба ще дожити, якому треба довести свою притомність - людську та мистецьку. Не дивно, що поет останніми роками так багато й плідно працює для наймолодших своїх читачів, у яких, підозрюю, користується неабияким попитом.

Можливо, про згаданий мною, перейдений І.Андрусяком поетичний шлях, ідеться в одному серйозному й «суто дорослому» вірші: «ці вірші, що давно вже не писалися, / такі тверді, немовби покрізь них / саме життя сочилося - і сміх / весь застигав у неприступних залозах. // йому без сміху майже все одно - / давно пересміялося воно / і стало інше, бездоганно інше. // та що мені робити з цим - скажи, - / щоб якось обзивалися з душі / ці безнадійні, ці затвердлі вірші?..» («ці вірші, що давно вже не писалися...»). Ясно, що це на сьогодні один із проґрамових віршів, про який ще писатимуть у майбутньому, - вже не критики, але проникливі та озброєні всією повнотою фактів літературознавці, дошукуючись цікавих поворотів у творчій еволюції сього талановитого поета. В іншому вірші, без якогось нарочитого акцентування й, поготів, без жодного мітинґового патосу йдеться, якщо мені вдалося правильно прочитати текст, про непоказну, але неймовірно вагому для нас, теперішніх, героїку партизанів УПА. Водночас ця поезія знов-таки зав´язана на основному мотиві збірки, - мова вкотре про тишу і звуки, про фонетику життя і порожнечі. В цьому випадку тиша і звуки виступають із амбівалентним значенням-змістом: вони і рятують, вони ж убивають: «і міри нема з його вороття / коли вороття нема - / сорока рятує тобі життя / сорока ж і відніма // бо доки не йде - і день не йде / і голову пустиш з рук / ... а звідки ми вийшли - ні звуку про те / бо тиша іде на звук» («... а звідки ми вийшли - ні слова про те...»). У цій книзі, як і в найближчих попередніх збірках поета, вагомо та зримо присутньою є християнська її складова. Це декілька окремих віршів і вірші з циклу «Образи». Мою увагу найперше привертає вірш «фонетика тиші...», сотворений, сказати б, у фірмовій манері поета Андрусяка, яку визначає голос (колишнє поетове «отруєння голосом»; власне, фонетично визначене письмо голосом, акумуляція в голосі авторської неповторности та, водночас, універсальних, загально-значимих первнів, із яких і проростає терпке буття):

фонетика тиші

Господня роса

і промінь що пише

крилом небеса

до чистого звуку

живого чуття

немовби за руку

приводить Дитя

до звуку з якого

помоляться Втрьох -

так з Бога Живого

рождається Бог    

Читаючи цикл «Життя птахів. (Майже вільні сонети)», читач, напевно, замислиться: кого тут більше - Миколи Бажана чи Василя Голобородька? - у сенсі, звісно, інспірації, а не наслідування. За формою, звичайно, більше Бажана (чітка строфічна побудова, сонет, попри те, що майже без рим і майже вільний), але за духом, - я би віддав перевагу Голобородькові. А ще більшою мірою, - самому Андрусякові, який є поетом самодостатнім і напрочуд ориґінальним, не говорячи вже про його любов до птахів (можливо, хтось сього не знає), за якими має звичку полювати з фотоапаратом. Цикл «Життя птахів» є, напевно, того ж походження, що і цикл «Дерева», з якого в новій збірці представлено шість поезій. А разом узяті, вони складають особливий комплекс ідей і мотивів, що якимось чином пов´язаний із давньою любов´ю І.Андрусяка до поетичного доробку Володимира Свідзінського, ще одного неминущого, про вірші якого Василь Стус писав сорок років тому в незавершеній статті «Зникоме розцвітання» (1971): «Його вірші - наскрізь асоціальні, сповнені якоїсь таємничої внутрішньої самодостатності без будь-яких зовнішніх намірів. Ці вірші існують так, як існує дерево, камінь, вода. Вони сповнені самих себе і ніби сотворені виключно для автора. Це просто знаки його особистої певності й самоутвердження. Вони - авторський засіб і авторська мета. Читаючи Свідзінського, можна піддатися враженню, що ці вірші існуватимуть і без читача: можете їх читати, можете - не читати, їм то чи не байдужісінько - адже вони стали часткою речового, предметного світу. Його поезії - то міра авторського самодовіряння й самоприналежності, інтимні щоденникові записи інтелігента, що свідомо самоізолювався од світу». Якусь таку ж самодостатню хвилю ліричної виражальности бездоганно ловить і наш сучасник І.Андрусяк: «... отак вільхуй собі і жди / не тих кого любила ти / а тих що мовчки не любила / лиш позирала з висоти / на річку на чужі світи / на шишечки яким несила / до справжніх шишок дорости...» («»Вільха). А у поезії «Горіх» горіхове дерево виступає каталізатором до розмислів, без перебільшення, у вагомому філософському аспекті. Мова, знов-таки, про сутнісні підмурівки життя, не конче навіть людського, - а у всій його зеленій повені й обігу незнищенної матерії, що в ній знаходить для себе сховок і вічний дух:

так мускусно і в´яжеться життя

олійно так вибілюється гусне

вимислює у досконалість звивин

у тріпотливе завмирання мозку

захищене півкулями двома

що думають усі вони - усі! -

тоді коли їх осінню обвіє

коли на листі прожилки проступлять

немов налиті втомленою кров´ю?

які химери образи які

в цих сотнях звивин мусять народитись

перш ніж ослабне тепла пуповина

й на жовту землю упаде горіх?

Блок перекладів є і цікавим, і понад вагомим у складі цієї книги. Дешифруючи, знов-таки, концептуальність авторського задуму, й будучи просто приємним дарунком для вдячного читача. Чи не найпомітнішим твором тут є відома поема-реквієм Томаса Стернза Еліота «Порожні люди». Інтерпретацію цього твору здійснено разом із дружиною перекладача, Катериною Борисенко. Чесно кажучи, не пригадую українських перекладів цього твору, але навіть, якщо вони є, цей новий варіянт не буде зайвим. А щодо профетизму далекого від нас у часі Т.Еліота та його ж таки актуальности для нас теперішніх, то тут немає жодних сумнівів, лише вслухайтесь у ці слова, - це про нас: «У цім найостаннішому місці зустрічі / Ми зберемося разом / Зберемося мовчки / Наперед ріки розбухлої / Сліпці, доки / Вернуться очі / Як вічна зоря / Стопелюсна троянда / Присмеркового Царства смерті / Єдина надія / Нікчемних людей». Стає трохи моторошно та некомфортно, але ж це - поетичне слово, в якому до часу мовчить молитва і ховається стоголосий біль, але колись все одно оживає й змушує повторювати ці маґічні слова, що їх поетам нашіптує Хтось неспростовний. Як завше, по-хорошому насторожує і вражає едвард естлін каммінґс, - давня і стала любов І.Андрусяка. Це - поет не для всіх, зокрема, такими є і представлені наразі вірші. Цей американський поет-аванґардист є настільки аванґардовим, що я навіть не зовсім розумію, як наш перекладач дає собі раду з його аж надмір експериментальними текстами. Анґломовний корпус перекладів доповнюється також двома перекладами віршів Ґарольда Пінтера, про якого всі вже встигли ґрунтовно забути, аж раптом нещодавно він отримав Нобелівську премію. Цілком, як на мене, заслужено. Шкода лише, що перекладач не порадував чимось новеньким із доробку незрівнянного Езри Павнда, бо ж і сам неабияк його любить, наскільки я пам´ятаю. Добре виглядає добірка з польських поетів: Чеслав Мілош, Віслава Шимборська, Анджей Бурса (ще одна давня любов нашого перекладача, свого часу втілена в збірку перекладів «Усмішка горлом»). В контексті ювілейного року Мілош, напевно, привертає до себе найбільшу увагу, будучи представлений чотирма доволі авторськими віршами (як от, приміром, «Зізнання» або «Портрет із котом»). Сильна, хоча і безрадісна лірика білоруса Міхася Скобли, з потужним епічним струмом - також не залишить читача байдужим. У двох віршах - «Балада про стайню» і «Реквієм книжці друга», - потужно втілено й наш український досвід життя в часи тоталітаризму, не лише білоруський. Можливо, хтось, подібно до мене, вперше відкриє для себе цього поета і зацікавиться його творчістю. Цікаво виглядають і переклади з російської - нашого сучасника, киянина Ґурама Петрашвілі й клясиків російської літератури О.Мандельштама та Б.Пастернака. У віршах Ґ.Петрашвілі відчувається дитяча безпосередність і, водночас, екзистенційна гострота людських реакцій, майже не відома впокореним дорослим (а й справді, ну хто ще помітить сум самотнього «маленького плюшевого ведмедика, якого після тривалих вагань так і не купили...», або замислений сум «маленької вишеньки, з якої вчора зібрали перші плоди»). Або, приміром, ось ця, вже й зовсім непомітна актуальність, яку здатний відчути лише справжній поет: «Звичайне сталося вбивство. / Зірвали польову квітку / і по холодному місту / з веселощами й реготом / до пізньої ночі носили». Є у цих рядках якась дика несправедливість, пов´язана з ґвалтом і занедбаною людяністю. І знов-таки, дуже природньо, коли про це мислить поет. А завершують книгу старожитні українські поети - Григорій Сковорода і, менш знаний, можливо, але не менш актуальний Стефан Яворський. Вірші старожитніх поетів-гуманістів ніби логічно підсумовують цю добру та повноголосу книгу.