Re: цензії

Степан Процюк, письменник, який опісля Олеся Ульяненка, ніби як найбільш надається на роль «мізантропа» в сучасній українській літературі, пропонує критикам черговий удячний матеріял для їх бенкету на якому-небудь ЛітАкценті або Захід-неті, вже не говорячи про «Україну молоду». Природа згаданої можливої мізантропії представляється мені не чим-небудь іншим, як авторською відвертістю, скерованою на пошуки любови, до якої Процюк ішов не один рік і, врешті, сьогодні наблизився до так званої точки неповернення (Утім, він давно вже й доволі густо цяткує художню прозу власною психоісторією, - було б лише кому її читати та розуміти). Про що, зокрема, може сиґналізувати його есей, надрукований у листопадово-грудневому числі «Кур´єру Кривбасу» 2010-го року, - «Тіні з´являються на світанку», й нещодавно уміщений у книзі есеїв із однойменною назвою. Не знаю, наскільки усвідомлено це відбувається, але виглядає так, що цей есей, як і кілька інших з цієї збірки, підкинуті читачеві саме з метою полегшити прочитання повісти «Бийся головою до стіни».

Більшість людей прочитає цей текст, звернувши увагу на вкотре присутній і дещо навіть нав´язливий авторський психоаналіз; на всі ці, оперті на Ялома й Горні, припущення й висновки письменника, але варто також пильніше вчитатись у абзаци, присвячені болючому самоаналізу письменника. А письменник, чим далі, тим глибше й відвертіше, розкриває читачеві власну психоісторію, - непросту, часом навіть занадто надривну та хворобливу; він ніби підказує: спробуйте читати мої романи крізь оптику моєї власної психоісторії чи пак, - психографії, як говорить автор. Зрештою, після виходу в світ роману про Винниченка він почав про це говорити навіть у інтерв´ю. Втім, інтерв´ю не належить до улюблених жанрів українського читача (це доволі підозрілий жанр, тож читач має рацію, не читаючи їх). До цієї повісти С.Процюк, треба думати, йшов не один десяток років, долаючи сумніви чи пак, винищуючи власні невротичні стани, - спочатку, можливо, хибним інтуїтивним шляхом, а потім і використовуючи майже наукову методологію. Що з того вийшло, і на якому етапі боротьби із собою перебуває нині письменник, - судити виключно читачеві.

Батько рахує зрубані дерева, а син учиться добирати синоніми, бо перед лицем розлюченого родинного тирана почав затинатися. («Батьки жили у Богом забутому селі, де тато знайшов роботу рахівника зрубаних дерев. Це теж було символічно...»). Й лише мати одвічно плаче, не маючи сили змінити таке життя, - своє і своєї дитини. Кумедна історія, чи не так, читачу? Історія для критика-оптиміста, який укотре поскаржиться на код нещастя, яким так глибоко ніби-то вражена вітчизняна проза (я би в цьому аспекті проаналізував передовсім український фольклор - от де, направду, невичерпне джерело національної радости та скорботи!). Можливо, і вражена, не сперечатимусь; якщо національну історію не можна читати без брому, то з якого ж дива національна художня проза має виглядати дебільним американським коміксом? І, як на мене, то відвертість, із якою письменник писав цей твір, виказує в ньому іманентну та орґанічну европейськість, не інакше. Так відверто міг писати колись Микола Хвильовий (повідомляючи Миколі Зерову у приватному листі, як у дитинстві затискав пальці дверима, й про те, як іще в 1924-му році з бравнінґом ходив за місто з метою застрелитись, але духу, мовляв, не вистачило...); так писав Тютюнник-молодший («В сутінки», «Медаль», «Климко», «Перед грозою» тощо); так оголеним нервом бився у своїй київській, а потім і таборовій поезії Василь Стус. Так різав душу власними рядками Олесь Ульяненко. І жоден із них не прищеплював читачеві побутове щастя, бодай миттєве його відчуття, - навіть не намагався цього робити. Попри розмови про романтику вітаїзму, загірню комуну й голубину книгу поезії, які невтомно провадив щойно згаданий Хвильовий.

Продовжуючи мову про контекст, у якому одразу по видруку опинилася повість, можна лише уявити, як буде іржати вітчизняний літературно-критичний бомонд, іржати натужно й смачно, аж до гикавки, - просто в обличчя цій невеселій автобіографічній повісті Степана Процюка. А вся ця дискотека уможливлюється лише тим, що вітчизняні критики часто бувають у своєму ремеслі людьми випадковими, в кращому разі, - заробітчанами. Їм лише, - «аби книжка», а до неї, бажано, - комфортний ґонорар. На цьому нехитрий пазл зазвичай і складається. Простіше говорячи, вони не знають матеріяльної частини, тобто мало читають, не знайомі з історією української та світової літератури, а відтак, іще менш розуміють, навіть щось там читавши. Не впевнений, що всі вони вчасно ознайомились із керівництвом для поетів-початківців Мішеля Уельбека «Залишатись живим» (1991). Цей текст нібито адресований поетам, але насправді - всім, хто зібрався вийти на люди із власним художнім текстом, написаним у будь-якому жанрі. Коротше кажучи, читачу, аби розуміти таких письменників, як Степан Процюк, треба радше бути поетом або клієнтом психлікарні, ніж журналістом або академіком.

Повість починається в дусі французької екзистенційної прози - скупо, ощадливо, майже аскетично: «Свирид їхав на могилу матері. Листопадило. На невеликому сільському кладовищі не було нікого. Він засвітив свічку (герой Альбера Камю запалив би, звісно, сиґарету, але Камю - атеїст, звідси й така відмінність. - О.С.). Помолився. Потім погладив уже вибляклого під дощем хреста, мовби пестив чорно-сиве волосся мами». Батько героя, якого так чимало буде надалі в цій повісті, був ще живий, але перебував у лікарні: «Прийшов до батьківської хати. Тато лежав у лікарні. Усе дихало запустінням. Свирид сидів довго. Тягар спогадів припинав до крісла. Потім почав переглядати деякі старі речі. Ось мамин одяг, уже непотрібний, зайвий... Згадав, що мамі колись треба було купити зимове пальто. Його купили - і тоді воно ожило. А зараз пальто померло разом із матір´ю, бо його ніхто не одягає». Перед нами - психологічно складний і безрадісно-затяжний період у житті персонажа. Попри те, що суто хронологічно це лише незначний відтинок життя. Читач, уже знайомий із есеями С.Процюка, дуже добре розуміється на автобіографічному контексті цієї повісти, відтак йому має бути доволі незатишно й навіть зимно. Позаяк, хай навіть несвідомо, тобто порушуючи всі можливі конвенції щодо читання художнього твору, ми розуміємо: фіолетова смуга в житті Свирида - дуже добре насправді проплачена емоціями та внутрішнім пеклом самого письменника: «Триває масакра смерті. <...> Матері не було ніде. <...> Мати перетворювалася на символ». З іншого боку, комусь із читачів, можливо, нарешті стає цікаво: як же письменник виборсається із цієї ситуації, прибравши собі на всяк випадок маску персонажа-протагоніста.

У повісті йдеться про межовий і, воістину, перехідний етап, що буває у житті кожної людини. Йдеться про час, коли кожен із нас сиротіє, втрачаючи батьків - найдорожчих людей із нашого минулого; а за великим рахунком, і призвідців нашого теперішнього й навіть майбутнього: «Але ці тіні, безтілесні і безшелесні, приходять вночі і на світанку в робочий кабінет і на літній морський пляж. Ці тіні, безшумні і безрозмірні, ніколи не покидають Свирида». Це час великого переосмислення - не так цінностей, як векторів-орієнтирів, які вказують подальший шлях людини. Людське життя ділиться на кілька відрізків, і найголовніших із них лише два: життя з батьками й життя після них. Ясно, що крім батьків ми маємо власних дітей, продовжуючи розмотувати нитку роду, але це дещо інша, паралельна реальність. Сюжет, пов´язаний із батьками, не спроможні замінити чи витіснити навіть власні діти. Доки живуть батьки, людина залишається в комфортному статусі ще-дитини, маючи щасливу можливість будь-якої миті все залишити, кинутись до автостанції, купити квиток, дістатись батьків, цілувати їх у старечі зморшкуваті щоки; опуститись на долівку, обійнявши їх ноги; забути про всі проблеми й бодай короткочасно знову відчути себе дитиною: «Зрештою, у дорослого сина потреба любові була наче бездонний колодязь - скільки не давай, завжди мало». Чути голос батьків, для яких ми назавше залишаємось малими, вразливими, безборонними; чути їх поради й повчання, які колись давно нас відверто дратували, але саме цих напучувань нам пізніше буде гостро не вистачати. Подібне розуміння ролі батьків у житті кожної людини буває зазвичай більшою чи меншою мірою запізнілим. Ось тоді й випадає нагода тлумити крик, не маючи натомість можливости зупинити нечутні сльози; ось тоді й випадає найвірніша нагода битись головою до стіни, але все це уже намарне. Лишається ходити на цвинтар у певні дні, пам´ятати, пригадуючи найдрібніші, здавалося б, епізоди з родинної історії, розповідати про батьків своїм дітям та онукам; нести далі цей вогник роду; робити те, що не встигли або не мали нагоди здійснити батьки, бути гідними їхнього чесного імени. Все це, - як мінімум. Але все це - лише сублімована неможливість іще раз притиснутись до батьківської шорсткої щоки чи обійняти натруджені ноги матері. Все це, на жаль, лише борсання в екзистенційній порожнечі, з якої для атеїста виходу узагалі немає, а для людини віруючої залишається тільки Бог, - безсмертний континуум усього сущого. Чи знаходить людина розраду в Бозі? Напевно, що так. Поготів, якщо усвідомити раз і назавше, що альтернативи немає.

Як мені представляється, людина й сама-по-собі є створінням апріорі екзистенційно вразливим і перманентно загроженим. Численні, безкінечні неврози і комплекси, що є наслідком давньої втрати своєї природи, заважають сучасній людині бути направду щасливою. Але мав таки рацію Сент-Бев, говорячи про додаткове джерело людських нещасть і страждань, наголошуючи на нашому «соціальному Я». Відтак, першопричиною драми Свирида та його батьків у цій повісті виступають політичні реалії, за яких українська нація мусила виживати в умовах жорсткої колонізації та ґеноциду. Західна частина країни свого часу чинила неабиякий спротив колонізатору, відтак - сотні тисяч замордованих, переміщених, зламаних фізично або морально. Одним із таких є Іван Кирилко, батько Свирида, колишній політв´язень, доля якого разом із долею його дітей виявилась намертво пришитою до долі сплюндрованої країни: «Раптом син збагнув - батько усе життя ніс і продовжує нести навіть на старості тягар жахливих комплексів, що постійно зачіпають його єство. Миттєвість, спалах, осяяння... І син, який завжди дивився на цього чоловіка лише як на батька, раптом глянув на нього, як... на сина. Жаль, як голка, пронизав його мозок. Його батько є старцем, який так і не прожив повнокровно своїх літ, будучи скованим моторошним тягарем власного душевного виробництва!!!». Герої і зрадники, коляборанти й підпільники - третього шляху не було: «Батько впустив у свою душу страх. Таких, як він було багато. Але він не зрадив пам´яті загиблих героїв. Нікого не продав. Не служив радянським символам». Ось у такому соціяльному контексті і розвиваються в сімдесяті-вісімдесяті роки минулого століття стосунки сина й батька: «Коли син прийшов із школи, радіючи п´ятикутній зірці на грудях, він думав, що помре... з одного боку, щось пояснювати дитині небезпечно... з іншого... він не міг на це дивитися... він вдарив дитину... потім каявся, але про це ніхто не довідається...». Це тяжка й стражденна для обох історія виховання. Батько прагнув, аби син виріс людиною й українцем, але водночас боявся екстраполювати на сина свою власну історію боротьби і поразки. По суті, це комплекс шизофренічної реальности в усій її поліфонічній безодні, що нищить людину ще за життя: «Можливо, у батькові боролося дві або декілька особистостей. Вони вимучували і заплутували його, але лише на нижчому, побутовому, рівні». Протиставитись їй не просто. Якщо взагалі можливо: «Тато хотів бути героєм, а не рабом. Мучився, бо героєм не став. Але не став і рабом, як переважна більшість його ровесників і недоровесників». Батько, по суті, як доходить цієї істини син уже після його смерти, здійснив жертвопринесення в ім´я свого сина. І син це збагнув, і відчув полегшення. Зокрема, йому відкрився й первинний сенс отого бийся головою до стіни, і порубаних дерев української новітньої історії, які батькові після ув´язнення доводилось лише обліковувати, рахуючи безкінечні втрати й знаки поразки, тлумлячи власне бажання звестись на ноги й одразу впасти, захищаючи честь свого маленького, але нескореного бандерівського Краю.

Філіп Солерс писав у есеї «Письменник і життя»: «У принципі, все ясно: Пруст мав рацію, Сент-Бев помилявся; творчість письменника бере початок не з його «соціального Я», а з досвіду, про який найчастіше не підозрюють ні сучасники, ні знайомі, ні друзі чи оточення. Ніхто з людей не є більш таємничим, невловним, суперечливим, оманливим. Книги виростають із самотності, тиші, неприйнятного, з рухомої тіні, що перебуває під ревним захистом. Як не старається соціологія, як соціоманія не кидається то в одну, то в іншу царину, ніхто не зможе сказати напевно, чому той чи той пан, переживаючи ту чи ту історичну або особисту пригоду, написав саме ці поезії, романи, слова». Ця цитата до того, що розуміння творчости С.Процюка до недавнього часу (попри цілу низку есеїв, які він обережно, але все ж оприлюднював останнім часом) було більш ніж утрудненим; наразі ж розчахнута свідомість, уражена свідомість мистця - препарована ним самим і подана на тарелі толерантному читачеві. Ця повість сьогодні пояснює і більшість повістей і романів письменника, і його суб´єктивний (але не випадковий) вибір на користь В.Стефаника і В.Винниченка, коли він брався за написання романізованих біографій своїх нещасливих попередників, і методу, якою він при тому користався, і багато чого іншого, наразі мною не артикульованого. Щось має лишатись за дужками, говорити про все не випадає навіть сьогодні: «Уже немає твоєї стіни, Свириде. Коли помирають наші батьки - ми стаємо стінами для своїх дітей». Сподіваюся, це зрозуміло. Поготів, що коли я пишу про людину й письменника Процюка, то водночас я пишу і про себе, - хто читав В.Петрова, той мене зрозуміє. Випробування смертю обох батьків викликає химерні алегоричні картини-видіння, з яких син виходить вже іншою людиною. Лікар радить йому відпустити своє минуле й рухатись далі. Так і стається: «З його тіла проростав Інший. Пологові муки робилися нестерпними. Невже покійна мама таки вирішила привести його на світ вдруге? <...> І тут він побачив клаптик світла».

Як мій суб´єктивний погляд, усі попередні повісті сього письменника, що передували його першому романові «Інфекція», в чомусь не добирали, будучи не вповні зрозумілими читачеві скалками приватної родинної саги, чиєсь, цілком унікальної у своїй одноразовості, свідомости. Тому й залишали відчуття спорадичних сплесків ураженого авторського «Я», які він чомусь замість віршів відправляв до коротких форм прози. Натомість, нещодавня повість «Бийся головою до стіни» нарешті висвітлює зовсім іншого Степана Процюка, письменника, який пройшов значний відрізок своєї творчости, являючи нам хронологію приватних оборонних боїв, і наразі тимчасово скористався виключним правом людини на такий собі перепочинок, тайм-аут, - задля якогось абсолютного порозуміння з собою, зі своєю добою, й розпочинаючи водночас зовсім новий етап у своєму житті людини й письменника. Підозрюю, після численних оборонних боїв, ми вправі чекати на якогось іншого Процюка. І навіть його тимчасова проґнозована мовчанка не здатна спростувати цей очевидний факт. Письменник упевнено увійшов у теперішню фазу дорослої літератури, з честю відбувши в тексті одну із останніх ініціяцій дитинства та юности. Тож чекаємо на нові його твори, пам´ятаючи, що і письменникам буває непросто звільнятися від себе колишніх, стаючи, тим не менш, на цілком автентичну стежку свої творчости. Що мається на увазі? Це, коли позаду - усвідомлене вдячне минуле, а попереду - не менш сподіване майбутнє.

26 травня 2012 р., м. Донецьк