Re: цензії

19.09.2019|Ніна Головченко
Збірка поезії «Любов довготерпить» (2019) Оксани Радушинської
18.09.2019|Микола Гринь, член Національної спілки журналістів України
Талановитий син завороженого Придесення
17.09.2019|Богдан Мельничук, Ігор Фарина, письменники
Оспівування весни спресованого часу
16.09.2019|Андрій Дахній, доктор філософських наук
Екзистенційний досвід поета: творчість у світлі Memento amare
16.09.2019|Ігор Фарина, письменник, м. Шумськ на Тернопіллі
Впливає серце у ріку щодення
16.09.2019|Ігор Зіньчук
Розплата за непрощені гріхи
Гіперпростір як відкритий твір (з книги «Від не-початку і до не-кінця»)
Безцінні скарби Сергія Дзюби
15.09.2019|Сергій Синюк
Про сучасність через призму історії
14.09.2019|Марія Грицюк, Івано-Франківськ
«Нехай прибереже свою реть лях, а ми тим часом помислимо…»

Re:цензії

22.05.2012|21:53|Іван Лучук

Оповідь про екзотичне заслання

Баретич Р. Восьмий повірений / Ренато Баретич; пер. з хорватської Наталії Чорпіти. – Харків: Фоліо, 2010. – 316с. – (Карта світу).

За часів комуністичної Югославії, а саме в кінці 40-х - 50-х роках минулого століття, Йосип Броз Тіто засилав репресованих в Адріатику на Ґолі оток (Голий острів), - там був найбільший югославський концтабір. Це, зрозуміло, в жодне порівняння не йде з ґулаґом, якщо врахуємо, що загалом Голий острів за весь час було заслано «лише» понад шістнадцять тисяч інакомислячих, яким, до слова, інкримінувалася симпатія до «країни рад». Але менше з тим, бо це ж лише асоціація, що виникла в мене, коли я почав читати роман сучасного хорватського письменника Ренато Баретича «Восьмий повірений».

Сюжетну канву роману можна переказати одним розлогим абзацом. Десь in cavallo, як кажуть італійці (себто «на коні»), тобто на стику тисячоліть успішний тридцяти-з-гаком-літній політик Сініша Месняк, кар´єра якого досить вдало розвивалася, потрапив у халепу. Та ще й за декілька днів до позачергових виборів до загребської міської скупщини (міськради, сказати б). Властиво, його підставили, підсипавши в ресторані дурману до його напою та підсунувши йому в авто «невідому білявочку, ймовірно, повію родом з Білорусії» (яка в іншому місці роману вже фігурує чомусь як українка, - чи то авторський чи перекладацький недогляд - невідомо, можливо, для автора різниця між Україною та Білорусією є така ж примарна, як для наших пересічних громадян різниця між Хорватією та Сербією, - але ж письменник не може бути, прецінь, пересічним громадянином). Його, «найвідомішого поборника легалізації легких наркотиків», у стані наркотичного сп´яніння поліціянт витягає з-за керма службового авто, а двоє інших стражів порядку з того ж авто витягають напівголу дівицю, - зрозуміло, що наступного дня це потрапляє на першу шпальту правої «жовтої» газетки, бо на місці «пригоди» «випадково» трапився журналіст із фотоапаратом, - та ще й красується заголовок «Куди ти котишся, Загребе?». Таким чином у кар´єрі Сініші Месняка виникла вимушена пауза. Його друг і покровитель прем´єр-міністр (у романі безіменний) радить йому на певний час «залягти на дно», поки не вляжуться пристрасті. І відправляє Сінішу на найвіддаленіший адріатичний острів Хорватії - Третич, на якому немає жодного представництва влади. Тобто посилає його туди як повіреного уряду Республіки Хорватія з метою організувати там поспільство, створити представництва двох партій, підготувати їх до виборів тощо. Сімом попереднім повіреним нічого там не вдавалося зробити. На острові не працює ні інтернет, ні мобільний зв´язок, проте є інші інтригуючі ознаки ціивілізації. Його помічниця й коханка Желька, яку він сам для себе жартома називав «колектором надлишку енергії», залишилась у Загребі при прем´єр-міністрі, з яким у неї, за відсутності Сініші, виникає альянс. Потрапивши на острів, Сініша, здружується зі своїм однолітком Тоніно, який виконує офіційну функцію його перекладача (бо на острові люди розмовляють сливе незрозумілим діалектом) і доглядача. Всі інші мешканці острова є похилого віку, а утримуються за рахунок свого одноострів´янина Боніно Смеральдича, який давно вибрався до Австралії й шалено розбагатів там на шахтах. Харчі та все необхідне їм доставляють щоп´ятниці контрабандисти з Італії. Попри відсутність інших ознак «цивілізації», на їхніх будинках є сонячні батареї, а в самих будинках телевізори. Пиво п´ють лише австралійське, єдиним лікарем є австралійська аборигенка Муона. Усі жителі острова, окрім Тоніно та його батька (теж Тоніно), повернулися на острів доживати віку з Бонінових шахт в Австралії, куди повиїздили ще замолоду, адже на острові сливе не було з чого жити. Це своєрідний острів-будинок пристарілих, австралійських пенсіонерів. На остові є дві церкви, але немає жодного священика. Всі мешканці є представниками двох розгалужених родин - Смеральдичів і Квасиножичів. Дуже оригінальними є народні звичаї, поведінка мешканців специфічна аж до ексцентричності, якщо поглянути збоку. Та все ж там існує свій розмірений триб життя, в яке довелося пірнути з головою Сініші Месняку. У кінці роману він все ще на острові, але і без недомовленостей зрозуміло, що він таки вернеться до столиці й робитиме там те, що йому відміряно. Такий-от сюжет, стисло переказаний із випущенням маси цікавих ходів.

У романі дуже багато колоритних персонажів, кожного з яких майстерно представлено, головно в оповідках Тоніно, на які він доволі щедрий у спілкуванні з Сінішею, розмовляючи з ним літературною хорватською мовою, яку вивчив головно з тижневиків, які привозив із Другича, острова, що розташований ближче до материка, перед островом Первичем. Окрім місцевих, є і три зайшлі (крім самого Сініші) - босняки Селім Ферхатович і Зехра, а теж колишній сьомий повірений Брклячич, який повернувся на острів доглядати маяк і усамітнитися для розв´язання своїх математичних задач. Щокроку виникають несподівані цікавущі нюанси, які можна переповідати довго, але краще таки прочитати сам роман і отримати приблизно таке задоволення, яке я й сам отримав при його читанні.

Моє задоволення при читанні було помножено ще й на те, що я як сербокроатист (мій перший університетський фах) «тащився» від мови, якою розмовляють на острові. Це специфічний діалект хорватської мови, присмачений далматинськими італіянізмами, а теж австралійськими англіцизмами. Італіянізми та англіцизми будуть прозорими і для ширшого кола читачів, а от ті місцеві діалектизми були б незрозумілими для широкого загалу, якби перекладачка успішно не впоралася з цим завданням, використавши особливості українських поліських і підляських говірок, де вживаються давні дифтонги тощо. Словом, мова третичан (по-їхньому третітьйоан), вельми колоритна, передана у перекладі, гадаю, автентично, наскільки це взагалі можливо. Пригадалося при цій нагоді, що Микола Лукаш ґалісійські вірші Федеріко Ґарсії Лорки перекладав, використовуючи бойківський і лемківський діалекти.

Слід сказати й декілька слів про самого автора, та й про перекладача. Ренато Баретич народився 1963 року в Загребі, став відомим журналістом, автором белетризованих соціальних нарисів. У літературу він увійшов поетичною збіркою «Слова з кишені» (1998), згодом видав декілька романів. «Восьмий повірений» є його романним первістком, - і, як доводилося чути, найкращим наразі його романним починанням. Кількаразовий учасник Міжнародного літературного фестивалю в рамках Форуму видавців у Львові. Львів´янка Наталія Чорпіта закінчила слов´янське відділення філологічного факультету Львівського університету ім. І. Франка та аспірантуру при кафедрі слов´янської філології. Авторка перекладів із сербської мови романів Момо Капора «Облудники» та Мілорада Павича «Остання любов у Царгороді», з польської - роману Анджея Стасюка «Дев´ять», оповідань та статей із сербської, хорватської, польської, білоруської, російської, англійської мов. Відома теж як паліндромістка.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери