Прізвище Євгена Барана подибуєш то в одному виданні, то в іншому. Він друкує свої враження про літературу як передмови до нових книг, збірників, альманахів, просто газетні чи журнальні публікації. Цей чоловік не втрачає нагоди висловити свою думку не лише у більших статтях, а й навіть у невеличких врізках-анотаціях до публікацій, як це можна, приміром, помітити, погортавши письменницький журнал «Перевал». І причина тут не в потребі автора постійно бачити власне ім´я надрукованим, увічнювати його на папері, а - в намаганні якомога повніше осягнути сучасний творчий процес. Євген Баран відчуває потяг до того, що називають «організація літературного процесу». І цьому якнайкраще сприяє і його літературно-критична діяльність, і праця на посаді голови Івано-Франківської обласної організації Національної спілки письменників України.

Євген Баран цьогоріч відзначив свій п´ятдесятилітній ювілей. Він кандидат філологічних наук, доцент кафедри української літератури Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. А ще - автор доброго десятка книг, серед яких наукова монографія, а також збірники літературно-критичних текстів «Замах на міражі», «Зоїлові трени», «Звичайний читач», книги есеїстики «Порнографічна сутність правди», «У полоні стереотипів та інші есеї»... Євген Баран оприлюднив книгу щоденникових нотаток та есеїстики «Наодинці з літературою». І, врешті, ще одна публікація: «Тиша запитань: Люди. Книги. Життя» (Івано-Франківськ: Тіповіт, 2011. - 532 с.). Книга об´ємна - понад півтисячі сторінок.

Мене завжди цікавили публікації в періодиці, бо ж вони найближчі до народу. Але, разом з тим, вони й скороминущі - спробуй-но відшукай те, що було опубліковано десятиліття тому! Спокусливо ж мати «всього» автора. Приміром, новими гранями заграло ім´я нашого краянина світового лету Святослава Гординського, коли в одній книзі оприлюднили його численні рецензії, розгублені періодикою, починаючи ще з 1930-х років. От і Євген Баран, упорядкувавши власну книгу, позбавив наступних дослідників робити це за нього. Кажу це, маючи на увазі не масштабність постатей, а сам принцип, підхід...

Звичайно ж, Євген Баран намагається дотягнутися до своїх великих попередників Івана Франка, Миколи Зерова, Юрія Шевельова, які розуміли важливість планомірно осмислювати літературний процес. Тому у них з´являлися систематичні огляди сучасної літератури. Прикметна риса Євгена Барана в тому, що він мислить, не боїться висловлювати власні погляди, навіть якщо вони дещо не такі, як у загалу.

Євген Баран говорить про «іншу літературу», «іншу критику», «іншу есеїстику». Я ж би сказав: слід говорити не про «іншу», а про «свою». Бо ж кожен митець цікавий власним баченням, власним підходом. Цілком зрозуміло, що коли ти не маєш чогось у собі, якщо воно тобі не притаманне, і ти лише його вдаєш, імітуєш, то рано чи пізно стомишся від такої стилізації. Євген Баран не стомлюється бути собою, творити «свою» (а за його термі­нологією - «іншу») критику і есеїстику.

У підзаголовку нової книжки «Тиша запитань» - три слова: «Люди. Книги. Життя». Тут певна умовність, бо ж автор, як мені бачиться, життям для себе зробив книги, а люди у «Тиші запитань» представлені як доважок до них. Власне, передусім творці книг і є для нього матеріалом. Оті «Люди» становлять сім десятків сторінок книги: від розповіді про письменників Дмитра Арсенича, Василя Бабія (з прізвищами на перші літери) - й аж до Дмитра Юсипа чи Ярослава Ясінського (з прізвищами на останні літери абетки). У цьому розділі - мова не лише про сущих «Характерників», а й про тих, хто відійшов - «Незабутні»: осмислення людей і книг (Теофіля Виноградника, Павла Загребельного, Івана Іова, Олеся Ульяненка...). Певно, дещо вирізняються із загального тла матеріал про знаного літературознавця Івана Денисюка - спогад про стосунки автора та літературознавця, учня і вчителя.

Розділ «Книги» - найоб´ємніший. Він містить статті Євгена Барана про кілька десятків українських книг, головним чином за останнє п´ятиріччя (2006-2011 роки). Це - зріз української літератури, де є місце іменам «розкрученим» і «притишеним». Але всі вони якось уживаються у світі вражень про літературу, витворенім Євгеном Бараном. Це відгуки на прозові книжки Михайла Андрусяка, Юрія Андруховича, Ніли Зборовської, Романа Піхманця, Василя Стефака, Василя Шкляра... Серед поетів, про яких пише Євген Баран - Ярослав Довган, Мирослав Лазарук, Нестор Чир, Ярослав Ясінський... Прикметною рисою рецензій Євгена Барана є те, що він, здається, настільки глибоко «сидить» у темі, що не потребує якихось силувань, аби створити текст, а робить це майже на підсвідомому рівні. І ще мене вражає його потяг до читання. Якось на творчій зустрічі в Коломиї я його запитав, які враження у нього виникають після того, коли потратив час на читання нецікавої книжки. І Євген з епатажною прямотою відповів: «Так, наче б мене зґвалтували...».

Не слід думати, що автор не бачить нікого, крім сучасників. У «Тиші запитань» в окремі розділи виділено статті про творчість українських  письменників, які вже давно стали класиками. Назву знову ж таки за абеткою, а не хронологією: Олесь Гончар, Климентій Зіновіїв, Михайло Івасюк, Євген Маланюк, Григір Тютюнник, Микола Холодний... Із зарубіжних авторів (як сучасних, так і тих, хто вже давно відійшов), у поле зору Євгена Барана потрапили Антуан де Сент-Екзюпері, Чеслав Мілош, Гаролд Блум, Кшиштоф Варґа... Це - не «всеїдність» автора - таке у нього коло інтересів, такий світ.

Євгена Барана цікавить не лише красне письменство, а й книги літературно-критичні, краєзнавчі дослідження тощо. Все це також знайшло відображення в одному з розділів «Тиші запитань», що отримав назву «Інтерпретації». Містить він рецензії на праці Володимира Брюггена, Віктора Неборака, Володимира Качкана, Євгена Нахліка, Ольги Слоньовської... Тут Євген Баран - не простий читач (він, власне давно вже не простий читач, хоча продовжує себе так називати), а знавець, який добре усвідомлює цінність чи недоліки тієї або іншої книги. Та все ж слід зазначити, що автор головним чином базується на позитивних засадах критики. Тобто (скаламбурю), про вартісний твір говорити варто, а не вартий уваги - й уваги не вартує...

«Тиша запитань» також засвідчує, що Євген Баран не лише вміє писати про літературу, а й «говорити» про неї. Принаймні, в окремий розділ «Розмови про літературу» виділено три його інтерв´ю. Щоправда, інтерв´ю, призначені для друку, часто творяться не у живій розмові, а знову ж таки за письмовим столом. Так що «розмови про літературу» - назва умовна.

Здається, книжка виграла б, якби автор звів воєдино дві невеличкі передмови й одну автобіографічну замітку наприкінці, що й складає розділ «Життя», задекларований у підзаголовку. Бо ж попри те, що книжка присвячена літературі, подих життя у ній не застиг.

Євген Баран ось уже зо два десятиліття наполегливо творить велетенське мозаїчне панно, яке врешті-решт переростає у портрет сучасної української літератури. Це особливий портрет, позначений рисами самого митця, але від того він стає ще цікавішим.