Погляд на культуру очима іншого. Так можна було би коротко заявити центральне гасло книжки польської журналістки Кристини Курчаб-Редліх «Пандрьошка», ще з одним виданням цієї авторки («Головою в мур Кремля») складає своєрідну дилогію, що схоплена насамперед тематичною рихвою. Осмислення Росії періоду розпаду Радянського Союзу та подальше утворення нових гібридних форм правління, типу мислення людей та чиновницької верхівки (бюрократії), враження їх бацилою совка, що, потрапивши у сприятливий ґрунт, продукує нові форми суспільно-соціальних хвороб. Якщо говорити про емоційний тон книжки, то можна бачити «зламаний криком рот» людини, яка, знаючи зваби суспільної свободи, опинилась на території, де поняття приватного простору - ілюзія, тим паче, що навіть таким симулякром не завше є свобода користатися. Це територія непевності і відчуття постійного програшу людини.

Перше видання книжки «Пандрьошка» зроблене 2000 року. Авторка каже, що від того часу, дотепер, практично нічого не змінилось у країні, що стала об´єктом її осмислень. Форми суспільної застиглості цієї країни викликають у польської журналістки синдром постійного враження, хочете, роззявленого роту від подиву. Так, Росія має унікальний імунітет до змін, який дивує багатьох і у той самий час насторожує. «Тут все не так як деінде» - теза, що пронизує книжку.

Перша сторінка: «Смердюча сходова клітка тут є нормою. Відхилення від норми, вочевидь, трапляються. У бік тієї чи іншої культури. У місцевій культурі сморід часто буває запаховим «акцентом», що супроводжує нагромадження пляшок, бляшанок і папірців. А у мене тільки гидко пахне» [9]. Такий доволі виразний вступ дає певний тонус читацьким сподіванням. І вони справджуються. Авторка йде від конкретики до ментальних узагальнень, специфіки доби, відпорності субстанції «русской души» від розмаїтих засвоювань досвіду «інших». Вразливість зраджує авторку: до візуальних картин російського життя вона додає власні рефлексії, що підсилюють сірий колір ментальних склепінь, які нависають над людиною доби «пост» і не дають їй бачити животворну блакить. Журналістка відтворює різноманітні форми дистиляції, жахливої тим, що вона розпочинається з ембріонального стану: «Колективний диригент систематично, з покоління у покоління, наказує паличкою: - Не кричати! Не бігати! Не сперечатись! Тихо! Струнко! Уважно! Стати! Йти! Забороняється! - він сидить на плечах кожного, від часу його появи на світ. А раніше було навіть так: матір з кожним своїм заляканим віддихом виганяла з тіла й душі заплідненого в ній ембріона - не дай Боже! - ген індивідуалізму» [17]. І цими тоннами зашореності, перманентного переляку, установок «не висовуватись, бути як всі» перевантажений загальний фон книжки, що оперує доволі жорсткими російськими буттєвими драмами.

Окремої розмови заслуговує тема російської православної церкви у цій книжці. Для росіян, як і для великої частини українського населення - доволі драстичний сюжет, який передовсім виказує духовні дисципліни, що формують певні кола релігійно об´єднаних людей. Політика церкви - антагонізм у цьому вислові носить логічний характер для російського православ´я. Стосунки клерикалів з верхівкою МВС Росії, спільні махінації з обвалом російського рубля, наближення високих церковних осіб до персон, які курують мафіозні структури, все це неприкрита крижмою правда. Чи хочуть православні її чути? У більшості випадків - напевно, ні! Ступінь промивання мізків у російському православ´ї настільки високий, що критика певних персон у середині конфесії, викликає лиш огульну реакцію. Особисто знаю, що на Луганщині батюшка на проповіді говорив, що Тарас Шевченко - диявол, бо говорить «А до того я не знаю Бога» (виривання слів з контексту тут не сприймається як загроза викривлення інтерпретацій). І це лиш один випадок. Російське православ´я в особах місцевих попів також наголошує, що Бог не чує української мови, вона не доходить до Нього, губиться в космічному етері, лиш російська правильно славить, тому і віра православна. І це лиш маленька дещиця навального огрому псевдопроповідей, які через відкритість людини в церкві, підсаджують туди бацилу сумніву, яка згодом, по короткому часі, провокує національні метастази.

Модель подвійної моралі - фундаментальна засада Московського патріархату. Один із комітетчиків (колишній емгебешник) зізнається журналістці: «Ми, комуністи, борючись із релігією, не розуміли однієї простої речі: людина приходила до святині не до попа, а до Бога. Ми думали, що досить запхнути до шеренги батюшок шпигуна, пияка, педераста або злодія, як люди втратять віру. І раптом виявилося, що зараз, коли справжня церква так потрібна країні, комуністичні «затички» тих літ посідають високе церковне становище» [60-61]. Зрозуміло, що колишні чекісти соціально значно активніші, тому не важко знайшли собі вже автономні способи духовних інсинуацій. Такий контраст надто вражаючий і не завжди резонує в людях, що довіряють певній конфесії, тому, напевно, роман «Знак Саваофа» Олеся Ульяненка не сприйняли належним чином в українському культурному просторі. Цей роман про деградацію батюшок, крайній натуралізм змалювання їхніх тіл, широко розповсюджену педерастію у колах клерикалів цієї конфесійної групи і абсолютну неможливість жити духовним життям. Роман Олеся Ульяненка мав би стати пересторогою, змушував би виставити руки вперед, не пускаючи до себе духовні траєкторії російського православ´я, але він (роман) лишився за межами культурних осмислень нашого часу. Прикро, що естетику натуралізму сприймають як вияв нехорошого тону, який неспівмірний з увагою благородного мислення читача. Від цього ми втрачаємо здатність бачити множинність проявів «картини життя» у літературі.

Можливо, ця книжка не викликала би такого інтересу для українського читача, якщо би питома кількість проблем, що порушила їх журналістка, не були би близькими для територіальних українців. Моральний релятивізм і часта національна індиферентність, вдягнена у шати політичної демагогії, яка виростає тільки від безсилля - це і наша проблема. Імперський уран випромінює національно-паралітичну радіацію і далі, на територію колишнього совка, паралізуючи дихання свободою на повну діафрагму. Почасти - це книжка і про наші остеохондрозні ніжки демократії, неспроможність до індивідуального вчинку. Авторка пропонує подивитись на форми, які нібито не дають втрачати честь у подібній ситуації: «Пляшка - це єдина оаза для честі. Без поллитры не разберешь, а в останню можна сховати постійне задкування, боягузливу втечу, приниження... Є ще один рятувальний пояс - почуття гумору, вміння сміятися над собою, виправдання «для внутрішнього вжитку»... Дають себе грабувати владі, обпльовувати, бити і... постійно чекають на Доброго Дядю, який усе зробить за них. У якому порядність переможе цинізм» [115]. І за подібним принципом живуть люди, терплять і чекають. Хіба не наша ситуація?

Авторка намагається обсервувати ще одну тему, що об´єднує держави «пост». Це тема страху. Репресивна форма правління країни Радянський Союз залишила цю апаратну деталь у спадок тим, хто був у її складі. Тортури у каральній системі - природа МВС. І це було би не страшно, якщо би тортури тепер не кидали тіні на покоління, що прийдуть: «Тортури - це глобальна небезпека для суспільства. У людині, яка пройшла крізь них, починаються тривалі генетичні зміни. Досі не до кінця досліджено механізм передачі страху смерті, але науковці не відкидають думки, що переживання страху впливає на зміну фізіології людини, генетично передається поколінням і позначається на генотипі народу» [130]. Книга містить свідчення потерпілих від підрозділів МВС, яких піддавали тортурам. Не потрібно, думаю, цитувати або переповідати це, але, виходячи з міркування про описані сцени тортур, поняття людськості у державному апараті Росії - фактично відсутнє. Страх людей - один з не багатьох державотворчих елементів цієї країни: «Страх - постійний пресинг на особистість, мімікрія... Приміряйся - погоджуйся. Тєрпі - май терпіння. Гасла Сходу, опановані і під Москвою, і на Дону, покладені у фундамент народного побуту; примирення з умовами, навіть найгіршими, якщо їх можна витерпіти» [131]. Якщо говорити про етимологію подібних підходів до людини, то оглядаючи це явище в історії, можна бачити цілковито законсервований апарат, що не піддається часовим змінам. У тритомному виданні проф. М.Н. Гернета «История царской тюрьмы» та у книзі С. Ушеровича «Смертные казни в царской России. К истории казней по политическим процессам с 1824 по 1917 год» описані сцени поведінки тюремних наглядачів з затриманими, які змушують волосся ставати дибки. Тут сміливо можна говорити про політику страху, про примат саме такого підходу до людини у цій країні. З ХІХ ст. по теперішній час змінилась форма обличчя влади, але не її змістове наповнення. Проведення спецназівських вчень у пенітенціарних закладах, де відгодовані, прокачані солдати спецпідрозділів по боротьбі з тероризмом у прямому смислі слова «гасять» арештантів з метою підтримання себе у формі та одночасним вихованням злочинців. Не згадуватиму тут про очі загнаної тварини і коросту у останніх. Причому у цьому карнавалі бере участь і лікар, який говорить у котрій камері кого не можна бити в те чи інше місце через серйозні хвороби. Це все трапляється і в Україні, але суспільство мовчить - жодної реакції у пресі. У донецькій колонії молодому злодієві за порушення режиму відбили кийками стопи ніг (згодом лікарі змушені були ампутували кінцівки), посадили у інвалідний возик і все. Повна мовчанка в ефірі. Прикладів безліч. Причина - страх, а ще гірше, якщо це нічогонепочування.

Не обходить журналістка і образ російського інтелектуала. У її виконанні - це людина подвійного стандарту (у її присутності може чистити нігті, викручувати нишком потрібні електродеталі зі спільного коридору і т. ін.). Цей образ нагадує рефлексії про російську інтелігенцію у книзі Володимира Винниченка «Відродження нації», де у домах російських інтелігентів, у їдальні можна було чути просвітницькі розмови про опіку над бідними людьми, про чари гуманізму, а в кухні - ляпаси кухаркам за пересмажене курча.

Ще одна проблема, яку просто неможливо обійти, говорячи про російське життя - це війна в Чечні. Журналістка говорить тематикою в унісон з Анною Політковською. Колись книжка російської журналістки «Друга чеченська» вибухнула на інтелектуальній території України. Нею зачитувались, бо вона представляла оригінальні кути зору на особливості зони чеченської війни. Показувала правду, разом з тим говорячи, кому потрібна ця війна, яку тоді можна було зупинити. Політковську незабаром (2006 р.) вбили (один постріл у груди, три - в голову). Але її книжка дала настільки візуальні картини, що і тепер згадується описи хрускоту одноразових шприців під ногами у зонах поселення чеченців - величезна кількість наркоманів серед пристрасних ісламістів, а ще більше вразило, що чеченські дівчата для того аби вижити, займаються проституцією (тут потрібно зважити на ментальні патріархальні особливості тих, хто сповідує іслам). Гібридні форми правління формують у національних народів викривлені уявлення про власну приналежність. Збірна Росії з вільної боротьби переважно складається з осетинів, ченців, дагестанців та грузинів. У названих народів цей вид спорту майже національний. Вже п´ятирічні хлопчики на свята борються перед батьками, братами на розстелених на долівці або траві домашніх килимах. Тому спортивні результати очевидні. Але проблема та, що, наприклад дагестанець Бувайсар Сайтієв (знаний ще як Бусік), триразовий олімпійський чемпіон з вільної боротьби говорить про те, що він російський борець. Крапка.

Кристина Курчаб-Редліх у своїй книжці показує причини людських надламів, своєрідно продовжуючи почате Анною Політковською: «Росіяни ніколи не керувалися правилами. Чеченців затримували, щоб перевірити документи,... після чого російські солдати розривали їх на шматки... Обличчя приховані за масками, імена - за псевдонімами, влада - за беззаконням. Списки тих, хто обслуговує «фільтраційні пункти», засекречені» [282-283]. З опису життя на території Чечні можна зробити тільки один висновок - людей поставили перед вибором: вихід № 1 стати «русским гражданином», вихід № 2 «темноплечо» йти у лісисті гори. І людина обирає.

Якщо говорити про важливість книжки «Пандрьошка» для українців, то потрібно сказати, що описані елементи апарату державного управління мають місце і у нашій країні, хоч і не в такій кількості. Але це може бути лише проблемою часу, оскільки український політикум, певна його частина є фактично «старим привидом, контрабандистом тоталітарних ідеологій» вислів Оксани Пахльовської що стосується ситуації кордону Росій з Чечнею [О. Пахльовська В меандрах європейської амнезії. // Ave, Europa! - К.: Пульсари, 2008. - С. 189]. Не секрет, що Росія пробує збирати колишні землі, але вже не під серпом і молотом, а під двоголовим орлом. Книжка «Пандрьошка» має бути пересторогою для всіх, хто може звабитись на посмішку матрьошки, яка, зрештою, більше схожа на смайлик карточного джокера, нечутливого перемелювача людських доль. Пандрьошка - це скринька Пандори. Лялькова посмішка серед болісного людського заціпеніння.