Цей рік довів: тема «Україна і/не Росія» знову повертається в наш соціокультурний простір із нечуваною актуальністю. Чомусь із приходом нової влади, яка позиціонувала себе переважно як економічних фахівців, які упорядкують життя в країні, а вже потім візьмуться за гуманітарну сферу, в Україні все відбулося з точністю до навпаки. Літературні події 2010 року свідчать: тема подібності/протистояння між Росією та Україною знову в центрі. Цього року з’явилося кілька книжок, у яких змальовано образ Росії, а також і кілька, зорієнтованих на показ не штучного, а справжнього українського життя. Яким постає автообраз Росії й України з цих книжок? Одразу скажу, що не вельми приємним... І Україна, і Росія наважилися розповісти правду про себе.

ПРАВДА ПЕРША

«Умом Россию не понять,
Аршином общим не измерить:
У ней особенная стать —
В Россию можно только верить.»

Ці слова з вірша Федора Тютчева стали для багатьох поколінь символом непізнаванної, але по-своєму привабливої російської душі — загадкової, ірраціональної, містичної. Росію ніколи не можна пізнати повністю, бо бракує самого об’єкту для пізнання. Такі міркування виникають, коли читаєш новий роман російського «Чехова» сучасності Віктора Єрофеєва «Енциклопедія російської душі».

Росія в інтерпретації Єрофеєва ще не доведена. Може, це тільки фантом? «Росія перетворюється на «фрагменти географії». Може, Росії вже немає? Як немає? Ось — карта. То це ж тільки карта. Може, Росія чиста фікція? Те, що ми живемо в ілюзорній країні, з ілюзорним головнокомандувачем, ілюзорним урядом, ілюзорним парламентом, ілюзорною зовнішньою політикою, ілюзорною економікою й ілюзорною опозицією, — це й так зрозуміло» (С. 213). «хоч би скільки говорила Катерина про те, що Росія — європейська держава, Пушкін мав рацію: розташування Росії в Європі — помилка географії».

Російська душа не може бути розкладена по поличках, бо в такий спосіб зруйнується найважливіше: ареол непізнаванності. Росію потрібно боготворити, обожнювати, як ми обожнюємо щось сакральне.

«Енциклопедія» — це спроба звести воєдино величезний культурний, історичний шар значень, які оповивають російський континент. Для Росії взагалі важливе це неспіввіднесення форми і змісту. Бо ж Росія вся складається зі змісту і не має ніякої форми. «Російська людина складається вся зі змісту, — заперечила мама. — У неї форма відсутня» (С. 184). «Відомо, що похуїзм — російська національна філософія. Основа всіх основ. Не Ломоносов, не Пушкін, не Толстой, не Ленін, а саме похуїзм опанував масами» (С. 115). «Похуїзм можна було б назвати російською версією європейського цинізму...» (С. 157).

Росіяни вірять, що паскудство життя — це те випробування, яке вони мають пройти, це щось кармічне, а тому природне. Карма — це не індійське, а питомо російське філософське поняття. І, йдучи по гвіздках, як індійські йоги, цей народ здобуває себе. «І думаєш серед усієї цієї пишноти: спасибі, Боже, за науку, спасибі за випробування» (С.8). Зрештою, «у росіянина щодня апокаліпсис. Він до цього звик» (С. 49). «Головна мерзенність російського життя —не хамство, навіть не ставлення до людини як до гівна, а негласна згода на продовження негідного життя й прагнення до її виправдання. В умінні все виправдати полягає російська правда» (С. 34). Часто цю стоїчно-апокаліптичну безвихідь російська душа приймає з допінгом у формі горілки й червоної ікри. Росія — вона завжди існує на межі Еросу і Танатосу. «Іван Грозний, який убиває свого сина, мальовничий. У Росії люблять тих, хто замучив і вбив багатьох росіян... Це є і російська мальовничість» (С.28). «Російський суд страшніший за Страшний Суд» (С.43). Таке межове становище породжує особливий різновид «любові до ближнього»: «Одного разу Сірий побив батька, як усякий росіянин. Добре, що не вбив» (С. 114).

«У нас у Росії від протягу може початися все, аж до громадянської війни...» (С.13). Натиснути на ядерну кнопку або розпочати війну — це в Росії не справа стратегічних операцій, а лише ознака широти російської душі. Вони в такий спосіб знайомляться з іншим світом. Усі ці парадокси, в яких існує Росія сьогодні, блискуче озвучив Віктор Єрофеєв, людина, яка живе у проекціях кількох культур (передовсім французької). З відстані велич обличчя можна роздивитися значно краще. Тому і виринають усі парадокси, які настільки вписалися у світогляд «російської душі», що вже стали загальним місцем, атрибутом національного характеру.

Росія Єрофеєва — це утворення, небезпечне насамперед для себе. «Інвалід викликає в росіян спазм сміху, злобу та бажання прикінчити» (С. 211). «Серед суперечливих істин, які становлять сутність Сірого, є така, що видається мені безсумнівною. Це — схильність до саморуйнування» (С. 76).

Росія Єрофєєва — це і щось аж до болю «миле» серцю, але водночас і небезпечне, як Медуза, яка своїм поглядом перетворює гостей на кам’яні скульптури. Роман-енциклопедія — це роман, у якому описано характери, психологію народності, в якому конструйовано автообраз. «Мами немає. Тата немає. Нікого немає. Народу — багато. Сірий знає: щоб вижити, потрібно все зрадити» (С. 90).

Фінальна крапка роману — невпинне бажання постати перед обличчям нової духовної, трансцендентної реальності. «Головною подією ХХІ століття стане народження нового, планетарного Бога» (С. 219). Ця реальність потребує вигадування нового Бога, планетарного Бога. Але прикметно, що цей новий Бог для всіх знову-таки виринає з російської безодні.

Єрофеєв, як ніхто інший, може критикувати і знищувати «свою Росію» саме тому, що вона — його. «Навіщо? — запитав я. Не став у Росії це запитання... Якщо ти коли-небудь отримаєш на нього відповідь, цієї країни не стане» (С. 176).

ПРАВДА ДРУГА

Росія ніколи не буде описана адекватно. Росія просто не може бути адекватною й запропонувати щось притомне для зовнішнього світу. Вона завжди викликає захват, подивування, захоплення від першої зустрічі — її величезні собори з розкішними склепіннями, величезний географічний простір, велика література не можуть залишати байдужим... Проте чим більше ти занурюєшся у цей світ, тим сильніше відчуваєш, наскільки відразливою може бути Росія і «рускій дух».

Всі ці міркування виринають після прочитання іншої «Енциклопедії російської душі». Тільки на цей раз автор — не російський письменник Віктор Єрофеєв, а польська журналістка Кристина Курчаб-Редліх. Книжка есеїв має назву «Пандрьошка». В Кристини Курчаб-Редліх образ матрьошки зливається з образом скрині Пандори. І з цієї суміші витворюється жахливий мутант — Пандрьошка. Кожна російська матрьошка насправді містить приховану небезпеку. Або ж можна сказати, що знайомство з Росією для авторки видання нагадує «роздягання» матрьошки: ти ніби входиш у щоразу новий шар. І в останньому — загроза, небезпека, смерть... Сьогодні, за словами авторки, в Росії «розширився простір безправ’я і страху. Але — о парадокс! — проросло й зміцніло приспане за часів Єльцина відчуття народної зверхності. Зміцнює його щоденна пропаганда, заколихуючи сумніви, наче гіпноз. Новий президент, Великий Гіпнотизер, підпорядкував собі вільні медіа, паралізував декретами створення партій, незалежних від влади, ліквідував опозицію».

В книжці журналістка намагається описати свій досвід співіснування з Росією... Росія постає з цієї книжки країною-мутантом. У цій країні ще можуть почуватися більш-менш «нормально» іноземці — держава створює для них ілюзію, що Росія — країна найвищої культури. Але насправді «нормальне» життя для своїх мешканців — це брудні під’їзди, диктатура влади, сморід і цинізм, жорсткість у стосунках, мат і імітація. «Цікаво, що в усіх посткомуністичних країнах повзуча демократія страждає на інфекцію ошуканства й жадібності...». Російська нація — це нація «за домовленістю», нація православних, які не розпрощалися з культом поганства.

Кристина Курчаб-Редліх зауважує: «Глибоко варварській Росії, заселеній сотнями божків, християнство було нав’язане силою. А в народі процвітає язичництво. Чи не про це свідчать столи у багатьох церквах, на яких тарілочки з їжею чекають на душі померлих?..

Але важко заперечити те, що православ’я дуже вимогливе... Якась із надто релігійних цариць, можливо, Єлізавєта Пєтровна, видала указ: у церквах розмовляти заборонено, тих, що не мовчатимуть, заковувати у ланцюги... Повсюдно любов до Бога пов’язано владою. Навіть ланцюгами».

Візія Росії в книжці Кристини Курчаб-Редліх — Дантове пекло. Це перший том «Мертвих душ» Гоголя, якому не судилося мати продовження. Хіба що це продовження буде силоміць спалене в очищувальному вогні. На цій землі існують не люди, а ляльки, привиди. Тут ніхто не має права на власну індивідуальність. Люди мусять виконувати приписи, повинні жити так, як каже керівництво. «Кожна одиниця у тому натовпі, хоч би що вона робила і хоч би як була одягнена, інстинктивно виконувала наказ: не вирізнятися! Жест, голос, погляд — всезагальне приглушення, наче паличкою диригента. Диригента, який є в кожному з них, наче ядро у клітці, особливий складник крові. Диригента, який завжди погамує надто високий злет, притлумить голосний крик (кожен вигук: Лє-є-єна!!! І-і-іѓорь!!!), схопить за руку, що дозволила собі надто легковажний жест... Колективний диригент систематично, з покоління у покоління, наказує паличкою: Не кричати! Не бігати! Не сперечатись! Тихо! Струнко! Уважно! Стати! Йти! Забороняється!..

Загони піонерів, зібрання комсомольців і всі, хто на шляху, — рівняй крок, підведи погляд і кроком руш! У ногу!».

Росія для польської журналістки — країна внутрішнього терору. Звідси ніколи нікого добровільно не випускали. Росія — країна легалізованих подвійних стандартів. У ній батюшка може освятити коньячно-горілчаний «заводік» (і також кожний священний мріє про свій «свєчной заводік»), приїхавши на дорогому «мерсі», відкрити багажника, щоб господарі поклали туди дари з освяченого місця. Часом описані місця постають справді гротескними. Авторці вдалося майстерно передати стан і дух теперішньої Росії — Росії часів створення незалежної держави, Росії, яка розпрощалася з СРСР і сміливо створила нову газову імперію з новою диктатурою. В цій країні, як зауважує Кристина Курчаб-Редліх, людське життя нічого не варте.

Росія в «Пандрьошці» не знає виміру свободи, а справжню свободу вона сприймає як щось оманливе. К. Курчаб-Редліх наводить анекдот, який розповідав Булат Окуджава: «В польському готелі мешканці СРСР питають: «А в місто виходити можна з готелю?» — «Так, звичайно!». «А коли в номер повертатися?» — Відповідь: «Коли схочете». «А відвідувачів приймати можна?» — «Так, тільки, щоб до 22.00 вони пішли від вас». Фінальна крапка: «Так у вас тут справжній бордель!». На жаль, у Росії й досі свободу плутають із борделем. І доки буде так, доти Росія буде не Росією, а «Пандрьошкою», яку можна продати іноземним туристам, але яка приховує в собі загибель для власного народу, який породив цього кіборга...

ПРАВДА ТРЕТЯ

Книжка В. Діброви «Правдиві історії» — дзеркало нашого сьогодення. Представлені оповідки написано протягом 1980—2008 років. Майстерність Діброви полягає в тому, що він показує несформовану свідомість нової людини, яка ще не змогла змінити коди радянської доби, не змогла увійти в простір самостійного мислення. Описана людина мислить переважно міфологічними категоріями, уявляючи себе як тирана і жертву водночас. У виданні вміщено історії, які цікаві вже тому, що блискуче розкривають психологічний бік людських стосунків.

Хочеш чи ні, ти довіряєш автору «Правдивих історій», оскільки психологічна вірогідність творів вражає. Ситуації, змальовані в шести правдивих оповіданнях, вражають невигаданістю — сюжети в них не сконструйовані, а нібито списані з життя: ось, приміром, дружина доглядає за хворим чоловіком, який має пухлину (й параліч тіла), вона хоче прописатися в помешканні свого чоловіка, але її свекруха категорично проти. Часом героїні вдаються до ситуацій, які б пасували більше часам Нечуя-Левицького (коли свекруха вириває підписаний документ, у якому написано, що помешкання переходить до невістки, розриває його на шматки і соває їх собі «у ліфчик»: «Що це ти підписав? Дай сюди! Через мій труп!» — Вона вихопила з рук невістки заяву, пошматувала її й заховала клаптики собі у ліфчик».

Невістка не може змиритися з такою поведінкою свекрухи, починаються постійні бійки й колотнеча, свекруха розповідає сусідам, яку нечувану жорстокість виявляє її «люба невістка». А невістка тим часом дізнається від напівсонного чоловіка, що в нього є ще й дочка... Одне слово, цілковито реальна ситуація з життя: боротьба за жилплощу, нелюбов невістки до свекрухи і навпаки, хворобливість чоловіка, який розуміє, що смертельно приречений, що в нього є лише надія, але не позитивний медичний висновок...

Важливо, що кожне оповідання має свою філософію, яка далеко не обмежується житейською правдою. У другій історії йдеться про жінку, в якої несподівано виявився родич (через дорогу навприсядки), який мешкає «за бугром». Звичайно, йдеться про перехідні часи, коли в людини ще був острах, що за таких «родичів» можна й добряче отримати від відповідних інстанцій. Але, з другого боку, дуже вже кортіло кудись поїхати, побачити кращі світи. Але ж чи можна одразу писати про це в листі? Чи не подумає цей чоловік, що його родичі — аферисти, які хочуть виїхати за кордон? Може, краще запросити його до себе? Але куди?.. Зрештою, цей клубок екзистенційно-психологічних запитань досягає свого апогею: жінка згортає свій зошит (в якому писала листа) і кидає його в багаття. «Поки вона міркувала над тим, як би, між іншим, натякнути на гроші — бо це було б найпростіше — їй раптом прийшла одна думка. А як же він нам їх сюди передасть? Поштою? Так їх же ж витягнуть. Банків таких нема, щоб і там, і тут — одна мережа. Хіба що із кимось? Так де ти знайдеш таку чесну і надійну людину? Якщо ж родич схоче приїхати до нас, то тут виникає ще більше питань «Тому не їдьте до нас, — приписала вона вже у темряві, при світлі багаття, — ні в якому разі. Навіщо це вам? Залишайтеся там, де Ви є. Бо в нас бридка погода, заздрісні люди і зовсім немає майбутнього»...

Вся книжка побудована на некласичній українській раціональності абсурду нового часу.

P.S. ПРАВДА І НІЧОГО, КРІМ ПРАВДИ... 

Колись екс-президент Франції Жак Ширак, отримуючи в Кремлі премію від РФ, процитував згаданий на початку статті рядок із Тютчева. Можливо, до кінця й не розумів, що він цитує. Спічрайтери попрацювали над вимовою, не більше. Та парадокс у тому, що росіянам і не потрібно, щоби хтось ставився до Росії осмислено. Вони й самі собі такого не дозволяють. Історія Росії — месіаністична. А тому заплутана. Це як у рязанівському фільмі «Небеса обетованні»: росіяни вірять у краще майбутнє, що відповідатиме месіанському статусу, але для цього потрібно, щоб пішов блакитний сніг. А от що б Жак Ширак процитував із української літератури, якби відвідав Банкову в Києві? І чи в Києві чекають на блакитний сніг?

Дмитро Дроздовський