Re: цензії

«Толпа, толпа, многое тебе под силу, а вот проглотить фигуру Петра Свенцицкого – не по зубам», – писала ще 2000-го року в огляді донецької лірики Світлана Куралєх («Родомысл», 2000, № 2.). А Світлана Заготова, тоді ж, характеризуючи ситуацію в донецькій поезії на межі століть, із помітною гіркотою зауважувала: «Кого тільки немає. Але ці характеристики не мають жодного стосунку до якости поезії, про яку повинні були б говорити фахові критики, а критиків-фахівців, які б досліджували сучасну російську поезію, в Донецьку НЕМАЄ, на відміну від української». Мала рацію С.Заготова, з російською критикою в донецькій літературі ще гірше, аніж із українською. Місцеві російськомовні критики не спроможні навіть як слід відрефлектувати творчість Олега Зав’язкіна, який зі збіркою віршів «Малява» став лавреатом «Російської премії»; або художню прозу Владіміра Рафєєнка, який сьогодні увійшов до короткого аркуша все тієї ж «Російської премії». Глушина і суцільний пирій – у місцевому літературно-критичному господарстві. Втім, на сумлінні донецьких українських критиків (маю на увазі, зокрема, й себе) назавше залишиться не помічена вчасно й, відтак, не підтримана належною увагою творчість українського поета-робітника Петра Свенцицького (1950 – 2006). Для сучасного читача сама по собі дефініція «поет-робітник» відправляє думку до глибоких надр філологічної свідомости, в якій вони й перебувають – українські поети-робітники початку ХХ століття (6-й семестр української філології денної форми навчання). Тим часом, Петро Свенцицький, маючи дві вищі освіти, здебільшого працював на виробництві й навіть звичайним гірничим робітником очисного забою (не знаю, чи кожен читач в Україні розуміє, про що саме йдеться, але мається на увазі доволі тяжка, шкідлива та небезпечна шахтарська праця під землею).

Почну із дещо сумного та, водночас, об’єктивного: Петро Свенцицький до сьогодні – надійно відсутній у сучасному пантеоні поетів Донеччини. Дотепер, навіть опісля видання першої й останньої його посмертної збірки «Путні вірші», про яку далі піде мова, так і не пощастило зустріти хоча б якийсь одинокий відгук про його творчість, хоча б маленьку рецензію на згадану збірочку або спогади людей, які його добре знали. Втім, добре, що принаймні, якась частина його творів уже зібрана й оприлюднена, а значить – поет залишається з нами назавше. Що ж до осмислення й вивчення його творчости, то, сподіваюся, все ще попереду. На жаль, так часто буває: про письменника починають згадувати і говорити лише тоді, коли його вже немає.

Леонід Талалай, який чимало років прожив у Горлівці й у Донецьку, написав у передмові до «Путніх віршів»: «Дуже прикро, що збірка поезій Петра Свенцицького виходить з таким запізненням, що оригінальний доробок справжнього і глибокого поета десятиліттями залишався поза літературним процесом, а на самого поета дивилися, як на талановиту людину, що проговорила на вітер свій неабиякий талант. Такий погляд має свої підстави, але справедливість його сумнівна, якщо брати до уваги всі ті обставини, що постали на заваді самореалізації поета. Але невелика за обсягом збірка віршів П.Свенцицького, думаю, зацікавить справжніх поціновувачі поетичного слова, доповнить їхнє уявлення про літературу Донбасу, зокрема, поезію. Вже перші вірші поета, прочитані ним на засіданні обласного літературного об’єднання при редакції газети «Комсомолец Донбасса» в 70-х роках вражали своєю оригінальністю, майстерністю, глибиною поетичної думки. Літстудійцям, що брали участь в обговоренні його поезій, скажу одверто, було не під силу їх аналізувати. Були загальні фрази про герметичність, книжність, ігнорування поетом проблем сучасності і таке інше. Але нічого суттєвого так ніхто і не сказав, бо зіткнулися з поетикою, що не відповідала їхнім уявленням про поезію, вони намагалися шукати у віршах П.Свенцицького те, чого там не було і не могло бути. Йдеться не лише про традиційні графоманські декларації на тему робітничого класу чи на популярну тоді тему Великої Вітчизняної війни. Вони не знаходили у віршах поета звиклих для них образів, звичного осмислення дійсності, побутових реалій, романтичного пафосу, щемливого ліризму... З’явився поет, що мислив образами світової культури, жив цією культурою, нею дихав. До П.Свенцицького подібного поета в Донбасі не було і, здається, немає і сьогодні. Я неодноразово пропонував окремі його вірші для літературної сторінки в газеті, та всі мої зусилля виявлялися марними. Навіть не пам’ятаю, щоб хоч щось надрукували. А писати по-іншому Петро не хотів та й не міг. З гіркотою усвідомлюючи, що пробитися з віршами до читача йому не дадуть, пробував перейти на прозу, але і в прозі він залишався собою: «незрозумілим», «далеким від радянської дійсності». І про це має пам’ятати той, хто наважується на дорікання поетові в слабовіллі та в несумлінному ставленні до свого таланту. Одночасно хочу завважити, що низький рівень розуміння поезії наглядачами за літературним процесом, їхнє невміння осмислити і зрозуміти твори поета врятували останнього від наслідків далеко гірших, ніж заперечення його таланту».

А за два місяці після написання Л.Талалаєм цієї передмови, поета не стало. Він навіть не встиг потримати в руках свою, таку давноочікувану, тоненьку збірочку вибраних віршів. Додам, що за життя П.Свенцицький зміг лише тричі надрукувати невеличкі добірки віршів. І в мене укотре виникає відчуття безкінечного жалю, бо я усвідомлюю, що міг би допомогти поетові з оприлюдненням його творів ще за життя. Але сталося так, як сталося. Я двічі перетинався із поетом на книжкових презентаціях, але зблизитися не зумів. Хоча, пригадую, на презентації поетичної збірки Наталії Хаткіної (2001-го, мабуть, року) я ловив на собі його зацікавлені погляди. Зацікавленість ця сьогодні мені зрозуміла: серед двох десятків людей на тій імпрезі нас було лише двоє – україномовних донецьких письменників. Але нас ніхто не представив один одному, тим і завершилось: я дивився на нього, мавши на той час якісь туманні відомості з третіх рук про його колишні проблеми з КҐБ і, натомість, цілком товариські стосунки з трагічними персонажами українського Донецька (І.Принцевський, С.Цетляк), а він поглядав на мене. Пригадувати такі епізоди не просто. Повторюю, будучи редактором літературного альманаху, я міг би допомогти йому з публікаціями. Міг би, врешті, познайомити його зі своїм україномовним донецьким середовищем; думаю, поетові було би між нами цікаво й не так самотньо.

Петро Свенцицький

Петро Свенцицький своїми трудами й днями самотужки уможливив феномен донецької української робітничої поезії. Не варто лише думати, що це була темна й неосвічена людина. Він мав дві вищі освіти, тож його вибір на користь робітничого фаху та робітничого середовища є чітко артикульованою громадянською позицією. Можливо, навіть – виявом певного спротиву та непокори. Поясню. Коли столична інтеліґенція свого часу пояснювала власну коляборацією з окупантами неможливістю іншого вибору, вона банально та безсоромно брехала. Вибір був. Одну його одміну репрезентують Василь Стус і Олекса Тихий. Іншу уособлює Петро Свенцицький. Відійти від корита, загубитись у робітничій масі, нічого не просити у влади, іґнорувати владу разом із робітничим класом. На рамена робітника у радянські часи тиснула передовсім імперія алкоґолю, тоді як «кадровий» і підгодований режимом інтеліґент мусив наражатися на небезпеки або обирати коляборацію. Не мені, мабуть, вирішувати, наскільки високу ціну сплатив своїми віршами, скажімо, Іван Драч за свої закордонні відрядження, я лише знаю, що Іван Дзюба (який, до речі, народився й виріс на Донеччині, й тут же отримав вищу освіту), таких відряджень ніколи не мав. Ці речі, ці прості й принципові факти, не варто забувати й сьогодні. Історія продовжує нас переслідувати, вона знову полює на нас, пропонуючи, можливо, вже інші спокуси, які все одно спрямовані на наше пораблення й коляборацію. Петро Свенцицький лишився поза літературним процесом, працював переважно звичайним робітником, але при цьому він уникнув співпраці й необхідности писати «диктанти» під диктовку наглядачів за культурою, йому не довелося червоніти за жоден рядок і за жодне слово.

Я вже цитував Л.Талалая, який стверджує, що на початку 1970-х П.Свенцицький цілком виламувався за межі радянського розуміння поезії й літератури загалом. Подібних письменників відчутно бракує історії донецької української літератури. Саме з таких творів, які знаходимо у збірці поета, складаються правдиві й рельєфні образи міста, а не з радянських фальшивих бравурних звітів, стилізованих під художню літературу, з якої навіть сучасникам і очевидцям тогочасних суспільних подій і процесів нелегко впізнавати самих себе. Мав-таки безперечні підстави Петро Свенцицький у 1981-му році закидати своїм землякам-поетам відсутність у їхніх творах найголовнішого – правди: «І Ластовенко, і Білаш / Мабуть-таки поети гарні... / Їх урятовує пейзаж, / Де не побачиш буцегарні / Чи привокзальної тюрми. / На чому всі горимо ми, / Бо не уміємо хвости / По правилах розташувати – / І цісарю копійку дати, / І Богу дулю піднести». В іншому творі, з промовистою назвою «Гіркота» (1982), минаючи пейзажні й інші неважливі подробиці, поет дав виразну й болючу характеристику своїй добі та своєму ж оточенню, що виростає та розпросторюється до обширів Краю або й країни:

Тож треба одягать перуку?

І пудром посипатись?

Хто ж повірить?

Шльондра тільки шльондра є.

Я народився на землі, де вірші

Багато довші за життя,

Де звикли до брехні, неначе

Вона – щоденний хліб.

А поруч була зовсім інша література й інша поезія – якщо це була поезія. Й, напевно, з історії «донецького тексту», хай навіть і фальшивого, заледве живого, – її так просто не викреслиш, – та й викреслювати не варто. Зрештою, на те вона й історія, аби пам’ятати й таке, наприклад, узяте з творчости знаного донецького поета Віктора Соколова: «Йде вугілля на-гора невпинно, / Квітне наше поле молоде. / Значить, недарма свої зусилля / Так вони злили в один струмок! / Поки тонну підруба вугілля / Він, / Вона – прополює рядок. / І коли, як завжди, в час вечірній, / Втомлені у битві трудовій, / Зійдуться вони, ці друзі вірні, / У своїй кімнаті затишній, – / Буде йти розмова до зорі: / І про шахту рідну на горі, / І про ниви весняні, димчасті, / І про наше невимовне щастя». Уявили цю картину? Шахтар і колгоспниця після трудового дня опиняються у своїй «затишній» кімнаті (на час написання сього твору трударі жили виключно у бараках і гуртожитках) на самоті й нарешті починають свою цікаву й вибагливу розмову про шахту й про весняні ниви, й триватиме ця їх розмова до ранку, а зранку – їй у поле, йому – під землю, а після праці, напевно, знову буде попередня розмова... Що було в голові у того поета? Чи він хоча б іноді думав про своїх читачів? Питання не такі вже й риторичні, але відповіди немає. Зрозуміло одне: офіційна лірика була суцільною фальшю. І більшість із цим погоджувались, ніби грали ролі у неймовірному та масштабному ґротескному театрі.

Петро Свенцицький, своєю чергою, ніби відповідаючи на творчість своїх, зокрема й україномовних земляків доби розвинутого соціялізму (не минаючи й наскрізь фальшивий патос літератури офіціозу, що виявляв себе навіть у назвах книжок (наприклад, «Сейсмічна станція душі» цитованого вище В.Соколова), писав у складному та вельми небезпечному для української творчої інтеліґенції 1972-му році:

Їй-богу, нарешті набридло

Слухать юних ослят і почесних ослів,

То ж послухайте ви, титуловане бидло,

Позаштатні співці України і брів.

Співчуваючи вам у великім нещасті,

Що колись коновал під хвостом учинив,

Не торкнусь я сьогодні значних педерастів,

Їх обісраних ніг і збережених сил.

Я ходив по епосі та був там хазяїн,

Посувався вперед, озирався назад.

Ну а тих, що доноси писали,

А також кому сраки лизали,

Я дозволив собі вже, як розкіш, не знать.

У цього поета на диво сміливо виглядають саме вірші «сімдесят другого, посадного для України року», – як писав сам поет у преамбулі до ґротескної (в дусі В.Стуса зразка кінця 1960-х – поч. 1970-х років) поезії «Лист покаянний». Дивно, що донецькі чекісти проґавили ще одного свідомого дисидента, хай навіть і дещо латентного за характером вияву. Втім, із цього приводу так само вже висловлювався Леонід Талалай, зауваживши, «що низький рівень розуміння поезії наглядачами за літературним процесом, їхнє невміння осмислити і зрозуміти твори поета врятували останнього від наслідків далеко гірших, ніж заперечення його таланту». Загалом, творчість П.Свенцицького, яка сьогодні відома передовсім за єдиною невеличкою збіркою ориґінальних віршів і перекладів, потребує детального подальшого вивчення та відповідної популяризації – починаючи з середньої школи. Це питомо донецький автор із його характерним гострим відчуттям прикордоння свого Краю та катеґоричним вибором на користь рідної мови й культури в умовах, наближених до неможливих. Свенцицький уражає, можливо, не так глибиною філософської рефлексії, як чесною людською та громадянською позицією непричетности до зла й своїм однозначно свідомим вибором на користь добра; він увесь на боці своєї культури й своєї нації.

При цьому він є відкритий усім іншим людям доброї волі й іншим культурам, що й засвідчують нечисленні перекладацькі спроби поета, представлені в збірці, – переклади з Ф.Тютчева, Й.Ґете, О.Блока, А.Тарковського, В.Шекспіра. Впадає в око, що 2006-м роком позначена значна або й більша частина перекладів, представлених у цій збірці зібраних віршів. Виникає відчуття, що поет передбачав своє ближче майбутнє й тому намагався встигнути якомога більше, наздоганяючи викрадений комуністичним режимом його особистий час, який він не мав можливости вповні присвятити творчости. Закінчується збірка вибраних віршів і перекладів П.Свенцицького 66-м сонетом В.Шекспіра, перекладеним незадовго до смерти:

<...>

І влада Музам затикає рота,

І розум вчать наставники дурні,

І правда подається як глупота,

І служить злу добро в ярмі.

Катований цим всім, не жив би ні хвилини,

Та як тебе на світі цім покину?