«Український Декамерон»  – саме так охрестили антологію української прози «Десять українських прозаїків останніх десяти років», що побачила світ у квітні 2010 року. На превеликий жаль, назва не завжди виправдовує зміст. «Декамерон» по-українськи в черговий раз підтверджує те, що з заголовками треба поводитись обережніше або ж сприймати назву виключно як жорстоку пародію. Якби назва книги звучала як «Десять українських прозаїків останніх десяти днів», тоді сукупність вражень від антології не представляла би собою спалах істеричного сміху крізь гіркі сльози.

Сама назва «Декамерон» у даному випадку – фактична помилка.  Звернімося до етимологічного аналізу слова «декамерон». «δέκα» з грецької означає  «десять», «ἡ μέρα » – «день». Одним словом, «десятиднев», «десятиденник». Певно що «Десять українських прозаїків останніх десяти років» логічніше було б наректи якось на кшталт « δεκαετία», тобто «δέκα» плюс «έτος» («десять» плюс «рік»). Відчувається ностальгія за раннім Ренесансом, коли піар не мав такої значущості, як в наші дні. Неунікальна назва апріорі зіпсує враження від унікального твору. «Жодних асоціацій! Асоціації в даному випадку можуть призвести до порушень пізнавальних та емоційно-мотиваційних психічних процесів» - це гасло є актуальним для тих, хто наважився прочитати та проаналізувати збірку. Я ж не зважатиму на жодні гасла, застереження, попередження. 

Згідно висновків піврічної експертної сесії Всеукраїнського рейтингу «Книжка року 2010»  серед «Лідерів літа» шосте місце в номінації «Сучасна українська проза / есеїстка / драматургія» посіла антологія «Десять українських прозаїків останніх десяти років». У переліку двадцяти книжок, які найбільше користувалися популярністю у квітні-травні у книгарні Є минулого року вітчизняний «Декамерон» – перший. Недарма «10 українських….» користується шаленою популярністю в читачів – оминути у крамниці настільки гучне, розрекламоване чтиво досить складно. В «Декамерон» по-українськи увійшло десять творів з-під пера десяти популярних (проте, на мою думку, не найвідоміших) прозаїків останніх десяти років. Авторів об’єднує приблизно однакова вікова категорія, інтерес до сучасного життя в усіх його брудних проявах, гіпертрофована апеляція до свого «Я» (хоча такий пунктик часто зустрічається у творчості більшості письменників). Укладач антології – Сергій Жадан. Перші відгуки на збірник належать Андруховичу, Іздрику, Куркову.

Авторський колектив «Декамерону», себто «сучасна збірна України з літератури» (Юрій Андрухович): Софія Андрухович, Любко Дереш, Анатолій Дністровий, Сергій Жадан, Ірена Карпа, Світлана Пиркало, Світлана Поваляєва, Тарас Прохасько, Наталка Сняданко та Сашко Ушкалов.

«Перша королева» «Декамерону» від «КСД»  –  Софія Андрухович розповідає читачам еротично-кримінально-химерну історію під назвою «death is sexy». Для героїв оповідання, що опинилися на Богом забутому заводі і заплуталися чи то в реальному сумбурі подій чи то у вирі власної свідомості, є два виходи – смерть і секс. До останніх речень Софія тримає читачів у напрузі, не натякаючи, який саме із шляхів оберуть герої. Авторка вдається до описів найнепримітніших побутових деталей і найнеприйнятніших фізіологічних нюансів. Андрухович-молодша вживлює у свій текст елементи, які українець зустрічає кожного дня, що надає читачу можливість відчувати себе співучасником твору. Авторка та її герої розмовляють експресивно, не соромляться через слово вживати вуличну лайку. Письменниця вдається до детальних, «олесеульянівських», описів анатомії комах. Софія перетворює звичайні атрибути буденщини на абстрактні, можливо, живі істоти: «…телевізор – брунатна коробка з глупим виряченим оком, накрита шматком пожовклого тюлю, перев’язаного шовковим бантом».  Настрій оповідання визначається кольорами-домінантами – жовтим, сірим, брунатним… Світ, витворений Андрухович-молодшою, сюрреалістичний, мозаїчний, сповнений алюзій, парадоксальних поєднань форм. Герої оповідання: моделька, схожа на коника стрибунця, водомірку, бабку зі смарагдовими крильцями,  та її потенційний вбивця, існують у невизначеному просторі, де відсутні часові межі.

Після Софії право розповідати історію надається Любку Дерешу.  Любомир ділиться з читачами оповіданням-інтригою «Клуб молодих вдів». Дереш – оповідач стриманий, неемоційний. Дія відбувається в, імовірно, вигаданому кафе «Декамерон». «Клуб молодих вдів» має рамкову структуру. Складається враження, що Дереш при написанні свого оповідання мав жорстке обмеження – вкластися в дев’ятнадцять сторінок. Саме тому, читаючи «КМВ» здається, що письменник вирішив познущатися і увімкнув опцію прискорення. Сюжет доволі цікавий. Можливо, з «Клубу молодих вдів» варто було б створити роман.  

Анатолій Дністровий присвятив своє оповідання «Біла дівчинка», написане у жовтні 2009 року, донечці Марті-Марії. Розповідь Дністрового світла, трохи химерна, трохи жорстока,  реалістична в описі поведінки натовпу. Я би віднесла «Білу дівчинку» до жанру казки для підлітків і дорослих. Тут крізь чарівні елементи простежуються дидактичні мотиви. «Біла дівчинка» – казка-гротеск. Дія відбувається в невеличкому сучасному містечку. Це – щира, наївна, добра, ніби мала дитина, стара, як світ, але інтерпретована дещо по-новому, історія. Головні герої казкового оповідання – натовп, який є уособленням мешканців міста, і месія, що набув незвичного образу, образу малої білої дівчинки. «Біла дівчинка» – історія, побудована на символах і образах. Тексту не вистачає «дорослості». Добре це чи погано – нехай вирішують читачі.

Четвертий твір антології належить перу Сергія Жадана. Історія під назвою «Вона знає всі шлягери цього року» складається з двадцяти однієї частини. Оповідання, що датується січнем 2010 роу, пройняте зимово-новорічним настроєм. Герої і пейзажі – яскраві, реалістичні. «Вона знає всі шлягери цього року» – відвертий, прямолінійний, жаданівський монолог, у якому декілька сюжетних ліній то переплітаються, то рухаються паралельно. Розповідь ведеться почергово то від першої особи, то від третьої. Імовірно, автор – герой і спостерігач одночасно. Текст, ніби живий, змінюється час від часу: набуває ностальгійних, ліричних, іронічних, авантюрних та абсурдних забарвлень. Оповідання Сергія Жадана місцями плавно перетікає в поезію в прозі.

Ірена Карпа ділиться з  читачами потоками лютневих автобіографічних рефлексій. Твір Карпи «Цукерки, фрукти і ковбаса» розподіляється на три частини: «Чорний день», «Мемуар про мемуари», «Мої ковбаси». Тексти Карпи дотепні, як і завжди. Читати Ірену, незважаючи на те, корисне таке чтиво чи ні, цікаво.  «Цукерки, фрукти і ковбаса» – спогади Карпи про її дитячі роки, такий-собі дорослий погляд на уривки з минулого. Письменниця має рацію: атрибути побуту, їжа вже не пахнуть і не смакують так, як в далекому світі дитинства.

Світлана Пиркало є шостою у «списку Жадана». Письменниця пропонує читачам текст, який «…містить лексику й описи ситуацій, які деяким читачам можуть здатися образливими». Авторка «Першого словника українського молодіжного сленгу» в оповіді «Життя. Цілувати» не соромиться займатися самовикриттям, ділитися автобіографічними подробицями. Історія, яку оповідає Світлана Пиркало, – суцільна мелодрама. «Життя. Цілувати» – шлях-пошук ідеального чоловіка, який героїня Пиркало долає крізь хащі мережі Інтернет. Істина десь поруч, вона проста: «Життя закоротке, щоби цілувати крокодилів». Оповідання «Життя. Цілувати» цікаве не лише своєю сюжетною лінією – з тексту можна було б виписати «колючі» для вуха сленгові слова та вирази і створити невеличкий словник.  

Сакральне сьоме місце у збірці посідає оповідання Світлани Поваляєвої. «Атракціон» – цілком тривіальна історія стосунків Соні і Костика, історія для невибагливої підліткової аудиторії. Прикрасою «Атракціону» є мова тексту, що по-особливому проявляється в описах тла подій. Інтер’єр душі головної героїні сповнений дитячого пафосу. Місцями текст приємно вражає химерними метафорами, вишуканим словоплетінням, поєднанням діаметрально протилежних образів. «Намистина з чеського скла» переслідує читача протягом усього оповідання. Час від часу на сторінках виринають дивні істоти чи предмети: «…щось велетенське, вогненне, з тисячами рук і ніг, трьома кривавими очима, гострющими іклами і діамантовим прутнем, як телеграфний стовб…». Поваляєва дивиться на середовище під власноствореною призмою сприйняття: «Столиця – це місто квіткових моргів, квіткових цвинтарів і квіткових музеїв…». Епіграф до оповідання – вірш, який говорить і означає  більше, ніж саме оповідання. Стиль «Атракціону» перегукується із «Сімургом», «Орігамі блюзом», «Ексгумацією міста»: подібні образи, потоки рефлексій авторки, що переплітаються із банальними уривками з життя сучасної людини. 

Есеї Тараса Прохаська (тут їх сім: «Фелікс», «Крутять жорна…», «Знову тільки про любов», «Не кричи: «Вовки!», «Заки зайшла ніч…», «Літо», «Далеко від політики») не вписуються в картину під назвою «Український Декамерон».  Прохасько вивертає назовні нутрощі своїх переживань. Це – своєрідний «анатомічний атлас» минулого Прохаська і тих, кого він знав особисто чи просто вигадав. Охарактеризувати високохудожні есеї Прохаська можна трьома «Л»: «Легко. Лірично. Легендарно».

Наталка Сняданко виступила в ролі дев’ятої оповідачки з історією під назвою «Dead-line емоцій».  Тут на тлі понурих пейзажів провінційного містечка розплутується клубок романтичних стосунків між працівниками католицької гімназії. Наївне оповідання «Dead-line емоцій» підтверджує, що історія справжнього кохання може починатися лише наприкінці життя.

«Панда» Сашка Ушкалова – оповідання-пригода з життя безстрашного і кмітливого харківчанина. «Панда» за стилем, мовою, характеристикою героїв дещо нагадує «БЖД» Ушкалова-молодшого. Оповідання має рамкову структуру, де внутрішній зміст – реальність, а зовнішній – ілюзія. Хоча розібратися, де тут вигадка, а де правда, не можливо, бо за словами  героя-оповідача, він – майстерний брехун.

«Український Декамерон» закінчується післямовою Сергія Жадана «Пальці двох рук»,  де він вибачається чи то виправдовується перед читачами. Свою необ’єктивність Жадан пов’язує з «літературними двотисячними» – антологія відображає дійсність української літератури останніх десяти років.

«Український декамерон» має мало чого спільного з оригіналом Бокаччо. В «Декамероні» по-українськи відсутня рамкова структура. Укладач знехтував основними ознаками справжнього «Декамерону»: анекдотичною фабулою, релігійною тематикою, еротичними мотивами. «Український декамерон» – це переважно «викиди» авторських нутрощів назовні.

Діагноз: заклеїти білим папером назву антології або ж читати тим, хто не читав «Декамерону» Бокаччо.

Якби там було, але книги треба називати своїми іменами.

Ця рецензія надійшла на конкурс літературних критиків, який книжковий портал «Буквоїд» проводить   спільно із видавничим домом «Most Publishing» , видавництвом  «Грані-Т»,  магазином   «Читайка», літературним конкурсом "Коронація слова"   та Міжнародним благодійним фондом «Мистецька скарбниця».