Re: цензії

10.12.2024|Ігор Зіньчук
Свобода не має ціни
01.12.2024|Ігор Зіньчук
Томас Манн „Будденброки” – роман–сага про занепад однієї родини
20.11.2024|Михайло Жайворон
Слова, яких вимагав світ
19.11.2024|Тетяна Дігай, Тернопіль
Поети завжди матимуть багато роботи
19.11.2024|Олександра Малаш, кандидатка філологічних наук, письменниця, перекладачка, книжкова оглядачка
Часом те, що неправильно — найкращий вибір
18.11.2024|Віктор Вербич
Подзвін у сьогодення: художній екскурс у чотирнадцяте століття
17.11.2024|Василь Пазинич, фізик-математик, член НСПУ, м. Суми
Діалоги про історію України, написану в драматичних поемах, к нотатках на полях
Розворушімо вулик
11.11.2024|Володимир Гладишев, професор, Миколаївський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти
«Але ми є! І Україні бути!»
11.11.2024|Ігор Фарина, член НСПУ
Побачило серце сучасніть через минуле

Re:цензії

19.01.2011|07:53|Євген Баран

Провідник у світі тіней…

Чеслав Мілош. Абетка / Переклад, коментарі та вступ: Наталка Сняданко; Передмова: Юрій Андрухович . – Харків: Треант, 2010. – 384 с.

Розпочну із передмови Юрія Андруховича «Спроба анотації». Власне, останнього абзацу цієї передмови: «Зрештою, я тільки те й роблю, що заздрю полякам – культурно, ментально, політично. Іноді заздрість буває дуже продуктивною: починаєш краще орієнтуватися в тому, чого тобі самому так бракує і хочеться. Мені здається, що книжка, яку Ви зараз почнете читати, є так само одним із вислідів цієї продуктивної заздрості. У мить, коли власні несамовиті старці або вже не подоживали, або ще не визріли, звернімося до одного з їхніх – і хай поділиться з нами своєю магічною силою».  Я погоджуюся з цими міркуваннями, хоча завжди пам’ятаю, – це генетична пам´ять, – що сусід тоді добрий, коли знає, що межує з ним сильний ґазда…

Це дивовижна книга – своєю формою, своїм задумом, своїм автором. І хоча класик польської літератури, Нобелівський лавреат Чеслав Мілош (1911-2004) на сторінках цієї книги не раз міркував про композицію і внутрішню потребу цього писання,  – це той досвід, якого ніхто не повторить, тільки вникатиме у нього і дивуватиметься. Цю книгу можна сприймати по-різному, як сприймав її по-різному сам автор:

«Все життя ми укладаємо свої власні міфології, і найбільш ранні з них живуть найдовше » (с.14);

«Ясна річ, усі біографії фальшиві, не виключаючи моєї, яку читач цієї книги може собі уявити на основі тексту » (с.77);

«Можливо, моя «Абетка» є чимось замість: замість роману, замість есею про двадцяте століття, замість щоденника. Кожна зі згаданих осіб урухомлює мережу стосунків з іншими та особливостей, пов’язаних із датами мого століття. Зрештою, я не шкодую, що кидав імена і прізвища ніби нехотячи, а з банальності робив чесноту » (с.169);

«А крім того, я знаю, що і так не сказав би правди, бо її відображення бачимо у багатьох призмах, і щойно їй дають слово, як вона вже мусить коритися законам літературної форми » (с.291);

«Я наповнений пам’яттю про людей, які жили й померли, пишу про них, одночасно усвідомлюючи: ще мить – і мене теж не стане. І ми разом є ніби хмарою чи міражем посеред витворів людської цивілізації двадцятого століття» (с.363)…

Кожна із цих автоцитат є взаємозапереченням і взаємодоповненням до головного в цій книзі – а це головне, справді, банальне і величне водночас: «пам´ять про людей, які жили й померли », чи як в іншому випадку той же Мілош, коротко фіксуючи нікому не знайомі прізвища, пише:  «Не думаю, щоб ці прізвища зустрічалися ще й якихось щоденниках, тому згадую їх тут» (с.303).

Цю книгу можна розтягнути на цитати, можна читати як роман, можна розглядати як довідник польської культури, можна … Є багато речей, про які пише Чеслав Мілош, досить відверто, наскільки дозволяє есеїстична форма, у якій говориться про себе (насамперед про себе) і про людей, яким віддається належне. Така собі форма Мілошівського канону Людини ХХ-го  століття.

Якщо зважити, що писалася книга на схилі людського віку, то ця книга є мудрою, всерозуміючою, яких би питань не зачіпав автор, – моваМи залежні від мови, якою послуговуємося », с.21); література Можливо, заняття літературою – це лише неперервний ритуал дзядів, викликання духів у сподіванні, що на якусь мить вони отримають тіло», с.169); страхУ тому, що я не дозволив собі зламатися і почати писати іншою мовою, я вбачаю страх втрати тожсамості, бо, змінюючи мову, ми стаємо кимось іншим», с.264); масова культураЗараз, коли все дозволено, питання нічим не обмеженої свободи висловлювань відкриває свої несподівані аспекти. Можливо, в умовах масового вільного ринку цієї свободи неможливо було уникнути, але в такому разі письменники і митці виступали як несвідомі агенти масової культури. А вона використовує завойовані ними свободи з власною метою, торгуючи емоціями, зокрема в кіно, і користуючись повним доступом до недавно ще заборонених ділянок», с.241); жінкаЗавжди одне і те саме: жінка і час, який її нищить. Її жадають саме тому, що вона така крихка і смертна», с.224)… 

Про все і на все у Мілоша є своя думка: від російської літератури («(…)російська література народилася в Петербурзі, в столиці імперії», с.359) і  критичних міркувань про поляків («Я походжу з нації, отруєної століттями пияцтва », с.33) до дуже точної і водночас суб’єктивної оцінки європейського і американського світів.

Але  маємо у цій книзі й Мілошівське елеґантське упередження , про що він теж нібито говорить: «Було б краще, якби я не заслуговував на те, щоб мене називали людиною маній та упереджень, але я, мабуть, заслуговую » (с.344). Ніде не згадано імені двох великих сучасників Мілоша – Збіґнєва Герберта і Віслави Шимборської. Не говорю про фрагмент, де Мілош єдиний раз згадує прізвище Герберта, коли його оминути вже неможливо: «Досить довго мене знали в певних колах як автора «Поневоленого розуму», а в інших – як  перекладача поезії, насамперед Збіґнєва Герберта » (с.56). Про Україну згадується в нейтральному контексті декілька разів (на рівні якогось переліку або згадки про непрості польсько-українські зв’язки без жодної конкретизації), але в згадці про «Литовський статут» доби Великого Литовського князівства Мілош говорить, що мовою державних документів тоді була старобілоруська, а не староукраїнська, як вказують дослідження (с.243). Таке невинне і непомітне упередження польського литвина чи литовського поляка.

Що ж, це право кожної людини говорити про те, що хоче і мовчати про те, чого не хоче озвучувати. Звичайно, що ці мої зауваги є також суб’єктивними, бо найголовніше враження від книги – захоплення. І тут я можу повторити слова Мілоша, хоча вони стосуються мого сприйняття: «І зрештою, незалежно від того, помилявся я чи ні, мушу записати до своїх позитивних якостей уміння захоплюватися » (с.166).

«Абетка» Чеслава Мілоша є своєрідним повторенням «Божественної Комедії» Данте. Тільки той для своєї мандрівки взяв римського поета Вергілія, тоді як Чеслав Мілош сам виступив провідником у світі тіней, які були людьми… І зробив це з такою любов’ю і симпатією, що тебе ще довго не покидає враження яскравості і колоритності виповненого автором світу, який став минулим. Нашим також.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus

Останні події

10.12.2024|18:36
День народження Видавництва Старого Лева
10.12.2024|10:44
На Оболоні Книгарня "Є" відкриє новий культурний простір “Книгарня “Є”
10.12.2024|10:38
Видавець Віктор Круглов пройшов відбір на навчання в Стенфордській вищій школі бізнесу
10.12.2024|10:35
Ретроспективні фільми «7 психопатів», «Орландо» і «Володарі часу» покажуть узимку в кінотеатрах України
10.12.2024|10:30
У Києві презентують книжку “Спіймати невловиме. Путівник світом есеїстики”
06.12.2024|18:41
Вікторію Амеліну посмертно нагородили Спецвідзнакою Prix Voltaire
03.12.2024|09:25
Дискурс радянського самовбивства
28.11.2024|14:49
Видавництво Старого Лева спільно з Talents for Ukraine запускають серію подій "Читати. Говорити"
27.11.2024|12:11
"Книгарня "Є" відновлює тури для письменників: дебютні авторки-фантастки вирушають у подорож Україною
21.11.2024|18:39
Олександр Гаврош: "Фортель і Мімі" – це книжка про любов у різних проявах


Партнери