Чеслав Мілош. Абетка / Переклад, коментарі та вступ: Наталка Сняданко; Передмова: Юрій Андрухович . – Харків: Треант, 2010. – 384 с.
Розпочну із передмови Юрія Андруховича «Спроба анотації». Власне, останнього абзацу цієї передмови: «Зрештою, я тільки те й роблю, що заздрю полякам – культурно, ментально, політично. Іноді заздрість буває дуже продуктивною: починаєш краще орієнтуватися в тому, чого тобі самому так бракує і хочеться. Мені здається, що книжка, яку Ви зараз почнете читати, є так само одним із вислідів цієї продуктивної заздрості. У мить, коли власні несамовиті старці або вже не подоживали, або ще не визріли, звернімося до одного з їхніх – і хай поділиться з нами своєю магічною силою». Я погоджуюся з цими міркуваннями, хоча завжди пам’ятаю, – це генетична пам´ять, – що сусід тоді добрий, коли знає, що межує з ним сильний ґазда…
Це дивовижна книга – своєю формою, своїм задумом, своїм автором. І хоча класик польської літератури, Нобелівський лавреат Чеслав Мілош (1911-2004) на сторінках цієї книги не раз міркував про композицію і внутрішню потребу цього писання, – це той досвід, якого ніхто не повторить, тільки вникатиме у нього і дивуватиметься. Цю книгу можна сприймати по-різному, як сприймав її по-різному сам автор:
«Все життя ми укладаємо свої власні міфології, і найбільш ранні з них живуть найдовше » (с.14);
«Ясна річ, усі біографії фальшиві, не виключаючи моєї, яку читач цієї книги може собі уявити на основі тексту » (с.77);
«Можливо, моя «Абетка» є чимось замість: замість роману, замість есею про двадцяте століття, замість щоденника. Кожна зі згаданих осіб урухомлює мережу стосунків з іншими та особливостей, пов’язаних із датами мого століття. Зрештою, я не шкодую, що кидав імена і прізвища ніби нехотячи, а з банальності робив чесноту » (с.169);
«А крім того, я знаю, що і так не сказав би правди, бо її відображення бачимо у багатьох призмах, і щойно їй дають слово, як вона вже мусить коритися законам літературної форми » (с.291);
«Я наповнений пам’яттю про людей, які жили й померли, пишу про них, одночасно усвідомлюючи: ще мить – і мене теж не стане. І ми разом є ніби хмарою чи міражем посеред витворів людської цивілізації двадцятого століття» (с.363)…
Кожна із цих автоцитат є взаємозапереченням і взаємодоповненням до головного в цій книзі – а це головне, справді, банальне і величне водночас: «пам´ять про людей, які жили й померли », чи як в іншому випадку той же Мілош, коротко фіксуючи нікому не знайомі прізвища, пише: «Не думаю, щоб ці прізвища зустрічалися ще й якихось щоденниках, тому згадую їх тут» (с.303).
Цю книгу можна розтягнути на цитати, можна читати як роман, можна розглядати як довідник польської культури, можна … Є багато речей, про які пише Чеслав Мілош, досить відверто, наскільки дозволяє есеїстична форма, у якій говориться про себе (насамперед про себе) і про людей, яким віддається належне. Така собі форма Мілошівського канону Людини ХХ-го століття.
Якщо зважити, що писалася книга на схилі людського віку, то ця книга є мудрою, всерозуміючою, яких би питань не зачіпав автор, – мова («Ми залежні від мови, якою послуговуємося », с.21); література («Можливо, заняття літературою – це лише неперервний ритуал дзядів, викликання духів у сподіванні, що на якусь мить вони отримають тіло», с.169); страх («У тому, що я не дозволив собі зламатися і почати писати іншою мовою, я вбачаю страх втрати тожсамості, бо, змінюючи мову, ми стаємо кимось іншим», с.264); масова культура («Зараз, коли все дозволено, питання нічим не обмеженої свободи висловлювань відкриває свої несподівані аспекти. Можливо, в умовах масового вільного ринку цієї свободи неможливо було уникнути, але в такому разі письменники і митці виступали як несвідомі агенти масової культури. А вона використовує завойовані ними свободи з власною метою, торгуючи емоціями, зокрема в кіно, і користуючись повним доступом до недавно ще заборонених ділянок», с.241); жінка («Завжди одне і те саме: жінка і час, який її нищить. Її жадають саме тому, що вона така крихка і смертна», с.224)…
Про все і на все у Мілоша є своя думка: від російської літератури («(…)російська література народилася в Петербурзі, в столиці імперії», с.359) і критичних міркувань про поляків («Я походжу з нації, отруєної століттями пияцтва », с.33) до дуже точної і водночас суб’єктивної оцінки європейського і американського світів.
Але маємо у цій книзі й Мілошівське елеґантське упередження , про що він теж нібито говорить: «Було б краще, якби я не заслуговував на те, щоб мене називали людиною маній та упереджень, але я, мабуть, заслуговую » (с.344). Ніде не згадано імені двох великих сучасників Мілоша – Збіґнєва Герберта і Віслави Шимборської. Не говорю про фрагмент, де Мілош єдиний раз згадує прізвище Герберта, коли його оминути вже неможливо: «Досить довго мене знали в певних колах як автора «Поневоленого розуму», а в інших – як перекладача поезії, насамперед Збіґнєва Герберта » (с.56). Про Україну згадується в нейтральному контексті декілька разів (на рівні якогось переліку або згадки про непрості польсько-українські зв’язки без жодної конкретизації), але в згадці про «Литовський статут» доби Великого Литовського князівства Мілош говорить, що мовою державних документів тоді була старобілоруська, а не староукраїнська, як вказують дослідження (с.243). Таке невинне і непомітне упередження польського литвина чи литовського поляка.
Що ж, це право кожної людини говорити про те, що хоче і мовчати про те, чого не хоче озвучувати. Звичайно, що ці мої зауваги є також суб’єктивними, бо найголовніше враження від книги – захоплення. І тут я можу повторити слова Мілоша, хоча вони стосуються мого сприйняття: «І зрештою, незалежно від того, помилявся я чи ні, мушу записати до своїх позитивних якостей уміння захоплюватися » (с.166).
«Абетка» Чеслава Мілоша є своєрідним повторенням «Божественної Комедії» Данте. Тільки той для своєї мандрівки взяв римського поета Вергілія, тоді як Чеслав Мілош сам виступив провідником у світі тіней, які були людьми… І зробив це з такою любов’ю і симпатією, що тебе ще довго не покидає враження яскравості і колоритності виповненого автором світу, який став минулим. Нашим також.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2011/01/19/075312.html
|
