«Зрештою, наші слова на нас і ляжуть...»

Тарас Григорчук 

Цього поета я раніше не читав. Окремі вірші ще з «доісторичного » «Четверга» не беру до уваги. Літературний фестиваль імені Тараса Мельничука, якого проводили ми з Василем Карп’юком в жовтні 2010-го, дав мені можливість познайомитися із поетом, слухати його виступ і читати. У цій книзі – першій і водночас вибраній – в останньому розділі «До решти », який включає в себе фрагменти з газетних інтервю, статей та публічних виступів Тараса Григорчука, є такий запис: «Чому Тарас Мельничук? Ваше запитання видається мені неприродним, однак спробую відповісти... По-перше він поет праведний, себто не лише на папері (де він чудовий), але й в житті, де він – як Поет, що для нашого ремесла більш суттєво... По-друге, це вже стосується всіх... Борхес пише, що «нема такого покоління, де не було б принаймні чотирьох праведників, на яких таємно тримається світ і які виправдовують його існування перед Господом...» Гадаю, що серед свого покоління українське небо з боку Карпат тримав саме Князь » (с.105).

Коли на фестивалі оголошували виступ Тараса – «Тарас Григорчук із Коломиї», то він поправив: «Я із Джурова, про це і в книжці написано ». Поезія Тараса б’є навідліг, мовби опришківська бартка.  Щоправда, наступного дня, коли був його виступ із Олегом Лишегою (зустріч проводив Тарас Прохасько), то проти пластичного, універсального, медитативного Лишеги Григорчук виглядав зарізким, вуглуватим, - напрошувалося порівняння – глибинно-мудрий Волхв Поезії і непокірний її Янгол...

І ще одна заувага: якщо можна говорити про спадкоємність в Поезії, то найавтентичнішим поетом Гуцульщини після Тараса Мельничука є Тарас Григорчук:

Це чупер це бебехи зрячі

це струни старців цих пірвали

це знову це дзвінка це значить

цимбали цимбали цимбали

(«Цимбали»)

Василь Герасим’юк у передмові риторично запитує: « Якщо Тарас Григорчук не справжній поет, то хто ж тоді справжній поет? » Запитання доречне, головне, вчасне. Бо Григорчук, попри відчуття власної публічної некомфортности і гуцульської викличности, є одним із справжніх національних поетів, які не сумніваються в найголовнішому, - в доконечности національної перспективи, - і знають, як її досягти: « Заповіді Господні – Декалог Вояка Упа – Програма Національного розвитку! Все, що треба! Натомість – гопак довкола корита... Про позірну пристойність я вже казав... » (с.121).

Мою увагу у віршах Тараса Григорчука привертає не різкість, інколи категоричність формулювань – етичних чи естетичних – привертає Віра, якою сповнений кожен рядок цього поета.

Поетичне слово Тараса Григорчука образне, метафоричне, афористичне. Кожен вірш як Заповідь, кожен рядок як Декалог, кожне слово – Молитва. Так не пишуть. Так мусять жити. І так живуть. Виходить на те, що в українській поезії є не тільки Гравці (слова, долі), але також є Воїни. І це не загравання в хворобливу форму донцовського націоналізму раннього ІБТ («Ulaskava»), навіть не люмпенівська безшабашність з шевченківськими варіяціями в «Маргінесі» ще неканонічного Павла Вольвача. Це – впевнений хід повстанської сотні:

кажи за вмерлих отченаш

й за тих котрі умерти мають

бо то не вірші чічьо моя

то йде SS - ГАЛИЧИНА

(«Похід на Білу Кобилу з ночівлею»)

Тут сконцентрований досвід виживання, якому не заперечиш, бо в загальному погоджуєшся із ним:

не вірші я в вірші мною пишуть

тому тобі сумління не надишу

я з лісу де жидівський комісар

закопаний бо вбитий моїм дідом

котрий пішов мене шукати слідомм

що сніг приймив від полохливих сарн

(«КЕЛЕП»)

Автентика кольорів (чорні, червоні, білі); автентика мелодії (цимбали, трембіти, бубни); автентика мови (гуцульський діялект, дивись вірш «Пригісне: гуцульський реп»), - створюють своєрідну акустику цієї книги – тривожно-бойову, якій підпорядковані усі регістри відчуттів, настроїв, переживань (від інтимно-особистісного до загальної внутрішньої готовности до битви).

Різкість окремих виразів чи віршів (« вуйна П») цілком лягає в контекст гуцульського світосприняття з його інтимно-побутовою природністю...

Кожен вірш Тараса Григорчука – окрема людська історія потроєна універсальністю психологічних ключів для прочитання. Сільська і міська стихії не протиставляються, а існують мовби паралельно. Окремі вірші цієї книги («Пам’яті діда Павла»; «Будь схожим на Степана Бандеру»; «При сповіди»; «Янголи – не дичина»; «Після взяття Чернівців»; «Всупереч смерти»; «Так, як сказав...») відіграють роль своєрідних поетичних кодів зі своїм смисловим, змістом та ідейним навантаженням. 

Окрім літературної (Лорка – Борхес – Мельничук ) виразно прочитується традиція повстанської поезії (Марко Боєслав ). Ця остання домінує у книзі, й перегорнувши останню сторінку ти прислухаєшся, чи не звучить заклик до битви. Це безкомпромісний поет, який завжди ставитиме безкомпромісні запитання і закликатиме до безкомпромісних дій (« таж робіть щось з собов // з цими скурвленими чернівцями // з цев українов », вірш « Літературний вечір»).

Іншим він уже не буде. Сей Тарас Григорчук із Джурова: « Якщо ти захочеш вбити лукавого, аби порятувати людей – вони завжди убють тебе, аби порятувати його ... Не зважай на це, якщо обрав шлях Героя »(с.107). Дивує не те, що Хтось обрав Шлях. Дивним виглядає те, що цей Поет готовий відповідати за обраний Шлях. Сьогодні це майже подвиг...