Ця книжка лише нещодавно побачила світ, але її прочитала, на мою думку, вже чимала кількість читачів. Це кажу з того, що багато чула відгуків  знайомих, колег,  студентів, що починалися словами «Вона має рацію, бо наше життя – це ТАКІ вітражі!». А я пропоную на це політати на літакуі подивитися вниз: отам вітражі! Вона має рацію: наша земля – це такі вітражі! Народжується людина на одній частині земної півкулі, а млинок подій і вітер змін переносить її на іншу, живе ітворить людина на одному клаптику планети, а  про її творчість і життя знають далеко за межами того клаптика…  І як так відбувається з нами? Чи існує хоч якась логіка у ході подій, і чому яскраві кольори  клаптиків  ковдри головної героїні так чітко натякають на яскравість життя – попри всілякі депресії, які переживає головна героїня і які переживаємо ми – думки снують, як павутиння павучка, що раз по раз з’являєтьсяу творі і також обнадіює, бо він з’являється не так  до клопотів, як до кохання…  А коли так думаєш – то хочеться читати далі.  Мені здалося, що давно я не читала книжок так миттєво, як цю, хоч читаю досить багато. І плелися думки,  і, як не дивно, знаходилися відповіді надавно порушені для себе питання… Моя мама після прочитання «Вітражів» сказала:«Так воно є! І так в життю є!». Я не виправляла її і не сперечалася, а потім ще довго цитувала про себе це недосконале з точки зору синтаксису речення, але точне за визначенням, бо найбільше їй довіряю. А тому довіряю і письменниці.

Роман написано в облюбованому класиками стилі реалізму, найбільш виграшному, щоб якнайповніше відобразити сучасність і дещо узагальнити, пояснити читачам, показати  прості виходи зі складних ситуацій, які, за бажання, можна знайти. Поліна – перекладачка з французької, переживає душевну кризу, як це може трапитися з будь-якою людиною, незалежно від фаху чи місця проживання. І такими маленькими видаються їй проблеми інших на тлі  своїх, що втрачає навіть цікавість до їжі, ащо вже говорити про роботу – замовлення на переклад роману Франсуази Саган – відомої французької письменниці, незвичайної жінки за творчістю, за стилем життя, за характером…  І лише листи «далекому другу» льотчику десь глибоко в душі запалюють у ній надію, знову загашують, а читачі тримають думку напруженою – що там, зрештою, далі? Чому вона така безпорадна? А далі – цілий калейдоскоп! Про бабусю Ніколь, яка, потрапивши до Радянського Союзу з Франції після війни, виховала онуку-сироту, про Стефку – дівчину-вогонь, абсолютну протилежність Поліни, протилежний полюс, і про їхню дивну дружбу, дивну, але настільки міцну, віддану й ніжну, що їх стосунки зовсім не дивують, тримаючи читача в стані загадковості, здивованості, несподіваності, але й цікавості…

Ламається комп’ютер, ламаються думки, ламається ця одна – найсвітліша – лінія в житті Поліни, яка ще тримає її  -  ще один її знайомий (знову ще один?) Богдан  - читає це приватне листування – сокровенні зізнання… Але що не трапляється у нашому житті – все на краще… Так і в романі: коли вже все видається безнадійним, коли рушаться ілюзії, коли найближча подруга краде навіть твою власну історію,  десь майже нізвідки  з’являється проста людська радість.  І не важливо, що іде колючий сніг – впустивши його в душу, ми цим самим впускаємо і весну.

Прочитайте роман – ви побачите, як народжується кохання – серед снігу та безнадії. І як воно змінює все – і клаптики на ковдрі стають настільки яскравими, що куди тій зимі братися!  І ти дивишся на світ іншими очима, розумієш інших, переймаєшся їхніми долями…

Історія Франсуази Саган просто полонить Поліну. В неї є сили на розуміння. І до чого справді все на землі взаємопов’язано – навіть життя цих двох жінок, народжених далеко одна від одної у різний час…

Цікавий літературний прийом – «книжка в книжці». Завжди відносила такі прийоми до прийомів «вищого пілотажу» в літературі. Письменниці цей прийом вдався бездоганно!  «Моя бабуся спала з Саган» - це те, що робить роман різноплановим  у першу чергу. А ще – різні історичні пласти, історичні події, міжнародні зв’язки та  значний часовий проміжок наближають роман до визнаних епічних творів. Це і події Другої світової війни, і окупація Франції, окупація Києва, табори ГУЛАГу.

Мова роману – барвиста, легка, народна. Авторка не прагнула епатувати читача лайливою чи загалом нецензурною лексикою, як це інколи трапляється – вона написала просто, здається, з першого подиху, хоч насправді, за її зізнанням, робота над романом тривала півтора року. Народна мудрість, народні звичаї, навіть цитати іноземною з перекладом сприяють легкому прочитанню і сприйняттю… Велика кількість сюжетних ліній має своє логічне завершення, не виступає з загальної канви тексту, доповнює та збагачує головну лінію, а головне – постійно тримає читача у напрузі, не дає відірватися, та й просто хочеться знати, що там далі покаже героїні життя, «зібране з неправильних різнокольорових шматочків скла, котрі врешті-решт утворюють єдину картину».

Ну і, звичайно, загальнолюдські цінності, нагадані нам у романі,  роблять твір особливо бажаним у читацькому світі.  Концепція людини, вибудована з тонким психологічним чуттям, дозволяє кожному розгледіти в романі щось своє, а відтак, оцінити його за найвищою шкалою. Нехай читацькою – але з надією на те, що фахівці також скажуть своє слово. Особисто я не особливо чекатиму на думку фахівців. Я чекаю на новий роман письменниці. Хотіла запитати, про що буде новий роман. Але  слухала, як стурбовано вона говорила про своє нинішнє творіння: «Сподіваюся, моє дитя піде в люди…» Не хотілося говорити, що воно вже давно пішло в люди, нехай вона це відчує. І пише нові твори – ми їй віримо. Раз навіть моя  мама сказала про її твір: «Так є! І так воно в життю є…». Не мені її виправляти…