
Re: цензії
- 30.03.2025|Ігор ЧорнийЛікарі й шарлатани
- 26.03.2025|Віталій КвіткаПісня завдовжки у чотири сотні сторінок
- 11.03.2025|Марина Куркач, літературна блогерка, м. КременчукЖінкам потрібна любов
- 05.03.2025|Тетяна Белімова"Називай мене Клас Баєр": книга, що вражає психологізмом та відвертістю
- 05.03.2025|Тетяна Качак, м. Івано-ФранківськСтефаник у художньому слові Оксани Тебешевської
- 22.02.2025|Василь Пазинич, поет, фізик-математик, член НСПУЗоряний "Торф"
- 18.02.2025|Світлана Бреславська, Івано-ФранківськПро Віткація і не тільки. Слово перекладача
- 15.02.2025|Ігор ПавлюкХудожні листи Євгенії Юрченко з війни у Всесвіт
- 14.02.2025|Ігор ЗіньчукЗагублені в часі
- 05.02.2025|Ігор ЧорнийЯке обличчя у війни?
Видавничі новинки
- Микола Мартинюк. «Розбишацькі рими»Дитяча книга | Буквоїд
- Ніна Горик. «Дорога честі»Книги | Буквоїд
- Еліна Заржицька. «Читанка-ЧОМУчка». 7+Дитяча книга | Буквоїд
- Мистецтво творення іміджу.Книги | Дарина Грабова
- Еліна Заржицька. «Читанка-ЧОМУчка»Дитяча книга | Буквоїд
- Ігор Павлюк. «Торф»Книги | Буквоїд
- Вийшла антологія української художньої прози «Наша Перша світова»Книги | Іванка Когутич
- Олександр Ковч. "Нотатки на полях"Поезія | Буквоїд
- У видавництві Vivat вийшов комікс про Степана БандеруКниги | Буквоїд
- Корупція та реформи. Уроки економічної історії АмерикиКниги | Буквоїд
Літературний дайджест
Як у житті
Міла Іванцова. Родовий відмінок. — К.: Нора-Друк. — 2009.
Про що розмовляють жінки, навіть малознайомі, у хвилини особливої щирості? Правильно, про те, хто, де і як народжував. Якщо ви жінка, мати і коли-небудь вели таку задушевну розмову, роман Міли Іванцової, відзначений у номінації «вибір видавців» конкурсу «Коронація слова», – для вас. Та й якщо чоловік, і вам ніколи не доводилось таких розмов підслухати, а хотілося б, — теж.
«Читаючи, хочеться вигукнути: «Це – правда!»», — пише в передмові Ірен Роздобудько, яка активно долучилася до промоушну книжки своєї менш досвідченої колеги, а як зізналася авторка на одній із зустрічей з читачами, – і взагалі до появи роману на світ (про це пізніше). Тема «всієї правди про пологовий будинок» — сильна й приваблива сама по собі. Власне, у цьому ключі роман Іванцової і розкручують, хоча реально «там» відбувається дія приблизно однієї шостої частини від обсягу книжки. Власне кажучи, найкращої та найцікавішої її частини.
Міла Іванцова – добрий «побутописець», її розповідь некваплива, спостереження гострі, деталі яскраві, інтонації щирі. А більшого й не треба – далі працює тема.
Чи відомо вам, що в радянських пологових будинках жінкам перед годуванням кварцювали груди та мастили їх зеленкою? Що немовлят тримали окремо, підгодовували розчином глюкози, далеко не завжди вчасно переповивали, а повиваючи, підступно підв’язували щічки, аби дитина здавалася вгодованішою? Що при виписці щасливий батько мусив заплатити за сина п’ять карбованців, а за доньку лише три? Якщо ви вже нажахані, розслабтеся, все це давно неправда, кажу як експерт. У сучасних пологових будинках, як то кажуть, свої фішки.
Втім, про «жахіття» пологових будинків радянських часів Міла Іванцова пише з теплою ностальгією. Адже тоді, як і тепер, саме там відбувалося найголовніше: народжувалися нові люди. Оця світла й щира атмосфера причетності до чуда, що нівелює біль і страх та дозволяє з поблажливою іронією ставитися до абсурду, вдалася авторці найкраще. На сцені виписки із пологового будинку Міла Іванцова колись поставила крапку — і мала рацію.
Проте згодом із подачі Ірен Роздобудько та, мабуть, з огляду на конкурс «Коронація слова» вона розгорнула свою невеличку повість у цілий роман. Змінилися часи, виросли діти. Хтось із жінок, які лежали колись в одній післяпологовій палаті, підтримує дружні стосунки, хтось нібито загубився у житті, але будьте певні – з’явиться знову. Всі перетнуться і зустрінуться, інакше й бути не може — бо на решті п’яти шостих обсягу книжки розгортається, як час від часу підмічають самі герої, справжній мексиканський серіал.
Проте герої відверто лестять авторці. Адже для серіалу, себто мильної опери (ніхто не казав, що цей жанр не має права на існування!), аж ніяк не досить постійних перетинів численних персонажів у викладі все тим же рівним «побутописним» стилем. Потрібна драматургія, конфлікти, зіткнення характерів, гострі сюжетні повороти, зигзагоподібні перепади між щастям та розпачем. Власне, все це властиве і «високій» соціально-психологічній сюжетній прозі. Саме цим, вона, проза, і відрізняється від життя.
Нічого такого у «Родовому відмінку» практично нема. Герої планують і здійснюють за планом подорожі, беруть і вдало виконують робочі замовлення, зідзвонюються або списуються мейлами, призначають побачення, вчасно зустрічаються та освідчуються в коханні, — все як у житті. На майже трьохстах сторінках роману не відбувається геть нічого несподіваного.
Навіть найбільш драматична «серіальна» колізія (зустріч матері з сином-калікою, від якого вона колись відмовилася) прораховується читачем за сотню сторінок до того, як авторка розкриває «таємницю». А про кульмінацію роману – коли молоді герої, вже встигнувши потоваришувати й закохатися, нарешті дізнаються, що народилися в один день в одному пологовому будинку! — годі й казати. Адже ми, читачі, були в курсі від самого початку.
Спроби написати роман на основі давно завершеного твору малої форми дуже рідко бувають вдалими. Як правило, енергетику первинного твору давно вже втрачено, і все подальше перетворюється на банальний розгін рядків до потрібного обсягу. Однак, попри це, у книжці є кавалок дуже цікавого тексту вже не «про пологовий будинок». А саме — «перехідний» розділ під назвою «Розсипані пазли».
Це мозаїка з невеличких сцен, написаних практично самими діалогами – шматочки з життя героїв у 80-90 роки. Ось щаслива родина гуляє Хрещатиком, фотографується біля Поштамту, і фотограф записує у блокнот дату: 26 квітня 1986 року. Або подружжя будить одне одного перед зимовим світанком, аби вийти до черги за дефіцитним молоком. Або мати-вчителька заводить дівчинку до типового радянського дитсадка, обіцяє забрати до обіду, а в типовій радянській школі її затримує начальство, що не бажає нічого чути, і ввечері дитина каже: я тобі більше не вірю. Лаконічні, жодного зайвого слова, драматургічно досконалі етюди.
Отже, Міла Іванцова вміє і це. Єдине, що велика форма, затребувана конкурсами і ринком, – мабуть, усе ж таки не її жанр. А ось короткі оповідання цієї авторки я б прочитала із задоволенням. Це, коли хтось не зрозумів, був натяк для видавців.
Яна Дубинянська
Додаткові матеріали
- Літературний Інтернет: Сайт Міли Іванцової
- Міла Іванцова. «Родовий відмінок»
- Наша жінка в павутинні їхніх легенд
Коментарі
Останні події
- 30.03.2025|10:014 квітня KBU Awards 2024 оголосить переможців у 5 номінаціях українського нонфіку
- 30.03.2025|09:50У «Видавництві 21» оголосили передпродаж нової книжки Артема Чапая
- 20.03.2025|10:47В Ужгороді представили книжку про відомого закарпатського ченця-василіянина Павла Мадяра
- 20.03.2025|10:25Новий фільм Франсуа Озона «З приходом осені» – у кіно з 27 березня
- 20.03.2025|10:21100 книжок, які допоможуть зрозуміти Україну
- 20.03.2025|10:19Чи є “Постпсихологічна автодидактика” Валерія Курінського актуальною у XXI ст. або Чому дослідник випередив свій час?
- 20.03.2025|10:06«Вівальді»: одна з двадцяти найкрасивіших книжок всіх часів відкриває нову серію для дітей та їхніх батьків від Видавництва «Основи»
- 13.03.2025|13:31У Vivat вийшла книжка про кримських журналістів-політвʼязнів
- 13.03.2025|13:27Оголошено короткий список номінантів на здобуття премії Drahomán Prize 2024 року
- 11.03.2025|11:35Любов, яка лікує: «Віктор і Філомена» — дитяча книга про інклюзію, прийняття та підтримку