Єдина відмінність неурожаю-2009 від цьогорічного полягає в тому, що тепер ніхто вже не потребує пояснень чи виправдань. Дедалі рідше чути нарікання на кризу: так, клімат змінився, каракурти мігрують на північ, – залишається тільки звикати до нових умов, змінювати звичні посівні графіки та міркувати про перспективи нових сортів. Зрозуміти, що відбувається у книжковому господарстві, неможливо: хтось передбачає початок ядерної зими, а хтось чекає на різдвяні ярмарки. Хоча і перші, й другі однаково готуються до вселенського потопу та інших форм державного сприяння українській культурі. В цей веселий час усі танцюють у рятівних жилетах, бо добре знають, хто винен, але ніхто не здогадується, що робити. Атмосфера тваринного абсурду – запорука довготривалого карнавалу.

Що нового можна роздивитися у нашому порепаному книжковому задзеркаллі? Які книжки все ж таки стали подіями і чому? Кому сьогодні належать підкови успіху та популярності? Почасти відповіді на ці запитання криються у підсумках книжкових конкурсів, які традиційно пожвавлюються ближче до кінця року. Нині триває обговорення довгого списку премії “Книга року Бі-Бі-Сі”, а вже наступного тижня одна з наймасштабніших книжкових лабораторій України – Всеукраїнський рейтинг “Книжка року” – визначить короткі списки кращих видань 2010 року. Остаточні ж підсумки роботи експертів будуть оголошені у грудні. Втім, порівнявши довгі списки обох премій, уже сьогодні можна уявити, які саме книжки претендуватимуть на відзнаки, й відтак – на читацьку увагу.

“Книга року Бі-Бі-Сі” цього разу обиратиметься з-поміж 33 книжок 12 видавництв, перелік яких можна було б і доповнити, і скоротити. Так, наприклад, викликає подив, що у довгому списку відсутні книжки нового, але дуже помітного та амбіційного видавництва “Треант”, де цього року були оприлюднені останні твори Олеся Уляненка – скандальний роман “Жінка його мрії” та повість “Там, де південь”. Не варто забувати й про збірки прози музиканта гурту ТНМК Фоззі, видані тим таки “Треантом”, які викликали досить жваву читацьку реакцію. А от присутність поміж претендентів на “Книгу року Бі-Бі-Сі” новинок таких видавництв, як “БаК”, “ВМВ” та “Дуліби” має хіба що символічне значення.

З кожним роком кількість назв у довгому спискові цієї премії збільшується, хоча фаворити – незмінні: у цьогорічному переліку фігурують свіжі твори чотирьох авторів, які вже були лауреатами “Книги року Бі-Бі-Сі” попередніх років. Тож є така підозра, що ані “Ворошиловграду” Сергія Жадана, ані “Правдивим історіям” Володимира Діброви, ані “Грушам в тісті” Юрія Винничука, ані новому бестселеру Люко Дашвар “Мати все” (тираж якого, до речі, сягнув більш як 40 тисяч примірників лише за перші півтора місяці продажів) нічого не світить. Серед інших претендентів на перемогу варто насамперед згадати “Чорного ворона” Василя Шкляра. Цей роман уже був відзначений рейтингом “Книжка року-2009”, премією “Айстра” та, вочевидь, претендуватиме і на Шевченківську премію. Не варто забувати й про “Музей покинутих секретів” Оксани Забужко, яка так жахає багатьох читачів своїм обсягом та сповільненістю письма, що може здобутися на щонайвищі оцінки полохливих фахівців. Знову бачимо у довгому списку Марію Матіос – цього разу з книжкою “Вирвані сторінки з автобіографії”. З-поміж решти авторів трохи кращі шанси долучитися до змагання за першість має Олександр Іранець, чия “Хвороба Лібенкрафта” позначена “заздрісним благословенням” патріарха Бу-Бу-Бу Юрія Андруховича.

Усі згадані книжки (окрім “Чорного ворона” Шкляра), звісно ж, фігурують і в довгих списках “Книжки року-2010”, яка намагається охопити весь український книжковий асортимент й визначити кращих шляхом рейтингування. Тож у сегменті сучасної української літератури перелік книжок-подій варто не лише доповнити, але й трохи переглянути.

Ще минулого року критики прогнозували, що ринкова трясця стимулюватиме появу більшої кількості збірників та антологій. Це одна з тих небагатьох дрібних тенденцій, яку справді вдалося передбачити: цього року в різних видавництвах з’явилося чотири надзвичайно цікавих за своїми концепціями антологій сучасної прози. “Аморалка” від харківського “Фоліо” стала доволі очікуваною письменницькою реакцією на низку ганебних втручань у культурний простір з боку Національної експертної комісії з захисту суспільної моралі. Ця антологія непристойності – своєрідна книжка-перформенс, у якій кожен з авторів подав найбрутальніші зразки власної творчості. У харківському “Клубі сімейного дозвілля” вийшла упорядкована Сергієм Жаданом збірка десяти кращих прозаїків останніх десяти років – “Декамерон”. Оманлива назва і відсутність бодай якихось тематичних рамок чи обмежень лише додала цій антології розголосу.

Надзвичайно цікаву ідею реалізував Тарас Малкович, зібравши під однією палітуркою письменницькі сни. “Сновиди” – черговий успіх у “Дорослій серії” дитячого видавництва “А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га”. І, нарешті, черговий “Жмуток казусів” – уже третій – упорядкував наполегливий Юрко Кох. Ця антологія від львівського “Апріорі” – чудовий зразок вітчизняного лонгселера.

За результатами першого півріччя серед лідерів “Книжки року” опинилося перевидання роману Павла Вольвача “Кляса”. Цей жорсткий соціальний роман, події якого відбуваються в депресивно-індустріальному регіоні країни, фактично проґавили п’ять років тому, натомість сьогодні він набуває нової актуальності. Український схід в сучасній літературі озивається вкрай рідко.

Не знати, чи оцінять експерти “Книжки року” епічний твір Володимира Лиса “Століття Якова”, але цей твір уже отримав своєрідний літературний “кубок кубків” – премію за кращий роман з-поміж усіх лауреатів конкурсу “ Коронація слова ” останніх десяти років. Прихильники густої, психологічно-філософської прози навряд чи проігнорують і нові книжки Галини Пагутяк (“Потонули в снігах”), Андрія Содомори (“Сльози речей”) та Анатолія Дністрового (“Дрозофіла над томом Канта”).

Найубогіше враження справляє царина української жанрової літератури, “pulp fiction” залишається бідною сиротою нашого ринку. Хоча є у мене така давня підозра, що це становище – звичайнісінький медіапарадокс. Адже популярність сучасних письменників більше залежить від їхньої публічності, громадянської позиції та участі в політичних дискусіях, аніж від читацького попиту. Якщо вірити вітчизняним ЗМІ, вся країна нібито чекає на новий роман Юрія Андруховича. Проте купує і читає все ж таки Люко Дашвар.

Коментарі експертів Всеукраїнського рейтингу “Книжка року”

Андрій Кокотюха, письменник, сценарист:
Новинок у сегменті художньої літератури для дорослих українців традиційно мало. Можна було б говорити про кризу видавничої справи, якби ці самі письменники (включно зі мною) не почали світитися серед авторів дитячої та підліткової літератури. Якщо на всю Україну є три десятки белетристів, готових працювати на всіх фронтах, значить, проблема не в видавцях, а в письменниках, які мало пишуть. Хоча розвивається напрямок «жіночої» літератури, причому розбудова триває активно. Її репрезентують уже не Ірен Роздобудько, до якої подібні визначення не зовсім підходять (так само, як визначення «леді детектив»), і не Марія Матіос, для якої стиль, філологічна досконалість та національні рефлексії іноді важливіші за сюжет. Нова українська жіноча література для жіночого відпочинку – це Галина Вдовиченко, Міла Іванцова та Люко Дашвар (Ірина Чернова). За останню я віддам свій голос радше, ніж за інших, бо «чтивний» статус підкріплюється реально високими тиражами. Навряд чи омину увагою «Ворошиловград» Сергія Жадана хоча б тому, що про цю книгу автоматично починають говорити, отже, видання має резонанс, що для книги дуже важливо. У царині «чоловічої» белетристики зверну увагу на роман Сергія Федаки з Ужгорода «Валет Віктора Друкета»: історія не зовсім відповідає традиційному уявленню про історико-пригодницький роман, проте в перспективі уже маємо власну претензію на лаври Артура Переса-Реверте.

Тарас Федюк, поет:
Безумовно, подіями року стали нові романи Василя Шкляра та Оксани Забужко. Радію з того, що найперше вони з явились у тоді ще живому і тоді ще редагованому мною часописі “Сучасність”. Криза “викосила” цілі масиви української літератури і якби не зусилля ( як завжди) українських аматорів, то ми б не мали української книжки взагалі, або обмежились би, як у сьогорічній держпрограмі, “бестселерами” від Толстоухова і Литвина (либонь вже час створити спеціальну спілку письменників-держслужбовців, що використовують своє службове становище для задоволення своїх вічно незадовольнених амбіцій.)Попри те, як сказав один зовсім не дурний єврей, “етот гєнофонд і нє такой гєноцид переживал”. Пережили тих, тих і тих, переживемо і цих, і тамтих.

Михайло Бриних