Re: цензії

18.12.2024|Тетяна Торак, м. Івано-Франківськ
Нотатки мемуарного жанру
17.12.2024|Оксана Тебешевська, заслужений учитель України, письменниця
Володимир Качкан: «З того слова насію довічних пісень…»
14.12.2024|Валентина Семеняк, письменниця
Ключ до послань
10.12.2024|Ігор Зіньчук
Свобода не має ціни
01.12.2024|Ігор Зіньчук
Томас Манн „Будденброки” – роман–сага про занепад однієї родини
20.11.2024|Михайло Жайворон
Слова, яких вимагав світ
19.11.2024|Тетяна Дігай, Тернопіль
Поети завжди матимуть багато роботи
19.11.2024|Олександра Малаш, кандидатка філологічних наук, письменниця, перекладачка, книжкова оглядачка
Часом те, що неправильно — найкращий вибір
18.11.2024|Віктор Вербич
Подзвін у сьогодення: художній екскурс у чотирнадцяте століття
17.11.2024|Василь Пазинич, фізик-математик, член НСПУ, м. Суми
Діалоги про історію України, написану в драматичних поемах, к нотатках на полях

Re:цензії

29.04.2010|13:21|Яна Дубинянська

Щось зовсім інше, ніж як пишуть чоловіки

Людмила Таран. Дзеркало Єдинорога: роман. — Львів: ЛА «Піраміда». — 2009.

 

Не знаю, як ви, а я живу у світі, населеному дуже різними людьми. Поміж них трапляються чесні й шахраї, інтелектуали й ідіоти, лагідні й агресивні, шляхетні й мерзотники. І далеко не завжди можна з першого погляду відрізнити одних від других.

Героям роману Людмили Таран пощастило: вони живуть у набагато простішому світі. Бо населений він тільки двома породами людей, несхожими ані зовні, ані внутрішньо, безмежно далекими й нездатними зрозуміти одне одного, наче кіплінгівські Схід і Захід. А саме – чоловіками і жінками. Іноді вони, щоправда, зустрічаються і навіть роблять спроби співжиття. І ось що з цього виходить.

Отже, типова українська родина. Він, Леонід, має штучний клапан у серці, звідси постійний страх смерті, та дружину, якої категорично не розуміє. Вона, Ольга, має міцну сім´ю, наукову роботу і бажання літературної самореалізації, на заваді котрій стоять ті ж таки сім´я, робота і навіть потенційна лірична героїня – Ольга Кобилянська. Донька, Сніжана, має безліч дитячих комплексів, недавній аборт і душевну травму, досвід лікування у відділенні пограничних станів і містичний роман про Діву та Єдинорога, який переміг у конкурсі «Інавгурація слова» (в Олександра Ірванця, пам´ятаю, була свого часу «Кремація…» від слова «крем», — теж красиво). А ще є син, Максим, з ним найскладніше: він не тільки дитина-індиго, реінкарнація Макса Кобилянського та втілення космічного розуму, а й запорука майбутнього порозуміння двох людських пород. Втім, до того ще далеко. А поки що...

Письменниця, поетеса й дослідниця літератури Людмила Таран у виданій кілька років тому літературознавчій праці «Жіноча роль» гаряче вітала спроби українських письменниць, від Оксани Забужко до Євгенії Кононенко, викладати у творах власний жіночий досвід, несхожий на чоловічий (в чому і полягає його головна вартість). «Це має бути щось зовсім інше, ніж як пишуть чоловіки. Зовсім інша система дзеркал», — говорить у романі Ольга Сніжані.

Цьогоріч «Дзеркало Єдинорога» вийшло до фіналу Всеукраїнського літературного рейтингу «Літакцент» (де я є експертом), і я добре пам´ятаю, з якими незвичними інтонаціями чи то зневажливого подиву, чи то захопленого побоювання говорили про цей твір експерти зрозуміло-якої-статі: мовляв, чоловікові так не написати! Справді, що вони, оті чоловіки, знають про вагітності й аборти, пологи та грудне вигодовування, жіночу сексуальність і навіть, не побоюся цього слова, літературну творчість?..

 Ольга дев’ять місяців року ходить «вагітна» творчим замислом (а як накажете писати, коли на роботі суцільні інтриги, а вдома чоловік, діти й домогосподарство?.. тобто, я, наприклад, знаю, як, — але для героїні твору ці перепони є нездоланними), задля того, щоб у свою довгу викладацьку відпустку поїхати на дачу і там на самоті віддатися творчим «пологам». Постійне зіставлення літературної творчості з дітонародженням, настільки ж часто повторюване, наскільки й хибне по суті (цікавих відсилаю до моєї колонки на цю тему на сайті « Культпросвет »), подається в романі як загальний суто жіночий досвід. Але на заваді власне процесові встає героїня майбутнього твору. Ользі являється (саме так!) її тезка, письменниця Кобилянська.

Ольга Кобилянська носить вишуканий капелюшок і рукавички, розмовляє з буковинсько-німецьким прононсом і категорично не схвалює надто часті останнім часом спроби написання біографічних творів про неї: отак елегантно авторка вустами героїні кидає чималу жменю камінців одразу в декілька городів своїх колег. Та все ж Кобилянська розповідає тезці деякі ексклюзивні факти зі свого життя («цього ви ніде не прочитаєте!»), після чого дві Ольги обговорюють вічно актуальну для обох проблему співжиття у цьому світі з тією, іншою людською породою, що захопила владу над ним: «Жінки… виконують дві третини всіх робіт на світі, а одержують за це лише десять відсотків світової платні. Жінки володіють тільки одним відсотком усіх світових багатств. А чоловіки обіймають дев’яносто дев’ять відсотків владних позицій».

Нібито й глобальна соціальна проблематика. Нібито й фантастичне припущення в особі індигового Максима. Ніби й символіка винесеного в назву й на обкладинку Єдинорога, на якій я не буду докладно зупинятися: критиків-символістів у нас достатньо і без мене. Але чогось у романі (? — 176 сторінок, для роману все ж замало) мені дуже й дуже не вистачає. І це стосується не лише цієї авторки, а й узагалі «жіночого письма», дослідницею й трибуном якого вона є.

Людмила Таран, як і Євгенія Кононенко, блискуча новелістка, але «романи» обох нагадують тендітних аристократичних панночок з цікавим, проте нездоровим кольором обличчя. Очевидна нестача чи то гемоглобіну, чи то вітамінів, а швидше — все ж таки чоловічих гормонів. Бо письменник, який претендує на створення справжнього роману, без жанрово-зневажливого епітету «жіночий» (або «чоловічий», різниці нема) — мусить стати не цей час людиною-«андрогіном» з однаковим розумінням психології обох статей, дивитися на триста шістдесят градусів навколо себе, вирватися за межі власного, хай і унікального досвіду. Оксані Забужко це вдалося — і вона таки написала роман, багатошаровий та стереоскопічний. Людмила Таран поки що залишається у схематичних координатах двополярного чоловічо-жіночого світу.

…А взагалі, хотіла б я потрапити до того світу, де все так просто і зрозуміло.

Я б їм там усім показала, отій іншій людській породі!

Ця рецензія надійшла на конкурс літературних критиків, який книжковий портал «Буквоїд» проводить спільно із видавничим домом «Most Publishing» , видавництвом «Грані-Т», магазином «Читайка», літературним конкурсом "Коронація слова" та Міжнародним благодійним фондом «Мистецька скарбниця».



Додаткові матеріали

Таран Людмила
13.07.2009|11:38|Re:цензії
Людмила Таран: Прочитайте вибране Віри Вовк «Маскарада», не пошкодуєте
26.11.2008|11:17|Re:цензії
Любов як ілюзія
31.10.2009|15:02|Новинки
Людмила Таран. «Дзеркало Єдинорога»
коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери