Мені здається, що саме в подібному обрамленні згаданий роман письменниці і виписані в ньому головні герої знайшли б гармонію. Але ж наша дійсність – переважно не така. А тому, можливо, якраз через це після прочитання книги у пам’яті зринули знайомі ще зі шкільної парти слова: «Аркадий, не говори красиво…».

Уже на другій від початку сторінці читаємо: «Повертаючись думкою в минуле, найбільше цінуємо в ньому безповоротно втрачене. Нікому, крім нас самих, не дано володіти дорогоцінними реліквіями наших втрат. Ми старанно ховаємо їх від стороннього ока у потайну шухлядку пам’яті, і навіть те, втрачене, те, чого недоказав, недослухав, недоблагав, недолюбив, недо… дедалі виразніше постає перед нами у викінченій, бездоганній недосяжності ідеалу».

Ось це, як на мене, і є та планка (а одночасно - й філософія форми), яку авторка виставила із самого початку твору й намагалася не опускати упродовж усіх подій, які в ньому відбувалися. Його основа – мемуарна, а тому написане можна визначити як роман-спогад, у якому діють дбайливо змальовані герої (інтелігент-пошуковець, працівник музею Богдан і його кохана Ева, жіночка з витонченими смаками, а також інші: різні їхні родичі, друзі та знайомі).

У першій частині йде розповідь про те, як ці два персонажі сприймають навколишній опоетизований автором світ у дитинстві (ще за часів Радянського Союзу), а друга частина вже розповідає про них як про дорослих, котрі після тридцятирічної перерви випадково зустрічаються і стають коханцями на тлі всіляких інших подій, що сприймаються (і ними, і автором), так би мовити, периферійним зором та вважаються другорядними: навіть Помаранчева революція в Україні і повінь в Європі (остання, щоправда, - меншою мірою).

Повільне бісероплетіння описів побаченого цими героями твору (здебільшого це витвори культури сивої давнини та пейзажі), спогади старших про те, «як раніше було» й такі ж детально виписані повороти настроїв і думок спільно з діалогами, які іноді нагадують спілкування десь на вченій раді, - все це робить роман віддаленим від сучасних реалій буття, де все змінюється майже миттєво.

Наприклад, як ось цей (лише невеличкий) уривок з діалогу героїв (зі слів Богдана):

«Наше буття – лише зникомі контури фікції, яку плекаємо в собі, відколи прийшло відчуття радості й болю, фікції, неспроможної себе реалізувати, яку несила ні затримати, ні догнати… А це вже чисто Сартрове небуття. Десь поруч, за бетонними «саркофагами», здається, колись була крипта одного з моїх пращурів, господаря цих угідь; вже на смертному ложі, збагнувши нарешті невловимість своїх танучих обрисів, як «ствердження, нездатне себе ствердити», у відчаї він прошепотів: «Сподіваюся на Тебе». Палке бажання аж проступило на гранітному надгробкові…» - Тобто, зрозуміло, про що говориться, але занадто високо, так би мовити, відривно від землі.

При всьому цьому сумнівів немає: всі образи, пейзажі, діалоги виписані з непідробною любов’ю. Це відчувається і в техніці письма, і у доборі епітетів та порівнянь, і у ніжно-любовному ставленні до того, про що пишеться. Але написане не примушує серце швидше битися, воно майже не зворушує.

Можливо, - через те, власне, що герої не займаються творчістю, а лише сприймають створене іншими людьми, створене Богом. Вони подорожують і споживають, не шукаючи прекрасне, а в ньому – істину.

Виняток - використані авторкою ще не опубліковані матеріали доктора історичних наук С.А.Висоцького, який в романі виступає як науковець на прізвище Василенко. Ось там відчувається і нескінченний творчий пошук із намаганням розібратися у змісті графіті ХІ-ХУІІ століття на стінах Софії Київської, і боротьба зі страшною хворобою, яка вклала вченого в ліжко.

Тож і виходить, що Софія Майданська створила прекрасне полотно про красивих людей, яке милує зір і демонструє неабияку техніку письма, створила ще один іносвіт любові, але такий, у який потрапити надзвичайно важко. Для цього треба десь отримати чи знайти (як це поталанило казковому Буратіно) золотий ключик. А у мене його немає.

Через це не болить серце, як після прочитання «Саду Гетсиманського» Івана Багряного, і ніхто не кличе його на здолання геть усіх труднощів у цьому житті, як після прочитання таких творів, як «Тронка» або «Циклон» Олеся Гончара…

Але в цьому романі є інше. І я не просто так процитував ось ці слова: «Наше буття – лише зникомі контури фікції, яку плекаємо в собі…». Адже у фінальній сцені на пляжі, коли наші герої заходять у воду, ми читаємо: «Місяць стелив їм під ноги довгий весільний рушник, і вони, не торкаючись один одного жодним волоском своєї щойно зітканої голизни… йшли все далі й далі, аж доки від щастя не втратили землю під ногами».

Тож хоч «наше буття – лише зникомі контури фікції», його незникаючим рефреном є слова: «Сподіваюся на Тебе». Так. І вони, ці слова, варті того, щоб жити і творити з любов’ю до життя, а не з розрахунком. Навіть тоді, коли тебе не розуміють. Сподіватися… Тож, мабуть, у цьому суть роману.

Софія Майданська. Сподіваюся на Тебе: Роман: К.: Факт, 2008. – 344 с. – (Сер. «Exeptis excipiendis»).

Цей матеріал надійшов на конкурс читацьких рецензій, який проходить в рамках «Книги року» Української служби Бі-Бі-Сі. Портал «Буквоїд» є інформаційним партнером цього проекту.

УМОВИ КОНКУРСУ