
Re: цензії
- 14.09.2025|Тетяна Колядинська, м. ДніпроЗа якими правилами “грали” радянські засоби масової інформації
- 03.09.2025|Ольга Шаф, м. Дніпро«Був на рідній землі…»
- 02.09.2025|Віктор ВербичКнига долі Федора Литвинюка: ціна вибору
- 01.09.2025|Василь Пазинич, поет, фізик-математик, член НСПУ, м. СумиОдухотворений мегавулкан мезозойської ери
- 25.08.2025|Ярослав ПоліщукШалений вертеп
- 25.08.2025|Ігор ЗіньчукПравди мало не буває
- 18.08.2025|Володимир Гладишев«НЕМОВ СТОЛІТЬ НЕБАЧЕНИХ ВЕСНА – ПЕРЕД ОЧИМА СХОДИТЬ УКРАЇНА»
- 12.08.2025|Тетяна Торак, м. Івано-ФранківськПолтавська хоку-центричність
- 07.08.2025|Ігор ЧорнийРоки минають за роками…
- 06.08.2025|Ярослав ПоліщукСнити про щастя
Видавничі новинки
- Христина Лукащук. «Мова речей»Проза | Буквоїд
- Наталія Терамае. «Іммігрантка»Проза | Буквоїд
- Надія Гуменюк. "Як черепаха в чаплі чаювала"Дитяча книга | Буквоїд
- «У сяйві золотого півмісяця»: перше в Україні дослідження тюркеріКниги | Буквоїд
- «Основи» видадуть нову велику фотокнигу Євгена Нікіфорова про українські мозаїки радянського періодуФотоальбоми | Буквоїд
- Алла Рогашко. "Містеріум"Проза | Буквоїд
- Сергій Фурса. «Протистояння»Проза | Буквоїд
- Мар’яна Копачинська. «Княгиня Пітьми»Книги | Буквоїд
- "Моя погана дівчинка - це моя частина"Книги | Володимир Гладишев, професор, Миколаївський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти
- Джон Ґвінн. "Лють Богів"Проза | Буквоїд
Re:цензії
Любов як ілюзія
Тепла і затишна кімната з вікнами, що виходять на буковий ліс, зручне крісло, десь праворуч – опоряджений мармуровими плитами камін, а на столі – срібний кавник і розкрита книга Софії Майданської «Сподіваюся на тебе».
Мені здається, що саме в подібному обрамленні згаданий роман письменниці і виписані в ньому головні герої знайшли б гармонію. Але ж наша дійсність – переважно не така. А тому, можливо, якраз через це після прочитання книги у пам’яті зринули знайомі ще зі шкільної парти слова: «Аркадий, не говори красиво…».
Уже на другій від початку сторінці читаємо: «Повертаючись думкою в минуле, найбільше цінуємо в ньому безповоротно втрачене. Нікому, крім нас самих, не дано володіти дорогоцінними реліквіями наших втрат. Ми старанно ховаємо їх від стороннього ока у потайну шухлядку пам’яті, і навіть те, втрачене, те, чого недоказав, недослухав, недоблагав, недолюбив, недо… дедалі виразніше постає перед нами у викінченій, бездоганній недосяжності ідеалу».
Ось це, як на мене, і є та планка (а одночасно - й філософія форми), яку авторка виставила із самого початку твору й намагалася не опускати упродовж усіх подій, які в ньому відбувалися. Його основа – мемуарна, а тому написане можна визначити як роман-спогад, у якому діють дбайливо змальовані герої (інтелігент-пошуковець, працівник музею Богдан і його кохана Ева, жіночка з витонченими смаками, а також інші: різні їхні родичі, друзі та знайомі).
У першій частині йде розповідь про те, як ці два персонажі сприймають навколишній опоетизований автором світ у дитинстві (ще за часів Радянського Союзу), а друга частина вже розповідає про них як про дорослих, котрі після тридцятирічної перерви випадково зустрічаються і стають коханцями на тлі всіляких інших подій, що сприймаються (і ними, і автором), так би мовити, периферійним зором та вважаються другорядними: навіть Помаранчева революція в Україні і повінь в Європі (остання, щоправда, - меншою мірою).
Повільне бісероплетіння описів побаченого цими героями твору (здебільшого це витвори культури сивої давнини та пейзажі), спогади старших про те, «як раніше було» й такі ж детально виписані повороти настроїв і думок спільно з діалогами, які іноді нагадують спілкування десь на вченій раді, - все це робить роман віддаленим від сучасних реалій буття, де все змінюється майже миттєво.
Наприклад, як ось цей (лише невеличкий) уривок з діалогу героїв (зі слів Богдана):
«Наше буття – лише зникомі контури фікції, яку плекаємо в собі, відколи прийшло відчуття радості й болю, фікції, неспроможної себе реалізувати, яку несила ні затримати, ні догнати… А це вже чисто Сартрове небуття. Десь поруч, за бетонними «саркофагами», здається, колись була крипта одного з моїх пращурів, господаря цих угідь; вже на смертному ложі, збагнувши нарешті невловимість своїх танучих обрисів, як «ствердження, нездатне себе ствердити», у відчаї він прошепотів: «Сподіваюся на Тебе». Палке бажання аж проступило на гранітному надгробкові…» - Тобто, зрозуміло, про що говориться, але занадто високо, так би мовити, відривно від землі.
При всьому цьому сумнівів немає: всі образи, пейзажі, діалоги виписані з непідробною любов’ю. Це відчувається і в техніці письма, і у доборі епітетів та порівнянь, і у ніжно-любовному ставленні до того, про що пишеться. Але написане не примушує серце швидше битися, воно майже не зворушує.
Можливо, - через те, власне, що герої не займаються творчістю, а лише сприймають створене іншими людьми, створене Богом. Вони подорожують і споживають, не шукаючи прекрасне, а в ньому – істину.
Виняток - використані авторкою ще не опубліковані матеріали доктора історичних наук С.А.Висоцького, який в романі виступає як науковець на прізвище Василенко. Ось там відчувається і нескінченний творчий пошук із намаганням розібратися у змісті графіті ХІ-ХУІІ століття на стінах Софії Київської, і боротьба зі страшною хворобою, яка вклала вченого в ліжко.
Тож і виходить, що Софія Майданська створила прекрасне полотно про красивих людей, яке милує зір і демонструє неабияку техніку письма, створила ще один іносвіт любові, але такий, у який потрапити надзвичайно важко. Для цього треба десь отримати чи знайти (як це поталанило казковому Буратіно) золотий ключик. А у мене його немає.
Через це не болить серце, як після прочитання «Саду Гетсиманського» Івана Багряного, і ніхто не кличе його на здолання геть усіх труднощів у цьому житті, як після прочитання таких творів, як «Тронка» або «Циклон» Олеся Гончара…
Але в цьому романі є інше. І я не просто так процитував ось ці слова: «Наше буття – лише зникомі контури фікції, яку плекаємо в собі…». Адже у фінальній сцені на пляжі, коли наші герої заходять у воду, ми читаємо: «Місяць стелив їм під ноги довгий весільний рушник, і вони, не торкаючись один одного жодним волоском своєї щойно зітканої голизни… йшли все далі й далі, аж доки від щастя не втратили землю під ногами».
Тож хоч «наше буття – лише зникомі контури фікції», його незникаючим рефреном є слова: «Сподіваюся на Тебе». Так. І вони, ці слова, варті того, щоб жити і творити з любов’ю до життя, а не з розрахунком. Навіть тоді, коли тебе не розуміють. Сподіватися… Тож, мабуть, у цьому суть роману.
Софія Майданська. Сподіваюся на Тебе: Роман: К.: Факт, 2008. – 344 с. – (Сер. «Exeptis excipiendis»).
Цей матеріал надійшов на конкурс читацьких рецензій, який проходить в рамках «Книги року» Української служби Бі-Бі-Сі. Портал «Буквоїд» є інформаційним партнером цього проекту.
Коментарі
Останні події
- 11.09.2025|19:25Тімоті Снайдер отримав Премію Стуса-2025
- 10.09.2025|19:24Юліан Тамаш: «Я давно змирився з тим, що руснаків не буде…»
- 08.09.2025|19:3211 вересня стане відомим імʼя лауреата Премії імені Василя Стуса 2025 року
- 08.09.2025|19:29Фестиваль TRANSLATORIUM оголосив повну програму подій у 2025 році
- 08.09.2025|19:16В Україні з’явилася нова культурна аґенція “Терени”
- 03.09.2025|11:59Український ПЕН оголошує конкурс на здобуття Премії Шевельова за 2025 р
- 03.09.2025|11:53У Луцьку — прем’єра вистави «Хованка» за п’єсою іспанського драматурга
- 03.09.2025|11:49Літагенція OVO офіційно представлятиме Україну на Світовому чемпіонаті з поетичного слему
- 02.09.2025|19:05«Пам’ять дисгармонійна» у «Приватній колекції»
- 27.08.2025|18:44Оголошено ім’я лауреата Міжнародної премії імені Івана Франка-2025