Re:цензії

06.04.2009|07:30|Костянтин Мордатенко

Наталя Пасічник. Читаючи…

Наталя Пасічник. Гра в три руки», Редактор – Роман Скиба, Видавництво Сергія Пантюка, 2009, - 48 с.

Первісне відчуття, коли береш книгу до рук, що щось подібне я зустрічав, десь я таке вже бачив. За хвильку осяває інша назва – «Діва обида»… Так, так… І листопадно-п’ятизнакова передмова Романа Скиби з його телефоннобудківським   Одіном-медопоеззям, бджологоловими ілюстраціями, яких в книзі налічується 12, відсутність розділових знаків у віршах… якісь є римарукові видіння і відлуння. Cловом «римарукові»  окреслюється не лише зовнішні відтінки і відчуття форми книги, але й те, що авторка більше ніж просто талановита.

Окремо обов’язково слід відзначити кольорові ілюстрації, що містяться в книзі (їх, як, я зазначив 12). Це своєрідні язичницькі ікони-неікони; бормотіння джерел-струмків, що покладені на слова; до-ре-мі-фа-соль-ля-сільні серцебиття, що покладені на музику;  світлини думок авторки, що сфотографували папараці Місяць і Сонце;   врешті-решт, це – жадано-болісні хвилювання і усі спогади нареченої під вівтарем, які промайнули за секунду перед тим, як вона проголосить «Так» перед священником (чи своєю совістю). Витвори художниць Ірини та Наталі Опрі, що містяться в книзі, – це справжня поезія фарби-пензля-серця-весни-думок, це так само, як просте поєднується зі складним і стає мудрим.  

У книзі 44 поезії, які віршуються самостійно чи є складовими одного хвилювання.

Розпочинається книга прямісінько серцепоеззям:  

антологія місяця – вісім листів з минулого

слово «коханий» на кожному мов на воді

нігті які проходять крізь шкіру – думаю

ми могли б залишитися друзями тепер чи тоді

З перших рядків стає зрозуміло, що це не просто стугін перехворілого кохання, а це голос загартованої любові, зміцнілого серця, жіночої гордості на краю жіночої слабкості, це той стан, коли вуста мовчать, а душа кричить – і народжується (вивіршується) блаженна тиша молитовного кохання… 

Завтра все буде по-іншому любий рідний – однаково

хто розпочне цю розмову і врешті стане один

що я можу сьогодні – довго довго не плакати

З чорного горла п’ючи найміцніше з торішніх вин 

або

… ці посічені дрібно фонеми

дотепер застрягають у горлі 

Наскільки потужні слова, настільки і очевидним є вплив «Осені на місяці, або усміху дракона» на творчість Наталі – відразу згадуються яблунево-апокаліпсисні рядки:

«А світ, як колись. А світ, як колись…

Святий до самих основ…

Ну, що ти… Не плач. Лежи і дивись,

Як горлом іде любов…» 

Триптих «Епістолярій» пронизує простір тонкою енергією флюїдно-розчарованого, еротично-завуальованого болю.

межі між нами крихкі і зникомі і легше

просто піти ніж постійно чекати що завтра

завтра нічого не станеться

станеться все

Ненав’язливо передані сум’яття пелюстки пристрасті, зірваної вітром (може штилем) невизначеності відносин, коли ця пелюстка знаходиться між серцем і чорноземом, і сподівається, що її підхоплять Сонячні надійні руки і знову приростять її до квітки:

і ти не згадаєш

чого він хотів і про що ти мовчала опісля

Збірка Наталі Пасічник є своєрідною скринею почуттів з різнобарвними відтінками, промовляннями, напівплачами і напівсміхами, але не напівпоезією. Це калейдоскоп склеєних розбитих дзеркал, але не розбитої надії: 

грудень січень – за місяць ти матимеш все що можливо

все що тільки залишилось після істерик і втрат

це початок любові що зрештою вже неважливо

я вдивляюсь у дзеркало й бачу порожній квадрат 

Звісно що переживання – це процес, коли викреслюється певна поведінка чи рішення (в одному з віршів Наталя підсумовує – від слова «сум»? – : «одну із уявних адрес // не давай її більше нікому наталю») в результаті коливань маятника роздумів від «помсти» до «прощення», але це завжди праця людського єства, боротьба між Старим та Новим Заповітом, молитва страждолюб’я, в якій замість «Амінь» стоять рядки:

бо бути самою для мене тепер не найгірше

найгірше – не чути відлуння на тій стороні 

«Чотири любовних історії» – під такою назвою об’єднані чотири Єво-розкаянних печалі, подвоєні чорно-білі клавіші меланхолійної туги з присмутком розпачу:

як легко

ти видираєш крихкі сторінки

гладиш поламані бильця

лишаючи відбитки туги

– ритм збитий, надірваний, сухий, як і серце, яке прокачує лише кров’яні тільця, еритроцити і надає можливість  існувати, але не підстрибувати від думки: «Життя – це Я, любов»:

поки падає сніг

поки плівка не стерта не випещена

вогкими пальцями світлом тремкого чекання

розповідай історії про людей з крихкими серцями 

Іноді здається, авторка навмисно провокує читача своєю різкістю, розповідає про «близькість що не єднає», але в ці моменти розумієш – наскільки щемливі, самотні, прогірклі від сліз її рядки:

хто буде першим – тому до країв тебе спити

той хто останній – його не тримай тільки збав 

самості осені де досі падає листя

важчає крок і ніхто не обернеться вслід

тіні твої що виходить з порожнього міста

тихо злітаючи понад дерева і під

Читаєш і свою душу опускаєш в чужу/іншу душу –  «наше мовчання побило останні рекорди», «я пам’ятаю про тебе я досі з тобою» – наче відро в споконвічну криницю осмути, і ніяк не може відро дістати цієї жалоби – «навіть якщо ти не хочеш не згадуєш навіть» – : такі глибинні ці римовані ридання:

це гра в чотири видихи торкни

брунатну тишу сіль порожніх спалень

де навіть тіні тихі і печальні

і бачиш так неначе бачиш сни

де все що мала все тепер твоє

де вчора знала більше ніж сьогодні

де три руки як три тривкі акорди

коли немає правил або є 

Іноді у авторки хочеться запитати, хіба літери, слова створені, щоб жалі печалити чи тугу мінорити? Адже із вірша у вірш, як снігове груддя нарощується здавлювання невиплаканого –«ця пристрасть закінчиться швидше ніж інші // ці кроки назустріч мов іскорки гаснуть і гаснуть», навіть чути хрускіт пальців (чи душі?) у нервових пересмикуваннях:

ми ніколи не стрінемось

потяг в якому ти їдеш –

пустельна ящірка

що лишає обірвані хвости вагонів

між висхлих залізничних стебел

між зміщених хребців пам’яті

яку ти вже не боїшся втратити

І нарешті героїня ніби скидає із себе тягар, відроджує щось далеке-далеке, близьке-близьке – надію: жити, почати усе з початку, сміятися і плакати лише коли стоїш під дощем від його крапель; героїня дивиться в небо і бачить не хмари, а Сонце (навіть, якщо воно за хмарами), дивиться у дзеркало і бачить не себе, а дорогу, залиту промінням надії і життям:

тонкі твої пальці нечутно торкнуться чола

а потім із нього мов сніг струсять розпач і втому

о дівчинко дивна невже ти забути могла

старий фотознімок де ти не належиш нікому?

це літо останнє лиш обриси срібних видінь

ще довго світитимуть мляво стікаючи долі

крихка танцівниця чи схожа на неї півтінь

гарячим піском засипатиме тугу поволі

В книзі «Гра в три руки» Любов постає не загнаною  вовчицею, обкладеною червоними мотуззям і прапорцями, а як пташка, що зламала крильце і весь час ховалася доки це крильце не зрослося, а потім випурхнула з набридлої місцевості і полетіла шукати щастя…

… залишитися наче усе збулося

наче ніхто і не винен що сніг і будень

стануть одним коли мовиш своє «алло»

й слухавка стерпне а значить ти є ти будеш 

І відчувається сила, духовна зрілість і совісність Любові:

спробуй її спинити спробуй відбутись жартом

і не зірвати голос і не зірватись з краю

зрештою це не важко навіть якщо і не варто

більше стягати пасом жили що протікають

Поезії Наталі Пасічник одночасно можна назвати денником Любові, філософськими роздумами про сенс буття (адже любов – це є сенс Людини і Господа), навіть розшифрованими текстами розталих снігів, які струмками-рядками розповідають, що їм наснилося за довгу зиму. Поезія, Любов, Добро – це слова синоніми. Книга Наталі саме про добро, але не в матеріальному розумінні, а в тому, що коли людина закохується – вона страждає, мучиться, переживає, одним словом душа проходить крізь пекло страждань і тортур вибору, обов’язково очищується, стає дзвінкою як волошка, чистою, як морський вітер, сильною, як час, і вдумливою, як дощ.

є коридор є вертання туди де дзеркала

тихі й прозорі де сніг і ніхто не вмирає

де не шкодуєш що втратила більше ніж мала

і пам’ятаєш дрібниці а головне  - забуваєш
 

все закінчилось і кожен із нас обережний –

руки не зв’язано але й не випито з чаші

губиться губиться в межах зими чи за межами

місто в якому ти плачеш

Книга Наталі Пасічник – це солодко-чорні страждання помножені на ніжність, доброту і піднесені в ступінь жіночості і квітневого еротизму. Висока поезія!



Додаткові матеріали

11.02.2009|11:43|Re:цензії
Чия рука третя?
Пасічник Наталя
коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus

Останні події

21.08.2019|11:04
Український ПЕН та Києво-Могилянська Бізнес-Школа запрошують на церемонію нагородження лауреата Премії ім. В. Стуса
20.08.2019|18:08
У видавництві «Абабагаламага» побачила світ книга поезій Василя Голобородька «Яблуко добрих вістей»
20.08.2019|18:05
«Еспресо. Вибір читачів 2019» назвала фіналістів премії
20.08.2019|14:57
«Химерні паралелі»: концерт камерної музики у Чернівцях
20.08.2019|14:51
У Вінниці оштрафовано підприємицю, яка без дозвільних документів продавала книжки країни-агресора
19.08.2019|15:48
Організатори оприлюднили програму ювілейного фестивалю MERIDIAN CZERNOWITZ
19.08.2019|11:32
На Чернігівщині втретє пройде масштабний літературний фестиваль «Lуtavrу»
16.08.2019|16:30
Обама розказав про найцікавіші книжки, які прочитав цього літа
16.08.2019|16:28
«Видавництво Старого Лева» на 26 Book Forum. Програма подій
16.08.2019|15:24
«Дім Химер» презентує на Форумі видавців книжку Алевтини Шавлач «Знак Єви»


Партнери