Наталя Пасічник народилася 1984 року у Теребовлі Тернопільської області. За фахом – філолог. Не дивлячись на молодий вік, вона двічі лауреат видавництва «Смолоскип» (2005, 2008), літературної премії імені Богдана-Ігоря Антонича (2005).

Збірка поезій, про яку йдеться, третя в доробку поетки.  Спочатку були самвидавська «Елегія печалі» (2002) та «Портрети доби Ренесансу» (2006).

Ініціатором, редактором та автором передмови цього видання є відомий поет Роман Скиба. Він вважає поезію  Наталі лаконічною за формою, глибокою за змістом, і бачить її (поезії) витоки у творчості скальдів та менестрелів. Ну, до них, скальдів та менестрелів ми ще повернемось, а поки що пошукаємо ці самі витоки десь ближче.

Аби зрозуміти, звідки народжуються вірші Наталі Пасічник, до них треба призвичаїтись, у них треба уважно вчитатися: «кожен може дізнатись як багато важить слава / і як мало любові знаходиш під нігтями тих / хто обіцяв написати / салют».  Враження від її  часто-густо схвильованих, перерваних, ніби задиханих  строф приголомшує: «відстань між нами – / відрізок від ліктя до пальців / проміжок часу тривання осіннього шалу / спробуй впіймай цю найтоншу радіохвилю ». Зазвичай, звичайне явище або картина змальовані занадто суб´єктивно, під цілковито несподіваним кутом зору. Наче кваплячись зафіксувати картину або явище, поетка проминає несуттєве, перериває логічні зв´язки,  іноді навіть не називає предмет своєї уваги, даючи можливість читачеві  визначитися самому: «віск твоєї присутності / пальці якими виводила контури / щоб не забути».  Чи ставить ця поезія перед собою мету вловити й передати у віршованих рядках справжність, щирість настрою, істинність  атмосфери і  відповідного їй стану? Думаю, що питання можна поставити ширше. Цей вихор метафор, штрихи і блискітки спостережень, несподіваних, раптових доказів  спалахує й вибухає у мозку, а потім розбігається колами та еліпсами особливих, ледве вловимих асоціацій. Щоб тільки витворити особистісні думки, картини, почуття в їхній суцільності, і водночас, плинності, в їхній первісній свіжості, поетка виробила нічим не обмежений, розкутий синтаксис, що нагадує мову чимось подивованої людини, яка раптово заговорила, і слова вихоплюються самі по собі, немов спонтанно. Строфи звучать великими інтонаційними періодами, а не окремими рядками.

А тепер повернемося до витоків. Можливо, не акцентуючи увагу на тому спеціально, пан Роман визначив коріння поезії нашої авторки як суто європейське. А я додам власне спостереження:  поезія Наталі Пасічник – європейська, що писана українською мовою. Так само, як поезія Марини Цвєтаєвої –  тільки й того, що писана російською мовою. Космічна камерність її поезії   притаманна й поезії українки Наталі Пасічник.

На мою думку,  «розгерметизація», вихід, нарешті, з кола мистецької ізоляції  є вельми позитивним явищем   у царині національної літератури. Поезія Наталі Пасічник – яскраве тому підтвердження: «незбагненно неперевершено / запалюєш цигарку на одному з вокзалів / центральної європи / вуличний хлопчик з порожніми очима / пропонує два тижні свободи і запікається кров / на гострих колінах / на гарячій бруківці в софії чи будапешті / нікому нікому – повторює він / згинаючи вицвілий пергамент / розбиваючи крихке люстерко / торкаючись до двох червоних цяток / на твоїй шиї / залишся зі мною».

Від редакції: Цей матеріал надійшов на конкурс літературних критиків.