Re:цензії

10.03.2009|20:55|Тарас Гросевич, Івано-Франківськ

Герої нашого часу

Огляд молодої української поезії

Будь-яка розмова про літературні двотисячні сьогодні розцінюється як сяке-таке топтання на голому місці. Кон’юнктура часу і неоднозначність нинішніх оцінок не здивує навіть найбільш правильного гурмана літератури. Але все-таки, молоде покоління, яке ми означили як літературні двотисячні і яке так голосно нині заявляє про себе, наближає нас до підведення певних підсумків, які в своїй основі залишаються такими ж вередливими як і саме наймолодше українське літературне покоління. Воно завважало себе самодостатнім явищем, якому не потрібні ні моралізаторські настанови старших, ні критичні зауваження літекспертів. Більше того, література стала для них радше задоволенням, аніж мистецтвом. Отож бо, сьогодні назріває особлива потреба вести мову про двотисячні, позаяк фінішна часова межа не за горами. Хоча достеменно ніхто не знає,    коли завершиться їх поступальна хода і ким вони опиняться на фінішній прямій. Може коли ми нарешті вийдемо з економічної кризи? А може тоді, коли вся Європа спостерігатиме за футбольними баталіями ЄВРО-2012 на стадіонах України і Польщі?

 Бесіду про молоду українську поезію напевне треба почати з наступного:  вона за щораз  стає все кращою(звичайно, у найкращих своїх зразках). Незважаючи на свою дещо холодну наснаженість, лірика сучасної молодої літературної хвилі має багато талановитих авторів(відомих, менш відомих, чи зовсім невідомих), чию творчість справді можна розглядати в контексті молодої української поезії. Звісно, імена, про які йтиметься далі, − це лише дещиця з того, що ми називаємо новою українською поезією, а наша розмова про них, власне, й залишається тільки спробою розмови. Не більше.

До числа цієї когорти неофітів(одних із наймолодших, але на диво зрілих) відносимо Юхима Дишканта, юного поета із Тернопільщини. В анотації до другої(перша «Мріяла вишня вулицями») поетичної збірки лірика «Гітарна кров» зазначено: «Юхим Дишкант – поет тієї школи, тих учителів, серед яких – ліс, поле, луг, вітер, річка, чорна рілля, лелеки, вовки, коні й могили предків». Без перебільшення, ці ключові концепти, які завжди витворювали національний простір в українській класиці, в збірці поета дуже часто зринають. Звідси національний та соціальний пафос, патріотичний тон, відлуння предківського язичництва, часто мовлених від особи колективного «ми», і в Ю. Дишканта:

Ми п’ємо Бога із отрути

І ставим церкву без хрестів.

Під небом смаку самогону

Вливаєм душу як дитя,

Цілуєм мавку – не ікону,

Глибокий світ до вишиття.

І рушники, мов білі дзвони,

Зведуть туди, де нас нема.

Перун в моїй долоні тоне –

Свята, язичницька зима.

Його поетичний світ романтичний(як правило, проявляється в юначому оптимізмі й бажанні творчого максималізму), ностальгійно-щемливий(інколи це туга за національними святинями й культурними надбаннями), сакрально-генетичний(спадковий український менталітет). Дишкант на диво дорослий поет, який висловлює серйозні думки, часто з елементами житейської мудрості:

Ніби час нам сьогодні вмерти,

Напоїти Харона свого…

Чийсь годинник зупиниться вперто,

Чи мовчав він уже до того…       

Окремий пласт лірики поета становить пейзажна лірика. Яскраві замальовки, образні картини, грайливі метафори, влучний підбір мовних засобів роблять вірші поліфонічними й мінорними. Красивий пейзаж змальовано у одному з поетичних творів, які ввійшли до збірки «Гітарна кров»:

Стежка побілена снігом,

Мощі лютневих завій,

Молиться срібним нічлігом

В прах перемерзлий пирій.

Контури зводяться в крапку –

Вічний і довгий кінець.

Поле, знімаючи шапку,

Звечора йде під вінець,

Звабу, незайману досі,

Хочуть пізнати ліси,

Мерзне зима на волоссі.

Зжалься, тепла принеси.

Для Євгенії Найчук(авторки поки що однієї збірки віршів «Життя ожини», переможниці фестивалю-конкурсу молодих поетів Полтавщини «Поетичні зорі – 2004», учасниці Всеукраїнської наради молодих літераторів(Коктебель, 2005)), літераторки з багатої на таланти Полтавщини характерний понуро-містичний поетичний стиль, подекуди химерний, від якого віє подихом далекої старовини. У неї час від часу зринають танатичні мотиви, головними виразниками яких виступають облуда, біль, брехня, спокута, прощення тощо. Це серйозна поезія про патологію суспільну, яка частково розкриває темні й страшні сторони людського існування:

Полотна сну поцупили чорти

овіки задивилися на місяць

лукають закапелками коти

а завжди залишаються на місці

 

світанок мефістофель відпустив

у божім світлі очі відпочинуть

додому повертаються коти

з блакитними невинними очима

Лірична героїня прагне відвертого діалогу з «ним», витвореного авторкою, який не чує її, позаяк вона одинока в своєму ізольованому поетичному світі:

Запаморочиться асфальт в очах

долоні змовчать – на пам´ять –

застигнеш – на зустріч – в добу повчань

у рік захмелілих панн

підійде – на звістку – облізлий грак

тополі заграють вітер

зіниці пропустять – на розпач – знак

що ти не сама на світі

 Очевидно, їй так зручніше. Героїня полюбляє бути наодинці з собою і світом, з яким може поділитися найсокровеннішим.

На рівні стилістичному характерним для Найчук є використання мовних парадоксів і колізій, що трохи утруднює сприйняття її віршів, вподобання епічної манери письма. Хто є близькою за стилем до поетеси? Першою, хто приходить на думку, так це Наталія Ткачик з Івано-Франківська, яка схильна до готичного почерку.

В останні роки все більше привертає до себе увагу творчість Богдана-Олега Горобчука(автор збірок «Місто В Моєму Тілі» та «Я Застудив Серце», учасник численних поетичних фестивалів й низки міжнародних поетичних акцій, організатор поетичних дійств «Міцна Чоловіча Поезія» і «SlamCalm», тексти якого перекладались російською, польською, литовською, англійською та англійською мовами), Павла Коробчука й Олега Коцарева(автора книжки «Коротке і довге»). Ця трійця поетів вийшла за рамки традиційної естетики, вдаючись до експерименту форми, помноженого на хаос змісту. Вони усі в своїй основі ліро-епіки. Зібрання їхніх творів під одною обкладинкою «Цілодобово!» нагадує авангардовий новодегенератівський інтелектуалізм 90-х.

Заслуговують уваги й три цікаві вінницькі поети: Сергій Білохатнюк, Оксана Барбак і Дмитро Штофель , які є членами творчої асоціації «Студентська муза» Вінницького національного технічного університету, керманичем якої є відомий літератор Михайло Стрельбицький. Сергій Білохатнюк виніс на суд читачів збірку поезій «RENEDANZ», характерною рисою якої є вкоріненість автора до своєї землі, що й дає право відшукувати аналоги в недалеких дев’яностих. Зокрема це імена Петра Мідянки й Василя Герасим’юка. Зустрічається в С. Білохатнюка поетичні твори словесно-стилістичного розпаду, в яких ліричний стан автора дещо дискомфортний, що особливо вчувається в його поемах, дещо наснажених внутрішніми монологами й сюрреалістичними елементами. В передмові до збірки М. Стрельбицький зазначає: «Кращі вірші Сергія Білохатнюка якось дивно поєднують герметизм і відкритість, публіцистичну прямолінійність», додаючи, що «Білохатнюк – апологет самовираження. І пізнання. Задля повсякденного самоздійснення».

Оксана Барбак(авторка збірки поезій «Я – протиотрута твоя»), поетеса з Вінниці продукує лірику месіанську й урбаністичну. Вона намагається досягнути ідеалу Бога, відшукує світло й правду в «царстві» зла. Інколи утверджує абсурдність життя, його підвладність Часу та Фатуму, сіризну буднів, культивує екзистенційні мотиви:

Шкода, в цьому світі нічого тепер не цінують,

Цей світ помирав ще до того як ми народились,

Й порожні серця інстинктивно у грудях пульсують,

Й до смерті далеко, а душі в тілах вже зносились…

Авторка пропонує два світи: реальний та ірреальний, в яких паралельно співіснує, вряди-годи втікаючи з одного в інший. Присутні в творах О. Барбак і саркастичні елементи, які включають в себе розкриття суспільних вад.    

Природа – творіння Бога й лірична героїня тонко відчуває себе частиною цієї природи. Найбільшою мірою вона закохана в осінь, небо, місто, ніч і темінь −  поняття, які нерозлучні з героїнею і впродовж усієї збірки вони простежуються, особливо коли вписуються в сумну і печальну патетику:

Ця темінь гірка. Мов немелена кава,

Кусюча, як сіль на кінці язика,

Я тіні самотні закутала в саван,

Коли ти із заходом сонця зникав.

Останній з цієї вінницької школи – Дмитро Штофель (автор збірки «Штормове попередження №…»). Має особливе відчуття діалогу з навколишнім світом. Романтичний герой Штофеля, який постійно в сумнівах, але дуже динамічний, любить гармонію з природою. Подекуди поріднюється то з фіалками, то з рікою, то з дощем. Тому його вірші скидаються на імпресіоністичні замальовки, пейзажні описи тощо. У кращих своїх віршах Штофель традиціоналіст, який продовжує традицію українського поета першої половини ΧΧ століття Михайла Доленга, що й відмічає автор вступного слова до збірки Михайло Стрельбицький.  

Як і яскрава доба 90-х,  антологійним наслідком яких були «Тексти», «Іменник» і «Молоде вино», так і українська поезія двотисячників підбила свої підсумки в антології «Дві тонни» нібито «найкращої молодої поезії». Але ознайомившись із автурою не розумієш двох речей – принципу та критерію відбору як одних із визначальних умов укладання антологій. А такі тексти, які продукують Артем Антонюк, Гриця Ерде, Артем Захарченко, Макс Лижов, Олена Пашук чи той же стронґовський, який прагне стати лідером свого поетичного покоління, є суцільною маячнею. І це – НАЙКРАЩА МОЛОДА УКРАЇНСЬКА ПОЕЗІЯ?

 Поки що, на жаль, це єдина такого плану антологія, в якій зібрані вірші молодих поетів, тому робити з неї певні висновки не доводиться. До речі, про це вже йшлося на сторінках української періодики, сайтах. Хотілося просто виділити тих поетів, які в антологію попали не випадково. А це, крім уже згаданих Богдана-Олега Горобчука, Павла Коробчука, Олега Коцарева, на мій погляд, є Катерина Бабкіна (авторка поетичної книги «Вогні Святого Ельма»), що пише ліричну інтимну поезію стихії та флористики, Олеся Мамчич(збірка «Перекотиболе»), яка репрезентує лірику безнадії, спліну і втоми, Сергій Осока (автор книги «Сьома сніжинка січня», поет з дуже поставленим голосом, що продукує поетичні твори містики, символіки й персоніфікації), Сашко Ушкалов(автор книги поезій «Перипатетика-блюз») – прихильник медитативної урбаністичної і дещо депресивної поезії.

 Як і скільки би ми не шукали шляхи істини, література завжди ставитиме наші суб’єктивні міркування в глухий кут, з якого виплутатися фактично неможливо. Тому ми завжди закидаємо один одному огріхи в нібито неправильності твердження то заперечуючи, то спростовуючи, критикуючи. І це нормальне явище. Саме так твориться і функціонує літературний процес. Це стосується і думок про молоду українську поезію: таку харизматичну, таку різну, таку молоду. 

Від редакції: Цей матеріал надійшов на конкурс літературних критиків



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери