Завантажити

ж не бачив не тільки бойовиків, які додатково проходили за своїм бажанням і наказом Проводу військову службу, записуючись до формувань спеціяльного призначення, але й малечі у вишкільних таборах не бачив. Я тобі розповідала дещо про Бруно, про його походеньки по різних усюдах, а Провід має таких Бруно сотні. Бруно я взяла, аби ніхто нічого не запідозрив, не будуть же звертати особливої уваги на сімейну пару місцеві жителі, хоча той сільський парох щось дуже прискіпливо вчора придивлявся до нас у долині, хотів і погодувати, аби подовше поспілкуватись, бува він не перебував колись у службі безпеки нашої Організації, га, Оресте? А якщо завтра тут з’являться з наметами якісь іноземні спортсмени-туристи?
- Ой, Мартусю, не лякай мене і сама не лякайся. Якщо хтось з чужаків і з’явиться, то першим знатиме панотець, а від нього і я. Стільки років минуло, які ж дерева стали надто високими за той час, що збіг за стрімкою водою наших річок. А того схрона хлопці робили не у хащах, а майже на видноті – десь у молодому переліску, хіба ж шукатиме хтось там, де добре видко. Дійсно молодим ліс був тоді, бійці, що того таємного схрона робили, добре розуміли, що у молодняк ніхто не прийде із важкою технікою ліса рубати, а чекати кращих часів доведеться довгенько. Хай собі стиха лісок підростає, а на цих схилах довгенько йому дозрівати до порубу. Сама подиви – скрізь хащі непролазні. Я ретельно пронишпорив схеми посадок і вирубок з тих часів по сьогодні, сам ногами обійшов квадрат за квадратом, тому нині майже певно знаю, де саме треба шукати.
- Давай краще до діла, друже Оресте, ти наче і не дуже балакучий, а зараз тебе занадто вже потягло до сповіді, і мене до зайвих балачок тягнеш. Хіба я так схожа на душпастиря? Смієшся, а зараз Бруно дожене. Коли нам випаде час поспілкуватися? Вчора господиня заважала, коли Бруно вирубився. Йому ж набридне самому тинятися незнайомим лісом і не тому, що матиме страх, він вже давно нічого не боїться, та й у такому лісі йому не заблукати, бо бував у багато густіших.
- До діла, то до діла. Поки без деталювання. Але для потенційної партнерки мушу розповісти дещо з того, що мені відомо, або що сам встиг зробити з пошуків скарбу. Головне, що схрон не був замінований, бо не встигли того хлопці зробити, бо вже підходили вороги, то полишили закінчити справу з усієї чоти лише на двох бійців, тому і на мінування, і на ретельніше маскування пасток часу в них не було. Лише зверху вправно замаскували та пішли в інший бік від стрілянини, яка вже майже вщухла. Зрозуміли, що вся чота полегла з карателями, відводячи їх подалі від схрону, а тут нові на підході. Отакої...
- Чекай, друже. Якщо справді не заміновано, навіщо тягли Бруно? Ти ж не хочеш його залучати до справи, наскільки я змогла зрозуміти з твоїх задовгих балачок.
- Ти першою дізналася про мою найголовнішу таємницю. Невже я мусив усе розповісти якомусь сторонньому, хто зможе забрати зі схрону геть усе і навіть малою часткою зі мною не поділиться? А так, всі будуть здивовані, ніхто не зрозуміє, якщо і розповімо з чим тут стрілися, а чому було колись не довиконано наказу, най самі думають, бо й спитати вже давно нема із кого. Все з архіву, що ми знайдемо, віддамо Проводові, хай надалі ним опікується, а тут нехай хоч музея про партизанку створить, як філію пансіонату “Райський затишок”. Але, щоб ти зрозуміла, звідка я все знаю, повернемося знову до тих часів. Наступного дня після маскування схрону і відходу звідтам наших вояків мій дідо почув рано вранці потужного вибуха неподалік нашої хати, трохи перечекав на ґанку і вийшов обережно за огорожу подивитися, що там стало. Кілька карателів лежало у траві пошматованих, а трохи подалі наш стрілець стікав кров’ю. То мій стрийко був, який мав у нас леґалізуватися і займатися з дідом господаркою. Він був тяжко зранений, що встиг моєму дідові лише передати папірця і дещо йому переповісти перед тим, як помер. А скоро й купа карателів під’їхала, хтіли було й діда забрати із собою до хурдиги, але ж той відбрехався, бо надто вже старий був на той час, прикинувся геть глухим, що й вибуху не чув. Ми тоді удвох і були вдома, лише я був надто малим, аби в мене щось було тим карателям питати. Потім дідо того небезпечного папірця спалив, бо більше за мене боявся, аби я десь не похвалився, аби при обшуку сторонні люди не знайшли. А трусили тоді наші хати досвідчені нишпорки досить часто і без ніяких на те підстав, причин чи приводу, шукали і зброю, і родинні коштовності, заборонені книжки, листування, а все, що вважалося їм потрібним для викоренення у нашім краю партизанки. Переповів дідо про ту трагічну пригоду, про стрийкову таємницю мені багато пізніше, вже перед своєю смертю, коли я трохи старшим був, розказав усе, що від мого стрийка тоді дізнався, гасло теж проказав, бо звернуться колись з отим гаслом посланці саме до нашої хати, бо ж не вічно нашому люду мовчки з ярмом на шиї ходити. Я б теж мав передати згодом всю інформацію на зберігання комусь іншому, якби відчув, що надходить мій час, а

читати