Завантажити

поверхню, аби вона впала з кінцем шворки за край пролому, аби не повернулася до нього назад. Можна було б ще подрати сороку на стрічки, вистачило б певно, але вирішив оглянути себе детальніше, бо ж є ще пас на брюках, шнурки на кросівках, а вони досить довгі, достаньо цупкі. Тр мало набратися і без дертя сорочки. Поки Бруно розшнуровував кросівки, знімав паска зі штанів, знову невесело пожартував, що втрапив до справжньої буцегарні, де в’язничні наглядачі мають відбирати у новоприбулих арештантів одразу усі ті шворочки, мотузочки, пасочки, аби не було змоги повіситися в’язневі, ще й ножичка та інші різні гострі предмети мали б одібрати, аби не порозрізав собі з розпуки вени. Бруно не зовсім жартував, що ножика доведеться викинути, бо інакше не полетять легенькі шворки самохіть за пролом над його головою...
Аби та шворка залетіла за край провалля подалі та впала десь за її межами навидноті для рятувальників, треба було дійсно причепити наприкинці чогось важкенького на додачу до малого ножика. Бруно розстелив перед собою білого носовичка і поклав туди знайдені три патрони, почав зав’язувати. “Але ж, хлопче! Можна спробувати, бо ж порох може бути сухим!” – Ця думка й зовсім надала Брунові певности, він скоренько повитягав кулі і висипав з патронів порох до носовичка, одірвав ще шматок від сорочки, припалив одразу кілька сиґарет і поклав до того шматка, потім швиденько скрутив усе в носовичку разом із порохом, кулями і порожніми ґільзами, прив’язав до кінця шворки, випростався і стрімко підкинув перев’язь зі шворок догори. Летіло його послання два метри задовго, так здалося Брунові, встиг занепокоїтися, що послання не залетить за край провалля, а впаде йому на голову. Коли його сподівання на порятунок нарешті залетіло за край отвору і десь там упало, Бруно із полегшенням навіть перехрестився: - “Слава Творцеві, що не допустив, аби звалилося мені на голову!”
Брунові лишалося тільки чекати, сподіваючись, що кілька сухих сиґарет не загаснуть, а мають зробити свою справу – підпалити порох. “Йолоп! – раптом вилаяв себе зовсім щиросердно Бруно, бо зрозумів з якої дивної причини він згадав щойно Творця і став йому палко дячити, – “Старіти ти став надто стрімко, друже, бо давно не потрапляв до скрутних ситуацій. Обабився, дурню, не на жарт! Навіть не промацав, як слід, оті кулі, а коли б там були трасуючі чи розривні. А якби не вдалося мені з першої спроби закинути за край провалля своє послання, а повернулося б воно мені враз на голову з тими кулями і порохом? Йолоп, бовдур і тричі небита салаґа! Не встиг би очей заплющити чи голови відхилити, телепню! Стояв, дивився, чи не випалить йому очі, мов закляклий стояв!”
Останні слова нищівної самокритики співпали із негучним хлопком за краєм провалля – таки, ще раз слава Творцеві, майнуло в голові у Бруно, що таки зглянувся над ним Творенць і не дав загаснути сигаретам. Богу Богове, але ж і власне вміння мати добре, бо ж Бруно навчився зберігати будь-які циґарки абсолютно сухими, коли перепливав річку чи перебрідав болото, чи пролітав на парашуті крізь щільні хмари. Не загасли, а розжеврілися на льоту. Зверху з хлопком впало трохи піску на обличчя, Бруно ледь устиг заплющити очі, бо він так і стояв, обкладаючи себе різними слівцями і дивлячись крізь незаґратоване віконце затісної в’язниці до шматочка синюватого неба, яке почало, на його радісне передчуття близького звільнення, ховатися за прозорими цівками диму...
“Орест, здається мені, хвалився вчора дорогою, що працював здавна у цих місцях, знає тут кожного кущика, кохається на лісових справах, то має спрацювати у нього професійний інстинкт, і він кинеться на дим, якщо не загасне там купка сухої глиці серед живої соковитої трави,” - почав гадати-непокоїтися Бруно після першого радісного сплеску надії...
Все-таки довелося трохи почекати жаданих рятувальників Брунові на палкий заклик, навіть понервуватися, тому стояв, не присідаючи і не рахуючи перебігу задовгих хвилин. Йому лишалося тільки чекати, чи зглянеться й цього разу над ним його ж таки доля...
“А куди вона дінеться, хвойда моя нерозлучна, коли і не з таких дрібненьких приключок рятувала?” –весело вигукнув уголос Бруно, коли над його головою з поверхні почулося якесь гупання...

12.
Назад двоє змовників намагалися йти швидко, але без великого поспіху, по-черзі голосно гукали до лісових зарощів, аби звідтам нарешті обізвався до них Бруно. Марта була занепокоєна задовгим мовчанням свого напарника більше за Ореста, вона весь час збуджено крутила головою на всі сторони, сподіваючись угледіти шматок яскравої куртки за густими лісовими зарощами. Вже почала Марта відчувати суттєве дертя у горлі від надмірного розпачливого крику, було вирішила перепочити – нехай господар цього підступного лісу поки сам погорлає, коли раптом сіпнулася і штовхонула пана господаря у спину.
- Ти що, Марто? Таки десь угледіла свого хлопа?
- Ні, Оресте, ліпше подивись туди, бачиш, наче якийсь димок тягнеться з того чагарнику за галявинкою! Чи не горить

читати