Завантажити

те нагадав Орестові про обіцяну розмову, коли нарешті завершив обід і запалив сиґарету до кави. Марта ж навпаки задовольнилася покльовом горобця, виколупуючи із салату кавалочки підсоленої овечої бринзи, запила кількома ковтками червоного вина. Господар пансіонату поглянув на свою сестру, яка пішла знову до кухні, аби принести панні Марті до кави вершків і промовив, що не для жіночих вух буде розмова, то підуть прогулятися до місцевої дивини – водоспаду. Там і погомонять під його шумовиння відверто про місцеві таємниці. Говорячи “не для жіночих вух”, пан Орест зовсім не мав на увазі Марту, яка була подивована обіцянкою “погомоніти відверто”, бо не знала, наскільки буде відвертим із Бруно хитрун Орест...
Водоспад був і насправді маленьким дивом, вода ллялася звисока, хоч і не надто широким потічком, стрімко падала, чіпляючись подеколи за виступи каміння, розкидала на всі боки прозорі бризки, які б виглядали багато яскравіше перед обіднім часом, виграючи на сонці веселковим миготінням, бо наразі світило вже було за іншим боком гори. І цього дня обід запізнився, хоча і не перейшов невимушено до вечері...
Орест продумав свою поведінку щодо залучення Бруно до подальшої роботи майже остаточно, навіть вирішив у своїх поясненнях бути багато ближчим до правди, ніж намірявся спочатку. На це Орест дійшов з огляду, що треба буде з кимось розчищати підземні проходи, цілком можливо, що доведеться кріпити стіни і підпирати стелю новими деревинами, а самотужки, чи за допомогою збалуваної життям Марти, того не здійснити. Головним завданням буде повитягати звідтам на поверхню всі мішки з архівними документами, окремо дістати ковану скриньку, і не треба боятися присутности Бруно, знатиме він лише те, що йому скажуть, бо відкривати з ним разом ніяких запакованих скарбів ніхто не буде, зайве, можна просто послатися на те, що мають таке право лише справжні господарі разом зі спеціалістами, аби не попсувати відразу свіжим повітрям давніх речей, головне – цінні папери. Якщо відразу сказати майже повну правду, то буде легше триматися потім, а головне, що є чітке пояснення, чому не можна розпаковувати знайдені речі, а свою скриню Орест згодом відокремить, аби ж вона була там...
Орест перечекав першу мить захоплення гостями побаченого водоспаду і, не згадуючи про обов’язки місцевого екскурсовода, проказав урочисто-офіційним голосом представника великої Організації:
- Можете, шановне паньство, придивлятися до непереборної краси місцевих принад, дослуховуватися до шумовиння води, але уважніше маєте вислухати мене. Вочевидь, я так гадаю, а перевірити зможемо завтра, що пан Бруно випадково надибав на бункер останнього командира Народної армії, який загинув неподалік від цих місць вже наприкінці давньої кривавої війни. Я про цю леґенду чув ще від діда, а згодом отримав прохання від закордонного Проводу нашої Організації, я вступив до неї юнаком ще тоді, коли вона була в суворому запіллі, аби спробувати розшукати того бункера, бо там у просмолених мішках архіви тодішнього Національного Уряду і Народної армії з останніх років протистояння навалі імперських військ. Якщо це той самий бункер, то я дуже втішений, що матиму вашу допомогу на похід під землю по ті архіви, якщо, звичайно, шановне паньство згодиться мені допомогти. Я не знаю ваших політичних переконань, пане Бруно і панно Марто, але тут йдеться про шляхетну справу на досягнення злагоди і порозуміння серед нашого суспільства, бо Провід вважає за доцільне передати владі не лише ці архіви, а й державні клейноди доекзильних Урядових інституцій, аби зникли останні перепони до примирення між різними політичними течіями. Ви знаєте, що існує забагато різних спекуляцій на цю тему, то тре якось кінчати те непорозуміння. Особливо звертаюся до пана Бруно, ви ж, здалося мені, колишній військовик, може бути, що й на різних підступних пастках знаєтесь, то попрошу вас піти завтра зі мною, звісно, якщо пан пристане на моє прохання навіть не з високих політичних міркувань, а лише з людської цікавости. Я насправді не сподівався, що будете мати такі несподіванки, коли обіцяв ще при першому знайомстві пригоди під час вашого відпочинку в тихому сімейному пансіонаті. Недарма це місце було названо ще за старого власника “Райським затишком”.
Марта всією своєю поведінкою намагалася показати Брунові, що їй байдуже, до якого рішення він пристане, проте інколи переривала Ореста короткими вигуками “неймовірно!” і “як цікаво!”. Бруно і без її підначек пристав до Орестового заклику на допомогу:
- Звісно, що мені буде цікаво дізнати, а куди мене дідько потяг, коли не слухався, пане Оресте, ваших попереджень щодо “відьмацьких кілець”. Я ж нагло потоптався серед них, ледь роздушив кільки грибочків в кільці, то враз і провалився. Отже, на пошуки! А там ніякого коштовного скарбу не може бути, крім мішків з пожухлими паперами, пане Оресте?
Останнім запитанням Бруно змусив збліднути господаря пансіонату, який заціпенів і вирячився на Марту так, що мав би її в смерть злякати, але ж і Марта

читати