Завантажити

була нагло заскочена несподіваним запитанням свого напарника, вона спробувала навіть подати очима якогось знаку, що то випадковий жарт Бруно. Орест це зрозумів, коли побачив здивовану реакцію Марти, то швидкома заспокоївся і вичавив із себе щиру усмішку:
- Тих, хто міг би відповісти на ваше досить цікаве запитання, вже нікого немає серед живих. Але ж надто воно некоректне, пане Бруно, щодо тих вояків. Вони вмирали за ідею, а не за скарби. Давно те бувало, багато що забулося, дещо проросло леґендами, дещо байками. Мені трохи дід розповідав, ще злоп’яті. Якщо замислитись, то можна припустити, що хтось із останніх оборонців мав при собі якісь грошенята, але й тих держав уже не існує, може якомусь нумізмату запропонувати щось з того, що випадково знайдемо. Хоча, навряд, бо останні борці відходили звідси до нейтральних країн, а як там влаштуватися попервах без копійчини в кишені? Завтра побачимо. А хто з вас сміливий постояти під водоспадом, цілющої сили набратися? – змінив неприємну тему пан Орест...

13.
Наступного дня Орест прокинувся зовсім рано, хоча відпочити не зумів, бо спав поганенько, наче на каміннях – йому муляло вчорашнє Брунове запитання щодо можливого скарбу в знайденому ним бункері. “Марта не могла поділитися зі своїм напарником надто небезпечною інформацією, бо навіщо їй мати зайвий клопіт – невідомо, як би Бруно до цього поставився, як би повівся. Аби хоч знав, певно, не дав би мені отак відкараскатися, віджартувати. Нічого, якось воно буде. Просто доведеться мені пограти вар’ята за обставинами, буду імпровізувати на місці, якщо на те раптом піде,” – зрештою заспокоївся Орест. Почав думати над схемою – в яких напрямках шукати замаскованиі входи до схрону, бо з Бруно тим папірцем користуватися було б завеликою помилкою, та й дрібненько все було накреслено, не брати ж із собою збільшувальні шкельця. Звісно, йому передали багато зменшену копію давньої схеми, яка зберігається десь у закордонних архівах Проводу, як музейна реліквія. “Дурні, все одно вона повернеться до цього місця, бо де їм найкраще влаштувати музея,” – Орест згадуючи Провід, не помітив, що почав відокремлювати себе, говорячи, що “вони” мають щось тут робити згодом без нього...
По сніданку збирали спорядження для підземної розвідки, і Бруно знову ледь не змусив похвилюватися Ореста:
- Перепрошую пана Ореста, але бачу, що ви добре приготувалися до експедиції заздалегідь, чи здавна тяжієте до спелеології?
- Я ж казав біля водоспаду, пане Бруно, що мені доручено знайти у давньому бункері державні документи, я й мусив готуватися, що колись натраплю на нього, він може бути досить складним у побудові підземних приміщень і ходів між ними. Багато років минуло – мало щось зогнити, мали б з’явитися якісь провалля, потрібен час і вміння, але я вдячний, що скоротили мені час на пошуки. Ще треба переконатися, чи це той бункер. Свого часу їх будували різних розмірів і різних типів, бо Служба безпеки не дозволяла мати подібні одне до другого сховища в межах ширших теренів, аніж ці лісові масиви. Залишки деяких схронів покажу завтра чи пізніше, коли схочете, звісно. Справді нема подібних – в кожного свої секрети, свої пастки. А в командному, якщо це він, має бути все багато досконалішим. Ви на пастках, на мінуванні знаєтеся, пане Бруно? – Орест навмисне запитав у нього, аби ще одного разу підкреслити, що і знахідка Брунова, і сам Бруно в цім пансіонаті є абсолютно випадковим збігом.
- Знаю дещо, бо ж мав колись нагоду набувати, - ствердно, але з ухилянням від прямої відповіді, відгукнувся Бруно, - давно то було.
- Я теж, шановний друже, давненько служив у саперних частинах на строковій службі, хоча майже всі основні стежки у ввіреному мені лісі розміновував сам – нікого не посилали, бо цей ліс тоді бул зовсім забороненою зоною, бо за тою горою вже інша держава. Суворі були часи для життя поблизу кордону, скорше через ту причину і нині розширили заповідну територію. Рубати тута дозволять лише колись, навіть місцевих людей до останнього часу не пускали, окрім кількох моїх помічників, а треба було підтримувати просіки у безпечному стані, як на випадок пожежі. А як мудро ви хотіли частину лісу спалити! – Скочив швиденько на вчорашню тему колишній лісничий, який вже трохи втомився від неприємних балачок, в яких міг би випадково зронити якесь зайве слово.
- Мудро не мудро, але ж іншого варіанту не було, добре, що там серед сміття три патрони знайшлися, бо ж лише від сигарет, гадаю, й суха глиця не зайнялася б. Жодного ж папірця в кишенях не було – куртка як щойно з крамниці. Нічого, все одно ви знайшли. Може довше шукали, і я схуднув би, і це не завадило б мені, бо на ваших з пані господинею “скромних” наїдках швидко можна набрати зайвих кілограмів.
- Скажете про те самій господині, бо до готування таких наїдків я не маю хисту. Диви, за балачками хутко дійшли. Злазьте, панно Марто з коня, будемо табора лаштувати поруч з діркою імені пана Бруно. Не ображаєтеся? Ви ж її відкрили! – Повернувся Орест до Бруно, але той вже

читати